Українська душа в творчості Гоголя

Вступ.

1. Біографічні дані М.Гоголя.

2. Українська стихія у творчості М.Гоголя.

3. Образ України у творчості Миколи Гоголя.

4. М.Гоголь в українському культурному процесі.

5. Микола Гоголь: незбагненна душа.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Приховану драму роздвоєння національного самоусвідомлення, безперечно, переживав Микола Гоголь — українець, якому судилося стати великим російським письменником.

"Сам не знаю, яка у мене душа, — писав Микола Гоголь, — хохлацька чи російська. Знаю тільки те, що ніяк би не надав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином".

Природно, що в українському суспільстві постать Гоголя викликала суперечливі почуття, і дискусія навколо питання про те, був він "зрадником" чи "жертвою", не вщухають до сьогодні. Якщо сучасники письменника, зокрема П. Куліш, знаходили виправдувальні мотиви Гоголевого вибору російської мови і навіть схвально оцінювали його, то наступні покоління діячів української культури (І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Є. Маланюк, У. Самчук та ін.) винесли йому суворий присуд.

Мовна дилема, що постала перед Гоголем на початку його літературної діяльності, була значно складнішою для розв'язання її на користь української мови, ніж це здавалося українським письменникам пізнішої доби. Оцінюючи вибір Гоголя з позицій сучасного рівня лінґвістичних знань, можна стверджувати, що його зумовив не так суб'єктивний фактор більшої відданості письменника російській мові, як об'єктивні умови її кращої на той час літературної опрацьованості. Слід врахувати, що на початок XIX ст., коли українське суспільство під важким пресом асиміляції робило перші спроби формування нової літературної мови, російська загальнонаціональна мова вже пройшла майже двохсотлітній етап свого становлення й фактично ввійшла в його завершальну стадію. Приєднавши Україну і перенісши культово-релігійний центр православ'я до Москви, Росія повністю привласнила собі писемну спадщину Київської Русі. Подібно до латини, котра, поряд із живими народними мовами, була писемною базою нових європейських літературних мов у добу переходу від середньовічних до новітніх культур секуляризованого типу, церковнослов'янська мова стала тим фундаментом, на якому зросла літературна мова російської нації. Таким чином, російська літературна мова скористалась і багатим, уже сформованим словником на позначення абстрактних понять, і низкою готових морфологічних і синтаксичних засобів писемної мови, що значно полегшило й прискорило процес формування нової літературної мови. Після реформ Петра І ці процеси позначились додатковим впливом європейського культурного досвіду. Європеїзація Росії сприяла жанровій розбудові російської літератури шляхом запозичення нових літературних форм. Усе XVIII ст. в Росії минуло під знаком інтенсивної культурної праці над формуванням літературної мови.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси творчості М.Гоголя.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити образ України у творчості Гоголя;
• охарактеризувати його творчість;
• дослідити життєвий шлях письменника;
• проаналізувати творчий добуток Гоголя в українському культурному процесі.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема української душі у творчості Гоголя.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси творчості Гоголя.

Предметом дослідженнявиступає діяльність Гоголя та її роль М.Гоголь в українському культурному процесі.

1. Біографічні дані М.Гоголя

Народився Микола Васильович Гоголь 1 квітня (20 березня за старим стилем) 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків.

З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…» «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..» «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу». Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М.Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак.

У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному ґрунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву[11, c. 2-4].

Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М.Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої… Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.). Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «…вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова у 1852 роцi.

М. В. Гоголь народився в дрібномаєтковій дворянській родині, що мала певні українські традиції (серед предків Гоголевих був Василь Танський, автор інтерлюдій, «славный стихотворец во вкусе площадном») і в щоденному побуті не цуралися української мови. Гоголь-батько, вживаючи російську мову в сентиментальних поезіях та листах, писав українською мовою комедії з народного побуту для вистав у домашньому театрі свого родича Д. П. Трощинського, багатого дідича і вельможі, що, нудьгуючи в своєму розкішному маєткові — Кибинцях, розважав себе веселими п'єсками з комічними ролями «простаків» так само, як і жартами спеціальних «шутодразнителей». Іноді, згадують сучасники, старий вельможа любив послухати славнозвісну пісню про «чайку-небогу» і міг навіть розчулитись до сліз… Гоголеві біографи один час ідеалізували Трощинського та його ставлення до Гоголів, називали Кибинці «Афинами времен Гоголя-отца», але новіші досліди зруйнували це уявлення. Не треба перебільшувати й українських симпатій Трощинського, хоч сучасники й розповідали, що його «любовь к родине» — «известна была не только дворянству, но и всему населению». Все ж таки Трощинський може бути прикладом того, як навіть серед великого панства українського, що жило в своїх маєтках, зберігався потяг до українського слова, характерний з побутового боку і зрозумілий у зв'язку з інтересом до народності в тогочасній російській і українській літературі.

Та хоч українське слово затрималось у побутовому вжиткові, невпинно розвивався і процес денаціоналізації, яку вносила в першу чергу школа. В Ніжинському ліцеї молодий Гоголь студіюватиме «изящных стихотворцев, каковы: Гомер, Гораций, Вергилий, Ови-дий, Петрарка, Камоэнс, Тасс, Мильтон, Буало, Рассин, Попе, Ломоносов, Сумароков, Херасков, Державин, Жуковский и другие; но без дальнейших умствований, умозрений и умоположений», як писав директор ліцею Іван Орлай в «предложении» «господину младшему профессору российской словесности Никольському» (Гоголевский Сборник / Под ред. проф. М. Сперанского. — К., 1902. — 336 с). Але і в ніжинський період цілковитого одриву Гоголя від українського слова не помічаємо[8, c. 65-68].

Інтерес до України в російському письменстві і взагалі в російському суспільстві 20—30-х років XІX віку дійсно був дуже великий і тільки тепер дослідники з'ясовують розмір та значення цього інтересу. Напр., у бібліографічному покажчику проф. М. К. Піксанова «Два века русской литературы» поруч з темою «Украинская стихия в творчестве Н. В. Гоголя» знаходимо тему «Вторжение украинской стихии в великорусскую беллетристику». Та не тільки в белетристичних творах Нарєжного, Сомова, Алад'їна та інш. позначилась тоді українська стихія — яскраво виявилась вона і в поезії, — згадаймо «Войнаровского» Рилєєва, «Полтаву» Пушкіна, не кажучи вже про низку забутих творів другорядних письменників («Набег запорожских казаков» Ф. Глінки, «Гайдамаки» А. Подолінського, «Сказание о Хмельницком» Гоголевого товариша В. Любича-Романовича та інш.).

Багато з авторів, що утворили, так мовити, «українську школу» в російському письменстві, були з походження українці. Російські періодичні видання 20—30-х pp. (напр., «Вестник Европы») вміщали часом й українські твори Гулака-Артемовського, Боровиковського та ін. В монографії проф. В. Сиповського «Україна в російському письменстві» (ч. І, вид. Укр. Акад. Наук) знайдемо багато матеріалу за часи 1801—1850 pp., що характеризує Україну в описовій та розповідній літературі, а також фантастичну повість, літературно оброблену казку, засновану на усній словесності, та ін..

Можна сказати, що тепер українську тематику в російській літературі першої половини XІX в., простудійовано більш-менш задовольняюче з погляду хоч би суто бібліографічного, але не обґрунтованою на конкретних прикладах лишається думка, висловлена в книзі Б. Ейхенбаума про Лєрмонтова: «Увлечение украинским языком, украинскими сказками и т. д. связано с потребностью освежить русскую литературную речь разными диалектами. Пользование украинским языком давало возможность снизить русский литературний стиль, не делая его вместе с тем грубым»[6, c. 35-36].

2. Українська стихія у творчості М.Гоголя

М. Гоголь з дитинства глибоко вивчав не тільки історію та культуру України, а й всесвітню історію, національну етнографію та фольклористику.

Він уважно простудіював праці Геродота, Тіта Лівія, французьких філософів-просвітителів, здобутки сучасної йому європейської історіографії, скрупульозно опрацьовував джерела, зокрема й рукописні, склав бібліографію. Отже, він був істориком-ерудитом.

У статті "Сьогочасне літературне прямування" І. Нечуй-Левицький пише: "Гоголева муза таки добре нашкодила українській літературі: вона одвернула од України чимало української інтелігентної публіки та письменних українців, одвернула їх увагу од щиро української національної та народної літератури і ввігнала їм у голову ту ідею, що Україна й справді може жити однією загальною літературою з Великоросією. Великороси показують нам пальцем на Гоголя, як на взорець, коли тільки в нас заворушиться українська література на народній мові, показують пальцем, що українські письменники повинні йти слідком за Гоголем, що Шевченко то поет народний та й годі, що народна література інша річ, а література для вищої верстви — то знов інша річ і повинна писатись великоруською мовою; що Гоголь як високий талант міг знайти для себе широкий простір тільки на Великій Русі… неначе, бач, на Україні не знайшлось би ні Коробочок, ні Манілових, ні Собакевичів!".

Такої ж думки дотримувався І. Франко. Ще жорсткішу оцінку російськомовній діяльності великого земляка дав Є.Маланюк, поставивши Гоголя в ряд ідеологів "малоросійства" — українського політичного конформізму.

Попри всю суворість цього присуду, українські письменники, що поклали талант, подвижницьку працю й саме життя на вівтар національної ідеї, мали на нього право. Історична несправедливість, насильство, що його виявляє один народ щодо іншого, виключає можливість гармонізації стосунків між ними. Умови протистояння двох національних колективів позбавляють особу, належну до гноблених, морального права на вільний вибір між "своїми" і "чужими". Вибір останнього, чим би він не мотивувався, неминуче несе на собі тавро морального переступу, зради. І ніхто інший, як сам Гоголь дав в образі долі Андрія Бульби, котрий загинув від руки рідного батька, безсмертне художнє втілення трагічної приреченості особи, яка в час національно-визвольних змагань нехтує колективним обов'язком боротьби за національне визволення заради свободи особистого вибору.

Віддавши свій талант на розбудову російської літературної мови, Гоголь не тільки позбавив рідний край одного з найбільших його геніїв. Невільно він своєю діяльністю зміцнював "общерусский язык" — головне знаряддя русифікації власного народу, його духовного знекровлення. Якби шляхом Гоголя пішла вся творча еліта України, українську мову було б де-факто зведено на рівень діалекту, а нація, позбавлена головної консолідуючої сили — загальнонародної літературної мови, не змогла б протистояти загрозі тотального мовно-культурного поглинання імперським Молохом.

І все ж на суді історії той, хто був найбільшим у когорті "блудних синів України", має право на захист[4, c. 52-54].

Досліджував М. Гоголь і джерела про Київську Русь, зокрема “Літопис руський”, цікавився працями про походження слов’ян, їхнє розселення, культуру, мистецтво, появу письма і мов, архітектурними пам’ятками, досягненнями археології. Київську державу він характеризував як імперію, яка склалася з різноплемінних, дрібних, роз’єднаних держав-князівств, що вели між собою постійні родові чвари і війни. На думку Гоголя, вплив релігії, як державної цементуючої ідеології, на свідомість племен був незначним.

Нова доба на Русі настала після татаро-монгольської навали 1240 р., від якої найбільше була спустошена Україна та її “серце” — Київ. У статті “Погляд на утворення Малоросії” 1 Гоголь писав, що безпеку України після татаро-монгольської навали захищали могутні литовські князі, а Росія й далі терпіла татарське ярмо, приречена на “бездіяльність і заціпеніння” ще впродовж 240 років. Тоді остаточно розірвалися зв’язки України з Північною Руссю, і “вже зносин між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інша мета, інші подвиги…” Розкрити цей процес, показати, як це сталося, наголошував Гоголь, — головне завдання істориків. Північна Русь почала “змішуватися з народами фінськими”, які потрапляли під вплив східнослов’янської культури, міфології. Тим часом Україна залишалася країною “чистих слов’янських племен” — древніх полян, сіверян. Такою була наукова позиція української історіографії щодо Київської держави.

Причину відсутності української держави після розпаду Київської Русі М. Гоголь чи не вперше в історичній науці слідом за Шарлем-Луї Монтеск’є пояснював географічним фактором — відсутністю хоча б з одного боку природної границі. Були б пасма гір чи море, і народ український “вдержав би політичне буття своє, склав би окрему державу”. Однак беззахисна відкрита родюча земля з повноводними річками, достатком лісів, м’яким кліматом, багатою флорою і фауною стала тереном нападів і спустошень, а не хліборобським краєм, бо тут зіткнулися ворогуючі між собою три сусідні держави — Польща, Росія, Крим, внаслідок чого українська земля була залита кров’ю і густо зрошена слізьми. Це був, за Гоголем, край страху. І тому саме на цій землі зміг вирости мужній, войовничий, волелюбний, відчайдушний народ, “все життя якого було повите і випестоване війною”, тобто “нація козаків”. Цей народ, підкреслює М. Гоголь, — “одно з визначних явищ європейської історії, яке, може, одне тільки стримало це спустошливе розлиття двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу”.

Отже, М. Гоголь розглядав український народ як давній, великий і могутній, самобутній і волелюбний європейський народ. До Гоголя, онука знаменитого “стану козацьких канцеляристів”, що, за словами М. Грушевського, “залишилися об’єктом гордощів для пізніших поколінь українських патріотів” 3, подібно характеризували український народ козацькі літописці Самійло Величко, автор “Історії русів”, а потім і історики XІX ст.[2, c. 3-6]

Микола Гоголь справедливо вважав, що вадою концепції української історіографії є те, що історики-компілятори (В. Рубан, О. Рігельман, М. Берлинський, О. Мартос, Д. Бантиш-Каменський, І. Срезневський та ін.) “не вказали досі цьому народові (українському. — Я.Д.) місця в світовій історії”. Ось чому письменник вимагав від українських істориків — визначити й обгрунтувати місце України в світовій історії. Звичайно, тогочасний рівень української історіографії і публікації джерельного матеріалу не дозволили вичерпно виконати це завдання, однак воно й досі не здійснене.

Гоголь вивчав і твори видатних церковних та культурних діячів XVІІ ст., професорів Київської Академії, вихованцями якої були його прадід і дід, — Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Гавриїла Бужинського та ін., а також цікавився джерелами з історії Галичини і Закарпаття. Та найбільше його захоплювали історія Запорізької Січі, Хмельниччина, доба “Руїни”, Мазепи, скасування Гетьманщини, русифікація України.

За власним свідченням, Гоголь упродовж п’яти років збирав різноманітні друковані й рукописні матеріали, пов’язані з історією його Вітчизни. Він готував історію України “в шести малих або в чотирьох великих томах”. Але, на жаль, рукопис цієї праці, про яку широко повідомляла передплатникам преса, не зберігся. З цього приводу вчені, знаючи, що Гоголь чимало своїх творів знищував, здавна ведуть дискусії, висловлюючи свої думки й гіпотези.

До нас дійшли тільки різні статті, замітки, а також художні твори, написати які без глибокого вивчення історичних джерел Гоголь не зміг би. Це, передусім, “Вій”, “Втрачена грамота”, “Страшна помста”, “Страшний кабан” і особливо “Тарас Бульба”. Відомі також заголовки творів, які до нас не дійшли, — “Гетман”, “Выбритый ус”, “Пленник” та ін. Історичні сюжети знаходимо і в інших українських повістях Гоголя. Зокрема, повісті “Вій” і “Втрачена грамота” навіяні розповідями діда Панаса, вихованця Київської Академії, козацького канцеляриста.

У своєму найулюбленішому творі “Тарас Бульба” Гоголь через півстоліття після знищення Запорізької Січі відродив у художній літературі волелюбні козацькі традиції, героїчні сторінки боротьби розкрив на матеріалі історії свого козацько-старшинського родоводу. Письменник-патріот усвідомлював, що без козацької історії немає українського народу, а є кріпацька покірна маса, раби. За умов самодержавно-кріпосницької дійсності, шовіністичної політики царату Гоголь готував сприятливий грунт для національного відродження. Він створив привабливий поетичний образ рідного народу, з надзвичайною художньою силою розкрив його самобутній характер, моральну чистоту, прометеївський дух, героїчну історію, високу гармонію родинних взаємин, відчуття краси і гумору, любові до природи.

Ставлення Миколи Гоголя до столиці України — Києва і до двох столиць Російської імперії — Москви та Петербурга найяскравіше розкрито в його листуванні з друзями та знайомими. В листах (1833—1834 рр.) до українського професора Михайла Максимовича, який працював у Московському університеті, знаходимо чимало теплих рядків про Київ, що свідчать про гарячий український патріотизм Гоголя. В одному з листів читаємо: “Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! в Киев…” . Гоголь пише про своє давнє бажання переїхати до Києва, обійняти посаду професора всесвітньої історії в університеті, категорично відмовляючись викладати російську історію, яка, на його думку, нудна, нецікава: “Я с ума сойду, если мне дадут русскую историю”, — застерігає він Максимовича.

Підкреслюючи, що стародавній Київ — місто українське, а не російське, Гоголь думками і помислами у ньому. “Туда, туда, в Киев! — писав він. — В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их — не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей… Да, это славно будет, если мы займем с тобою киевские кафедры; много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами”. В цьому уривку з листа і погляди Гоголя на історію прадавнього Києва, і його плани щодо наукової та педагогічної діяльності у столиці над Дніпром. Тоді ж він, намовляючи і Максимовича покинути Московський університет, писав із сарказмом про Москву: “Влюбился же в эту старую, толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь”[15, c. 14-17].

Про невідступну мрію Гоголя покинути столицю Російської імперії і повернутися до Києва свідчить і його лист до Олександра Пушкіна: “Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украины и Юга России, напишу Всеобщую историю, которой в настоящем виде ее до сих пор, к сожалению, не только на Руси, но даже и в Европе нет. А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч.” Далі Гоголь повідомляв поета, що професор Максимович думає покинути Московський університет і переїхати до Київського. Він мріє перетворити “богоспасаемый наш город” на українські Афіни, мати в ньому свою друкарню. В іншому листі Гоголь підказує Максимовичу, що “Песни нам нужно издать непременно в Киеве” 5, а не в Росії.

Гоголь часто говорив Максимовичу про свою мрію купити хату із садо чком “где-нибудь на горе, чтобы оттуда был виден и кусочек Днепра” — мрія багатьох українських творчих діячів аж до О. Довженка та К. Білокур. А коли Максимовича було призначено першим ректором Київського університету, Гоголь у листі до друга сонячними, теплими фарбами, як і в своїх художніх творах про Україну, змальовує Київ: “Ты теперь в таком спокойном, уютном и святом месте, что труд и размышление к тебе притекут сами”.

Головною, але невидимою причиною, яка змушувала Гоголя і Максимовича, а пізніше Є. Гребінку, Т. Шевченка, С. Руданського, В. Вернадського та інших українців повертатися до рідних країв, був стан їхнього здоров’я. Рідна, цілюща, сонячна природа, її дари, повітря, вода складають біологічну основу патріотизму. Тарас Шевченко, мріючи перед смертю про зустріч з Україною, зауважив, що її повітря відновить його здоров’я: “От якби додому, там би я, може, одужав”.

Проживаючи в 30-х роках у Петербурзі, Гоголь, як і Шевченко, надзви чайно тужив за Україною, за Дніпром, за рідним краєм. Він часто скаржився в листах на те, що невлаштоване життя і клімат, природа столиці Росії наганяли на нього невимовну тугу за сонячною Україною: “Душа надто тужить за Україною”, “Наша єдина бідна Україна”, “Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України” тощо. Такий же настрій був у Гоголя і за кордоном: італійська природа і побут, навіть діри в тинах нагадували йому рідну Батьківщину. Микола Гоголь, як останній в родоводі Гоголів, не зрікся прадідівських традицій, а лише під впливом обставин, національного гніту й приниження часто, як артистична натура, приховував свої погляди, пристосовувався до найвищих авторитетів. “Никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином, — зазна чав він 24.XІІ.1844 у листі до фрейліни О. Смирнової. — Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой”. Пояснено дипломатично з національною гідністю. Українсько-російські відносини за умов жорстокої колон іально-шовіністичної політики царату після скасування Гетьманської автономії і знищення Запорізької Січі Гоголь і далі розглядав у традиційному козацькому розумінні — “як вільний з вільним, як рівний з рівним”[17, c. 85-87].

3. Образ України у творчості Миколи Гоголя

Микола Гоголь — геніальний російський письменник. Але витоки його творчості — в українській культурі. Українець за походженням, він з дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекрасні "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Миргород".

Образ України можна легко уявити собі, читаючи твори М. Гоголя. Як справжній дослідник, він знайомить читача з мовою, якою говорять "поблизу Диканьки", навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: "…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных обúятьях своих" ("Сорочинський ярмарок").

Неможливо лишитися байдужим і до людей, про яких пише автор. Коваль Вакула з повісті "Ніч перед Різдвом" щиро і віддано кохає красуню Оксану і ладен на все заради неї, навіть дістати черевички, що носить цариця. І горда красуня розуміє, що немає кращого хлопця, ніж Вакула, і не треба їй вже царициних черевичків.

Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом з ними мовою, що схожа на пісню. І разом зі своїма героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла і страшної темряви.

Т. Шевченко був палким шанувальником "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Саме він відзначав, що фантастичні, майже казкові повісті розкривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей.

І все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвічну боротьбу добра і зла в різних проявах. Людям протистоять темні сили, що псують людські стосунки, визначають протистояння людей.

У повісті "Тарас Бульба" Гоголь зображує гордих, сміливих людей, для яких свобода і честь — найдорожчий скарб. Сама природа породжує такі характери: безкраї степи, широкі ріки, небесний простір.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло[20, c. 41].

4. М.Гоголь в українському культурному процесі

Для більшості сучасників і пізніших поціновувачів його творчості Микола Васильович Гоголь є непохитним авторитетом письменника, що дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі довічне і почесне місце серед класиків світової літератури. Це сталося завдяки ідеологічно нав’язаному і свідомо спрощеному сприйняттю його творчого доробку. Тільки останнім часом нам вдалося відкрити для себе справжнього М.Гоголя — великого мислителя, публіциста, аскета, духовного подвижника. Життя Миколи Васильовича Гоголя ще з найраніших дитячих років мало чітко визначене духовне спрямування. Середовище, в якому довелося йому зростати, було дуже сприятливим для цього. Мати, Марія Іванівна, завжди відзначалася особливою побожністю. Прадід по батьковій лінії був священиком; дід закінчив Київську духовну академію; батько — Полтавську семінарію. Поняття про Бога запали в дитячу душу і знайшли навіть не зацікавлення, а палку віру. Згодом, в одному з листів до матері, він напише: «…Благословляю тебе, священна віро! У тобі тільки я знаходжу джерело втіхи і втолюю свої печалі!.. Прилиньте так, як я прилинув до Всемогутнього». Родина Гоголів не була винятком у тогочасному українському суспільстві. У середині XVII століття Павло Алеппський, побувавши у наших краях, так описував свої враження: «По всій землі козаків ми помітили чудесну рису, що покорила нашу уяву: всі вони, за незначним винятком, навіть більшість жінок і дівчат, уміють читати і знають порядок церковних служб, церковні наспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не лишають їх тинятися вулицями напризволяще». Тільки знаючи найголовніше, внутрішнє, визначальне спрямування творчості великого письменника, можна належно поцінувати все ним зроблене, по-новому поглянути на моральні уроки, не кажучи вже про загальне сприйняття всього масиву творчості. «Гоголь — перший пророк повернення до цілісної релігійної культури, пророк православної культури… він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви і перебудові всього життя в її дусі», — так важає В.Зеньковський. Уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус. Сам Гоголь в «Авторській сповіді» говорить про ті пошуки: «З цього часу людина і душа стали, більше ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив на деякий час усе сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими живе людина і людство взагалі. Книги законодавців, душознавців і спостерігачів за природою людини стали моїм чтивом… і на цьому шляху невідчутно, майже не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що у Ньому ключ до душі людини…»[16, c. 29-30]

Після перших тяжких нападів страшної недуги письменник ще вимогливіше почав ставитися до себе, сприймати і цінувати час. Його все більше цікавить стан його душі, готовність до вищого звіту, полонить прагнення якнайкраще і найповніше відповідати образу духовної людини. «Та хай не думають, що Гоголь мінявся у своїх переконаннях, — навпаки, з юнацьких літ він залишався їм вірним. Але Гоголь ішов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, твердішим; високе значення мети письменника яснішим; суд над самим собою суворішим», — так писав про нього С.Аксаков. Люди, які близько знали письменника, відзначали навіть зовнішні зміни в його вигляді. П.Анненков, який зустрічався з ним у 1846 році в Парижі, згадував: «Гоголь постарів, але набрав особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, окрім назвавши красою мислячої людини. Обличчя його поблідло, схудло; глибока, напружена робота думки поклала на нього ясний відбиток виснаженості і втоми, але загальний вираз його здався мені якимось світлішим і спокійнішим за попередній. Це було обличчя філософа». У цей час письменник багато читає. Здебільшого це книги духовного змісту: твори святих отців Церкви, історія Церкви, богословські трактати. Згодом увесь свій духовний досвід М.Гоголь втілив у один з найкращих зразків духовної прози «Роздуми про Божественну Літургію». Письменник хотів зробити це видання масовим, за найнижчою ціною, без авторства, аби воно стало доступним для найширшого загалу. Актуальні питання буття — від побутових до духовних — М.Гоголь сприймав крізь призму релігійно-морального смислу. З часом переконання його перетворилися у глибоку віру, що змінити існуючий порядок речей, який викликав часом у нього активний внутрішній спротив, можна лише змінивши людину, а не суспільний устрій.

Прагнення зробити людину людиною у вищому, гарному розумінні цього слова стало для нього питанням питань. З цим пов’язані його роздуми і про поняття значно ширші, які з часом, здається, лише набувають своєї вагомості. «Суспільство утворюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно, щоб кожна одиниця виконала повинність свою… Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Поки він хоч скільки-небудь не стане жити життям небесного громадянина, до того часу не прийде до порядку і земне громадянство». У цих словах, здається, сконцентровано абсолютно все, що треба знати сучасній людині про саму себе.

Власне, саме завдяки своєму українству, своїй психологічній дистанційованості від російської мови й культури Гоголь і зміг здійснити кардинальну зміну в стилістичній орієнтації російської літературної мови, що дало їй могутній імпульс і визначило швидкий розвиток і злет російської прози XIX ст. до світових вершин. Прийшовши в російську літературу з українського суспільства, в якому, незважаючи на його тогочасний занепад, ще жили демократичні традиції, історична пам'ять про вільну козацьку республіку, Гоголь вніс цей природний стихійний демократизм у свою російськомовну творчість. Він звільнив російську літературну мову, яка перед тим творилась виключно в елітарних суспільних верствах, від кастової замкненості, поєднавши її книжну й великосвітську основу з живою стихією усного народного слова. Колосальну роль у розвитку російської прози зіграло здійснене Гоголем блискуче пародіювання всіх елітарних стилів російської мови: мовлення панської верстви, канцелярсько-бюрократичної мови, мови російських сентиментальних романів.

Показово, що він висміяв саме ті стилі російської мови, які були введені насильницьким шляхом у суспільне життя України, перервавши зв'язок української мови із своєю питомою писемною основою, що, власне, й створило бар'єр для україномовної реалізації Гоголя.

Гоголь став великим російським письменником, але трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті[5, c. 5-8].

5. Микола Гоголь: незбагненна душа

Мабуть, не безпідставно найдискусійнішою постаттю української літератури наших часів є її «блудний син» Микола Гоголь – великий прозаїк та драматург, представник російської літератури, праправнук полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя (якого згодом зобразив в образі Тараса Бульби в однойменній повісті).

Загалом уся творчість великого письменника була спрямована на «очищення серця», «розуміння серцем». «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», – писав самовіддано налаштований юнак.

У 1828 р. М. Гоголь переїжджає до Петербурга, де в 1829 р. публікує свій перший твір – поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечестинние записки» з’являється повість «Басаврюк, або вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Його твори, пройняті ліризмом та любов’ю автора до зображуваного, неминуче справляли враження на читача, захоплювали його уяву.

Туга за батьківщиною та бажання написати багатотомну історію Малоросії змушують М. Гоголя наприкінці 1933 р. клопотати про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. До того також спричинилася дружба з професором-земляком М. Максимовичем – етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «В Киев, в древний, прекрасний Киев! Он наш, но не их, — не правда? Там или вокруг него деялись дела страни нашей… Много можно будет наделать добра», – ділився у листі сподіваннями М. Гоголь зі своїм земляком. Однак Миколі Васильовичу запропонували в Київському університеті лише посаду ад’юнкта, від якої він відмовився. У цей час він працює над книгами «Арабески» та «Миргород» (1835 р.).

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов’язаний з драматургією і ознаменувався в історії театру соціальною комедією «Ревізор» (1836 р.). Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь подорожує Німеччиною, Швейцарією, Францією, Італією. Повернувшись з Італії до Москви, він називає Рим батьківщиною своєї душі. А ще згодом письменник зізнається: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская…»

У 1842 р. з’являється на світ Гоголева знаменита поема-роман «Мертві душі» – твір, який одночасно наблизив і віддалив М. Гоголя від його російських шанувальників. У численних обурених голосах, які зринали в Росії після виходу «Мертвих душ», було чимало таких, які згадали Гоголеві його малоросійство. Контраст у зображенні України та Росії у творчості письменника не міг залишитися непоміченим. К. С. Аксаков у листі 1842 р. писав: «…кажуть: «Гоголь не любить Росію; подивіться, яка чудова Малоросія і яка Росія»; додають: «Зауважте, що сама природа Росії не помилувана і погода все мокра й брудна». Олександр Пушкін після знайомства з «Мертвими душами» з похмурим виразом обличчя вимовив: «Боже, якою сумною є наша Росія!»[1, c. 12-13].

Літературознавець В. Розанов, визнаючи за Гоголем талант надзвичайного масштабу, вважав письменника злим генієм Росії, котрий, зобразивши росіян і їхню батьківщину у кривому дзеркалі, зачарував їх, примусивши повірити в істинність зображення.

У підвищеній чутливості до критики «Мертвих душ», у постійних наріканнях на неправильне розуміння твору вбачається підсвідоме прагнення Гоголя виправдатися перед росіянами за «вади» свого художнього зору, який бачить лише темні сторони російської дійсності.

Привертає увагу і те, що в захоплених і критичних оцінках Гоголя в російському літературознавстві поширені такі визначення, як «незвичайний геній», «незрозумілий геній», «загадковий геній». Вищезгаданий опонент Гоголя В. Розанов писав: «Незрозумілий він весь, як людина, з його болісним блуканням з країни в країну; з прагненням тікати з рідної землі, молитвою, аскетизмом, поїздкою до Єрусалима, спаленням другого тому «Мертвих душ». Шанувальник Гоголя В. Набоков починає есе про нього словами «Микола Гоголь – найнезвичайніший поет і прозаїк, яких будь-коли народжувала Росія».

Набоков «трішки» помиляється у своєму визначенні: Гоголя народила Україна, а не Росія. І саме в цій неточності, вочевидь, і корениться першопричина незвичайності та незбагненності з’яви Гоголя у російській літературі.

Слід зауважити, що велику роль у розвитку російської прози відіграло здійснене Гоголем блискуче пародіювання всіх елітарних стилів російської мови: мовлення панської верстви, канцелярсько-бюрократичної мови, мови російських сентиментальних романів – тих стилів російської мови, які були введені насильницьким шляхом у суспільне життя України, перервавши зв’язок української мови зі своєю питомою писемною основою, що, власне, й створило бар’єр для україномовної реалізації Гоголя.

Таким чином, питання мовного вибору, яке постало перед Гоголем на початку його діяльності, варто формулювати в дещо іншій площині, ніж це звикли робити. Вибір між російською і українською мовами означав для письменника вибір між повнотою і частковістю творчої реалізації в слові. Гоголів вибір породила історична окраденість української літературної мови, її пригнічений стан, що позбавляв письменника можливості ширшого розкриття його мистецького дару слова. Саме це змусило його звернутись до тієї мови, котра внаслідок вищого на той час рівня літературної опрацьованості давала йому необхідну для творчого самовияву повноту мовного матеріалу з уже сформованою стильовою диференціацією.

Вибір Гоголя зіграв подвійну роль у його житті та творчості. З одного боку, він сприяв повному розкриттю письменника як геніального майстра художнього слова. З іншого, – трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті, яка наступила внаслідок важкої недуги у 1852 році у Москві.

Микола Васильович Гоголь залишив помітний слід як в українській, так і в російській літературах, і дискусії щодо його літературної приналежності ще довго не вщухатимуть як серед літературознавців, так й поміж простих шанувальників слова. І не даремно. Адже не щодня народжуються генії, які здатні збагатити літературну спадщину не лише свого, але й сусіднього народу[10, c. 7-10].

Висновки

Ставлення до Гоголя в українському культурному процесі майже ввесь час позначалося несталістю та недомовленістю, в оцінку його часто входили, порушуючи історичну перспективу, елементи суперечок принципових і загальних, привід для яких дав сам письменник, висловившись про себе: «…я сам не знаю, какова у меня душа — хохлацкая или русская».

Не спиняючись тут на спробах колишніх «общеросів» прикладом Гоголя підперти єзуїтську аргументацію проти розвитку українського художнього слова, не будемо стежити й за тим, якою критичною зброєю українські публіцисти та історики літератури обороняли Гоголя від цілковитої «анексії» з боку прихильників «єдиної» літератури. «Між двома душами» — назвав свою ювілейну статтю про Гоголя в «Раді» за 1909 р. С Єфремов, і ця формула дожила до наших днів (передмова Ф. Якубовського до «Тараса Бульби», вид. «Сяйва»).

Того ж 1909 року М. С. Грушевський в «Літературно-Науковому Віснику» влучно зазначив, що Гоголь «дав українству те, що міг дати в своїм часі і в обставинах, в яких вивела його на світ і виховала його доля», і приходив до висновку: «…не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя (люди наших поколінь певно тямлять, скільки завдячили їм в розвою й усвідомленню своїх українських симпатій!), а і з огляду на його українські почуття ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості».

Цього Гоголевого впливу, звичайно, треба шукати перш за все в творах українських письменників (Драгоманов, напр., запевняв В. Навроцького: «…ні М. Вовчок, ні Нечуй не мислимі без Гоголя»), а також треба взяти до уваги численні переробки та переклади Гоголевих творів на українську мову. Немає сумніву, що безперечно значний вплив Гоголів на розвиток української літератури пояснюється саме наявністю української стихії в художній спадщині автора «Тарас Бульба», що її сприймали наші письменники органічно, а не як плід, що зріс на чужому ґрунті.

Гоголь відомий перш за все як російськомовний письменник, що однак відмінно передавав дух української нації.

Але, "Мало кому відомо, що Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як "Гоголь-українець". Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою зображав він Україну, а тупою і дикою Московщину. "Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній.", — писав він у листі до другого українця — Михайла Максимовича, видатного нашого вченого.

Зацькований, розкритикований російськими авторами Гоголь змушений був жити за кордоном. "Український історичний календар" за 1999 р. містить цікаві роздуми Гоголя про геополітичне становище України, зокрема, про відсутність природних бар’єрів від нападників. Шкода він спалив свою "Історія України".

Ось так пише про Гоголя Станіслав Біличенко у своїй статті "Це ми, невідомі…"

Дісно, Микола Васильович працював над Історією України, хотів написати Всесвітню історію. Працював над драматичними творами, більшість, з яких нам невідома.

Гоголь ревно й емоційно ставився до своєї творчості. Можливо, подібна імпульсивність криється в тому, що Гоголь — як розбите дзеркало між двох променів, — був психологічно нестабільним. Він весь час шукав: мову, культуру, спосіб нарації, спосіб сподобатись читачам, змістивши центр уваги творчості.

Але ось, досліджуючи невідомі та маловідомі сторінки життя і творчості Т.Г.Шевченка та М.В. Гоголя, наш сучасник, український письменник Мечислав Гаско виявив переконливі докази того, що — не Сошенко, а Гоголь, особисто знаючи Шевченка, ввів його в коло відомих художників та письменників. Не Сошенко, а Гоголь, ймовірно, є прототипом головного героя багато в чому автобіографічної повісті Шевченка "Художник".

Нажаль "Історія України", а можливо і інші твори цього незрівняного письменника не дійшли до нас, але ми відкриваємо раніше приховані сторінки його праці.

Отже Гоголева проблема для історика українського письменства складається з двох питань: 1) український елемент в творах Гоголя, 2) вплив Гоголя на розвиток українського письменства. Ми спинимось тут тільки на першому питанні, використавши в загальних рисах головні досягнення попередніх дослідників та додавши деякі власні міркування.

Список використаної літератури

1. Анфилов В. Гоголь по-украински //Независимая газета. — 2000. — 26 апреля. — C. 12-13
2. Барабаш Ю. Гоголезнавство в Україні й поза нею //Слово і час. — 2005. — № 4. — C. 3-9.
3. Вібе Г.Д. Куліш як гоголезнавець = Kulish as a Gogolist: монографія/ Г.Д.Вібе. — Вінніпeг: Накла-дом Відділу Славістики Манітобського ун-ту й УВАН, 1972. — 24 с.
4. Гоголезнавчі студії : Збірник наукових праць/ Ніжинськ. держ. пед. ін-т ім. М.В.Гоголя; Гоголевський науково-метод. центр; Національна б-ка України ім. В.І.Вернадського. — Ніжин: АртЕк. — 1996- Вип.3: Гоголь: Бібліографічні посібники і джерела: Анотований покажчик/ Лариса Гранотович, Євген Михальський, Павло Михед. — 1998. — 77 с.
5. Гоголь: Добірка статей //Українська мова та література. — 1999. — 12 квітня. — C. 5-8
6. Гурець М. Краєзнавчий аспект творчості Гоголя //Зарубіжна література в школах України. — 2007. — № 11. — C. 35-36
7. Жаркевич Н. Біля витоків українського гоголезнавства: (Творчість М.Гоголя на сторінках журналу "Киевская старина") //Слово і час. — 2001. — № 8. — C. 53-56
8. Загоронюк Л. Україна Миколи Гоголя: До 150-х роковин світлої пам'яті видатного письменника (1809-1852) //Військо України. — 2002. — № 7-8
9. Колісник Г. Прелюди Гоголя: Роман/ Григорій Колісник,. — К.: Рад. письменник, 1984. — 291 с.
10. Кучеренко О. Тема України в історичних творах М.В.Гоголя і П.О.Куліша //Історія в школі. — 2000. — № 7. — C. 7-10.
11. Ніколаенко О. Таємниці Гоголя //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — № 9. — C. 2-5.
12. Поліщук Я. Микола Гоголь і українська література //Дивослово. — 2005. — № 11. — C. 29-32
13. Полторацький О.Повість про Гоголя: У Петербурзі Дальні мандри/ Олексій Полторацький,. — К.: Дніпро, 1984. — 487 с.
14. Родик К. Невивчені уроки Ситіна або "гоголізація" триває/ Костянтин Родик,. — Львів: Кальварія, 2000. — 173 с.
15. Рябчук А. Гоголь і проблема української ідентичності //Українська культура. — 2007. — № 7. — C. 14-17
16. Скобельська О.І. Творчість М. Гоголя та барокові традиції в українській літературі XVIII — початку XIX століть //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2005. — № 8. — C. 29-33
17. Сорочинський ярмарок на Невському проспекті: Українська рецепція Гоголя/ Укл. Віра Агеєва, Худ. Ростислав Лужецький,. — К.: ФАКТ, 2003. — 349 с.
18. Ткаченко Р. Концепція історії України в духовних шуканнях Миколи Гоголя //Вітчизна. — 2000. — № 11-12. — C. 131-134
19. Чапленко В. Українізми в мові М. Гоголя: наукове видання/ Василь Чапленко,. — Авгсбург, 1948. — 27 с.
20. Чирка В. Духовна спадщина Гоголя //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2006. — № 10. — C. 41
21. Яворівський В. Українськість Гоголя //Літературна Україна. — 2002. — 14 березня. — C. 2; Культура і життя. — 2002. — 14 серпня. — C. 5