Управління модернацією та реструкторизацією мережі закладів культури та мистецтв
- Культурологія та мистецтво -Вступ.
Розділ 1. Модернізація інфраструктури культурно-мистецької сфери.
1.1. Концептуальні напрями діяльності органів влади щодо розвитку культури.
1.2. Проблеми трансформації культурної сфери у сучасній Україні.
Розділ 2. Реструктуризація та реформування управління управлінських структур у сфері культури.
2.1. Реформування управлінських структур у сфері культури як необхідна умова створення дієвих механізмів реалізації державної культурної політики.
2.2. Соціально-педагогічні умови удосконалення підготовки керівних кадрів органів державного управління в галузі культури і мистецтв.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. За умов розбудови української культури і мистецтв особливо гостро постає проблема підготовки кадрів державного менеджменту, які здатні розв’язати надзвичайно важливу проблему, а саме: перевести теоретичні розробки в площину їхньої практичної реалізації.
У період переходу від командно-адміністративної системи до демократичних засад управління якісно змінюється механізм функціонування органів державного управління галуззю культури і мистецтв. У даному контексті суттєво трансформуються й функції керівних кадрів. Запровадження інноваційного управління, нових технологій соціально-культурного програмування зумовлює тенденцію адекватності підготовки працівників з управління змінам у цій системі. Реструктуризація закладів та установ культури клубного типу, модернізація інфраструктури культурно-мистецької сфери передбачає підготовку державних службовців з урахуванням цих підходів, що дозволить їм бути готовими до виконання організаційно-управлінських функцій в умовах кардинальних галузевих перетворень.
Процеси державотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління з врахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.
Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси управління модернацією та реструкторизацією мережі закладів культури та мистецтв.
Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:
· визначити концептуальні напрями діяльності органів влади щодо розвитку культури;
· охарактеризувати проблеми трансформації культурної сфери у сучасній Україні;
· дослідити реформування управлінських структур у сфері культури як необхідна умову створення дієвих механізмів реалізації державної культурної політики;
· виявити проблеми і перспективи удосконалення підготовки керівних кадрів органів державного управління в галузі культури і мистецтв.
Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема управління соціально-культурним комплексом України.
Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси управління соціально-культурним комплексом України на сучасному етапі, проблеми та здобутки соціально-культурного комплексу.
Предметом дослідженнявиступає аналіз управління модернацією та реструкторизацією мережі закладів культури та мистецтв.
Розділ 1. Модернізація інфраструктури культурно-мистецької сфери
1.1. Концептуальні напрями діяльності органів влади щодо розвитку культури
Розроблення концептуальних напрямів діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури зумовлене необхідністю реалізації в повному обсязі вимог Конституції України щодо консолідації та розвитку української нації, розвитку її історичної свідомості, традицій, культури, мови, гарантій свободи художньої творчості, а також вимог щодо охорони історико-культурної спадщини. Йдеться про піднесення ролі культури в державотворчих процесах, формування у структурах громадського суспільства єдиного духовного простору, утвердження гуманістичних цінностей, високої моралі, національної самосвідомості та патріотизму, подолання негативних явищ та сприяння позитивним тенденціям у духовній сфері суспільного життя України.
Концептуальні напрями мають забезпечити створення правових, фінансово-господарських, адміністративно-управлінських умов для збереження і всебічного розвитку української культури як важливого чинника розбудови повноцінного демократичного суспільства, основи для формування цілісної культурно-національної ідентичності, успішного розвитку України як повноправного члена світової співдружності, співтворця світової культури.
В умовах широкомасштабних політичних та економічних реформ необхідно забезпечити структурне реформування сфери культури. Має бути створена єдина система національної культури для збереження духовних здобутків Українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.
Висока загальна культура українського суспільства є важливим чинником національної безпеки. Вона має відігравати вирішальну роль у протистоянні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація. Особливої уваги вимагає духовне виховання молоді, формування у неї високих естетичних і етичних запитів.
Досягнення зазначених цілей можливе шляхом створення ефективних механізмів підтримки і функціонування культурно-мистецької сфери незалежно від форм власності, підпорядкування та правового статусу закладів, підприємств, організацій культури, творчих колективів, об'єднань, груп.
Головну роль у здійсненні цих завдань поряд з органами виконавчої влади мають відігравати творчі спілки професійних митців, благодійні фонди, національно-культурні товариства, інші об'єднання у сфері культури.
Для останнього десятиліття характерним є відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел. Робота, пов'язана з цим, зосереджується в закладах культури клубного типу, які для значної частини громадян, особливо тих, що проживають у сільській місцевості, часто залишаються єдиними осередками культури [3, c. 38-40].
Водночас скорочується мережа культурно-просвітницьких закладів. Погіршується стан матеріально-технічної бази клубів, бібліотек. Різко зменшилися обсяги закупівлі нових книг, зокрема української літератури, передплати періодичних видань. Скоротився міжнародний книжковий обмін.
У сучасних умовах необхідно:
· приділяти особливу увагу питанням змін у профільній діяльності та асортименті послуг, що надають клуби, бібліотеки та музеї;
· привести роботу культурно-просвітницьких закладів і установ у відповідність з потребами відродження народних традицій, обрядів та ремесел, збереження історичної пам'яті, враховуючи передусім необхідність створення належних умов проведення дозвілля населення;
· шляхом створення комплексних диференційованих закладів клубного типу, збагачення змісту та вдосконалення форм діяльності музеїв та бібліотек, збільшити відвідування населенням культурно-просвітницьких закладів;
· дбати про ефективне використання мережі культурно-просвітницьких закладів незалежно від відомчої підпорядкованості, кооперацію з цією метою коштів усіх заінтересованих організацій в реалізації спільних програм.
В останні роки значно посилилися міжнародні контакти українських митців, культурологів. Численні виступи українських виконавських колективів, виставки творів з колекцій провідних українських музеїв, експозиції українських художників сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Водночас відбувається активне ознайомлення вітчизняної аудиторії з кращими набутками світового мистецтва, його новими стильовими та жанровими пошуками, в тому числі й тими, які раніше з ідеологічних міркувань замовчувалися. Активізувалася діяльність представництв України в іноземних державах та при міжнародних організаціях у сфері культур. Значну роль відіграють традиційні контакти з українською діаспорою у світі. Велике позитивне значення мало долучення України до низки міжнародних правових актів у сфері культурного обміну та збереження культурної спадщини.
Однак культурна присутність України за кордоном досі не мала системного характеру. Незадовільно використовуються можливості, що їх відкриває членство України в міжнародних організаціях. Через недостатню поінформованість митці та творчі колективи України неповною мірою беруть участь у міжнародних культурних проектах, що дало змогу б залучити іноземних інвесторів у культурну сферу нашої держави. Натомість фактично відбуваються значні бюджетні інвестування України в культуру інших держав, оскільки на постійну роботу за кордон виїжджають висококваліфіковані мистецькі кадри, а в організації зарубіжних гастролей українських колективів є значні недоліки. Далеко не кращими зразками представлена масова зарубіжна культура в Україні.
З огляду на це необхідно:
· вдосконалити систему культурного співробітництва із зарубіжними країнами на основі міжнародних, міжгалузевих, регіональних договорів та прямих зв'язків з використанням можливостей, які надає участь України в міжнародних організаціях (Рада Європи, ЮНЕСКО, ІКОМ, ІКОМОС тощо);
· надавати державну підтримку здійсненню найбільш значущих, політичне резонансних культурних ініціатив, що дасть змогу підвищити авторитет України у світі, сприятиме взаєморозумінню між народами;
· сприяти інтенсифікації творчих обмінів на всіх рівнях, у тому числі й на комерційній основі, збільшувати відкритість нашого суспільства [1, c. 9-11].
У сучасних умовах господарювання організація роботи з кадрами в галузі культури, її реформування мають стати запорукою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу суспільства, забезпечення високого авторитету вітчизняної культури у світі.
Нецілісність нормативно-правової бази у сфері культури, невирішеність економічних проблем призвели до зниження соціального статусу працівників культури і мистецтв, престижу їх професій і, як наслідок, зумовили плинність кадрів, особливо молодих спеціалістів.
Відсутність прогнозування науково обґрунтованої реальної потреби у фахівцях галузі позначилася на системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.
Головними завданнями, що стоять перед галуззю, перед державними інституціями у цій справі залишаються:
· збереження від занепаду і розвалу вітчизняної мистецької освіти, забезпечення естетичного виховання дітей та юнацтва, створення умов для успішної творчої роботи в Україні висококваліфікованих фахівців, особливо молодих;
· підвищення престижу культурно-просвітницьких професій, зміцнення кадрового потенціалу галузі;
· професійна адаптація спеціалістів галузі до нових господарських умов, підготовка фахівців з нових спеціальностей — менеджерів, продюсерів, спеціалістів з реклами, маркетингу, авторського права, для організації дозвілля населення, запровадження нових механізмів підготовки кадрів на засадах, які поєднують державне фінансування з коштами підприємств та організацій усіх видів власності, приватних осіб, спонсорів і меценатів;
· удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників культури і мистецтва з урахуванням науково обґрунтованої реальної потреби галузі у висококваліфікованих спеціалістах. При цьому слід звернути увагу на оволодіння ними суміжними професіями, особливо з менеджменту і маркетингу;
· оптимізація мережі вищих навчальних закладів 1-11 рівнів акредитації. Нормативно-правова база.
Функціонування закладів культури нині регулюється одночасно законодавством минулих років (орієнтованим на державу монополію й командну економіку) та законодавчими актами, що створювалися для врегулювання діяльності у новому соціально-економічному просторі.
Базовими законодавчими актами, які визначають правовідносини у сфері культури, залишаються Основи законодавства України про культуру, ухвалені Верховною Радою України 14 лютого 1992 р., та міжнародні Конвенції, ратифіковані Україною.
Робота над оновленням нормативно-правової бази культури повинна бути зосереджена на таких напрямах:
· розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регламентували діяльність органів виконавчої влади, права і обов'язки місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері здійснення культурної політики;
· розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів про спонсорство, меценатів та організації, діяльність яких не спрямована на одержання комерційного прибутку;
· вдосконалення законодавства про творчу діяльність, творчі спілки та асоціації, захист авторських прав митців, інтелектуальної власності, соціальний захист працівників культури і мистецтв;
· розвиток сучасного законодавства про охорону культурної спадщини, правила переміщення культурно-мистецьких цінностей, створення можливостей доступу до художніх надбань [12, c. 285-287].
1.2. Проблеми трансформації культурної сфери у сучасній Україні
Сучасна культурна політика України є, по суті, інерційною: як щодо її цілей, так і до механізмів реалізації жодного продуманого реформування практично не відбулося, окремі зміни мали або безсистемний, або стихійний, неконтрольований характер. Попри гучні декларації, реальні цілі ,що їх переслідують нинішні владні структури, звелись до виховання національного свідомого і лояльного щодо незалежної держави обивателя та збереження існуючої культурної інфраструктури та зайнятості в ній. Обидві цілі носять скоріше суспільно-політичний, в значній мірі кон’юнктурний характер і мають небагато спільного з культурою у “високому” розумінні, а також не потребують на перший погляд принципово нових механізмів реалізації. Однак за умов динамічних суспільних та економічних змін інерційна культурна політика безперспективна і приречена. Визнаючи нагальну потребу її реформування, слід перш за все поставити перед нею нові цілі. Згаданий вище документ ЮНЕСКО визначає головну мету культурної політики в демократичному суспільстві як забезпечення вільного доступу всіх громадян до культурного життя та активної участі в ньому. Далі культурна політика має забезпечувати розвиток культури як складника загального розвитку суспільства та як частини світового культурного процесу. І, нарешті, її метою є збереження самобутності національних культур.
Зазвичай, реальні цілі, закладені в концепцію культурної політики, є лише похідними від суто політичних цілей та пріоритетів державної політики в цілому. Стратегічний вибір на користь демократії та вільного ринку означає для культурної сфери вибір між концепцією “ управління культурою” та концепцією "підтримки культури" на користь останньої.
Концепція державного “управління культурою” є логічним породженням командно-адміністративної системи й означає підпорядкованість культурної сфери іншим сферам суспільного життя (в першу чергу політиці), а культурно-мистецьких інтересів – іншим , позакультурним. Ця підпорядкованість визначає і принципи, й механізми культурної політики.
Концепція “підтримки культури”, визнана всіма сучасними розвиненими демократіями, виходить з засад:
• самоцінності, незалежності культури й мистецтва в усіх її численних проявах;
• забезпечення гарантій свободи творчості, загального доступу до культурних надбань, створення якнайширших можливостей активної участі громадян у мистецькій творчості;
• збереження культурної спадщини й турботи про дальший розвиток традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;
• створення та утримання зусиллями держави та місцевого самоврядування базових елементів культурної інфраструктури, найзначніших культурно-мистецьких закладів;
• забезпечення державної підтримки та сприятливого господарчо-правового режиму для культурно-мистецьких організацій, об’єднань, окремих митців незалежно від підпорядкування чи форми власності;
• створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів та засобів до підтримки культури й мистецтва [8, c. 27-29].
Дотримання цих загальновизнаних у світі засад автоматично не вирішує специфічних проблем, зумовлених історичними, суспільно-політичними, економічними та етнокультурними особливостями України загалом і у перехідний період зокрема. Враховуючи ці особливості, Україна має визначитися щодо:
1) розмірів та меж державного протекціонізму щодо національної культури, форм її захисту від зовнішньої культурно-комерційної експансії;
2) меж поширення державної та недержавної фінансової підтримки комерційним, індустріально-масовим формам культури;
3) механізмів запобігання тому, аби державна та приватна підтримка не перетворювалися на спосіб маніпулювання культурою та мистецтвом.
Практична реалізація цих засад вимагає аналізу специфіки соціокультурного розвитку України в умовах перехідного періоду. Вона ж визначатиме й перспективи використання зарубіжних моделей культурної політики, необхідного з огляду на те, що слабкість національної еліти, хронічна нестача коштів і часу різко звужують можливість маневру у культурній сфері України.
Ідея національно-культурного відродження стимулювала появу та закріплення ряду важливих позитивних тенденцій:
1.Формування стійкої настанови на підвищення уваги до культури, на гуманістичні пріоритети, демократизацію культурної сфери.
2.Розширення культурного простору України, виникнення нових суб’єктів і осередків культурного життя. Незважаючи на економічну скруту, в Україні не було закрито жодного театру, концертного залу чи філармонії. Навпаки, розгорнули роботу три нових державних музичних колективи, відкрито два нових театри, 26 державних музеїв, започатковані нові історико-культурні заповідники. Указом Президента України від 11.10.94 р. надано статус національних провідним творчим колективам, музеям, заповідникам, бібліотекам.
3.Виникнення недержавних культурологічних структур – фірм, малих підприємств, дирекцій свят і фестивалів, які ведуть самостійну економічну діяльність, сприяють насиченню ринка масовою культурною продукцією. Їх зусиллям при державній підтримці проведені міжнародні фестивалі українського фольклору “Берегиня” і авторської пісні “Золоті ворота”, народні свята-конкурси “Сорочинський ярмарок”,”Лесині джерела”, Всеукраїнський фестиваль популярної музики “Червона рута” та інші.
4. Відродження і розвиток культур національних меншин України, активізація культурного життя в регіонах. Сьогодні в Україні налічується близько 300 національно-культурних товариств, підтримка яких свідчить про намагання держави керувати і спрямовувати культурне різноманіття, узгоджувати його з місцевим та зовнішніми впливами. Зросла увага регіональних органів влади до проблем культури. Показовим є прийняття програми “Харків. Культура і мистецтво.”, яка має на меті формування національної самосвідомості, шанобливого ставлення до всіх народів та національних меншин, створення нових культурних закладів і творчих колективів. В рамках програми діє “Фонд юних обдарувань” яким вже проведено ряд представницьких музичних конкурсів.
5. Розвиток міжнародних культурних зв’язків, зміцнення престижу української культури в світі. Україна має угоди про культурну співпрацю більш ніж з 60 країнами. По лінії Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами підтримуються контакти з 900 громадськими організаціями та понад 300 відомими громадськими діячами із 102 держав. Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном “Україна” співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців. Чисельні гастролі українських митців і творчих колективів за кордоном сприяють зміцненню міжнародного престижу національної культури [10, c. 307-308].
Однак в цілому великий комплекс української культури працює на грані зупинки, у постійних пошуках порятунку, в “аварійному режимі”.
1. Затягнувся період маргінального стану культури, коли старі орієнтири та ідеали вже втрачені, а нові ще відсутні.
2. Триває криза культурної інфраструктури. Питома вага культури у соціально-культурному комплексі по основних фондах скоротилась з 15,3% у 1985 р. до 14,2% у 1994 р.
Звуження діючої мережі установ культури, зменшення капіталовкладень і систематичне недоосвоєння виділених лімітів зумовлюють катастрофічне погіршення якості матеріально-технічної бази культури (ступінь зносу її основних фондів перевищує 35%). При цьому в Україні забезпеченість на 1000 чоловік місцями в клубах становить лише 69,2% раціонального нормативу, театрах – 40,5%, концертних залах – 30,5%. В окремих випадках (наприклад, в системі музичної освіти) відбувається втрата створеного в попередні роки потенціалу. Спеціалісти вказують також на значну регіональну диференціацію інфраструктури: найбільше відставання спостерігається в індустріальна розвинених регіонах, які потребують особливої уваги до питань національно-культурного відродження. Так, в Донецькій області з 10 професійних театрів, що діяли у 1940 році, лишилося 5.
3. Держава та органи місцевого самоврядування продовжують дотримуватися концепції “управління культурою” та бюджетного утримання її закладів. Однак вся система правових, адміністративних, господарчих, фінансових механізмів, побудованих на цих засадах, нині близька до паралічу. По-перше, економічна криза неухильно скорочує можливості держави ефективно утримувати, а тим більше розвивати культурну інфраструктуру, а , по-друге, в сфері підпорядкування Міністерства культури перебуває лише близько 120 об’єктів, тоді як тисячі підзвітних іншим структурам або діючих в межах приватної ініціативи культурних закладів залишилось поза зоною “управління”, а інших неадміністративних механізмів впливу ця система не передбачає.
Очевидно, що успадкована від тоталітарного минулого система управління більше нездатна контролювати зростаючий культурний простір України та самостійно формувати державну культурну політику.
4. Дифузія суб’єкта культурної політики та криза інфраструктури негативно відбиваються на культурно-мистецькому середовищі, що стрімко диференціюється на меншість, що пристосувалась до гримас українського культурного “ринку” або знайшла споживача для своєї продукції на ринку світовому, та абсолютну більшість, що не звикла працювати самостійно ані в адміністративно-господарчому, ані в творчому плані і тому відчуває гостре розчарування і ностальгію за часами щедрих бюджетних дотацій і планових мистецьких акцій.
5. Комерціалізація культури в умовах відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства поставила на грань виживання значну кількість творчих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичним ідеалом.
Наслідком цих негативних тенденцій стає прогресуюча культурна деградація населення, коли девальвуються моральні цінності, а сенс життя зводиться до примітивного виживання і матеріального добробуту. Проте вказані процеси є не кризою української культури, а кризою “галузі культури” – феномена, породженого тоталітарним суспільством і приреченого в нових умовах або на повний розклад і зникнення, або на болісну трансформацію і пристосування до вільноринкової економіки та громадянського суспільства [4, c. 256-258].
На жаль трансформаційні процеси в культурі досі мають в Україні надзвичайно слабке не лише фінансове, а й правове підґрунтя. Чинну законодавчу базу діяльності культурної сфери нині характеризують два істотні недоліки — анахронічність та нецілісність. Функціонування закладів культури регулюється одночасно "залишковим" законодавством радянського періоду (орієнтованим на державну монополію й командну економіку) та новими законодавчими актами, що створювалися для врегулювання діяльності в новому господарському просторі. Ця вада може бути усунена лише детальним переглядом існуючого законодавства в сфері культури і прийняттям нових актів, які б відповідали реаліям сьогодення. Нецілісність правової бази культури зумовлена двома причинами: по-перше, не завжди виявляється можливим оперативне реагування на стрімкі економічні і політичні зміни в українському суспільстві і, по-друге, відсутній базовий закон, який би визначив основні принципи та специфіку створення, функціонування та фінансування культурних закладів незалежно від форми власності та напрямку діяльності [11, c. 442].
Розділ 2. Реструктуризація та реформування управління управлінських структур у сфері культури
2.1. Реформування управлінських структур у сфері культури як необхідна умова створення дієвих механізмів реалізації державної культурної політики
З проголошенням незалежності Україна стала на шлях формування соціально орієнтованої ринкової економіки, побудови демократичної, соціальної, правової держави, створення громадянського суспільства, головним суб'єктом якого є людина з властивими їй системою цінностей, інтересами і потребами. Особливо важлива роль у цих процесах належить культурі. Саме завдяки культурі формується світогляд людини, її моральна поведінка, вона усвідомлює своє місце і роль у суспільстві, мету і сенс життя, відповідальність за свої вчинки, вибирає форми і напрямки своєї трудової діяльності та духовного вдосконалення. Культура є носієм загальнолюдських цінностей. Від стану її розвитку залежить інтелектуальний потенціал народу, який є важливою умовою переходу суспільства на нові рівні цивілізації. Слід також пам'ятати, що в переломні моменти в житті суспільства саме культура завдяки традиціям, звичаям утримує суспільство від розпаду, створює умови для органічного відтворення та збереження національної самобутності. Отже, від того, як ставиться суспільство, держава до культури, залежить їх подальший розвиток та існування в майбутньому.
У сучасних умовах в культурі, як і в інших сферах суспільного життя, особливо важливим є вироблення оптимальної моделі ефективного й результативного управління. Актуальність цього питання зумовлена й тим, що оптимізація державного управління культурою у вітчизняній науці практично не вивчалися. При цьому слід зазначити, що застосування самого терміна "управління" стосовно сфери культури, особливо мистецтва, досить часто викликає негативну реакцію як діячів, працівників культури, так і деяких науковців, які взагалі ставлять під сумнів доцільність державного управління в культурній сфері. Це пояснюється, зокрема, тим, що в попередній період суспільного розвитку в умовах командно-адміністративної системи державне управління культурою зводилося до директивних методів, система управління функціонувала як єдина і централізована з жорстким механізмом вертикальних зв'язків: Міністерство культури — обласні управління культури — міські і районні відділи культури. Рішення, що приймалися "згори", були обов'язковими для виконання "внизу". Засоби культури використовувалися як своєрідні знаряддя маніпулювання суспільною свідомістю для вкорінення в ній партійно-держав-них цінностей з метою зміцнення тоталітарного суспільства. Держави і панівна партія безпосередньо втручалися в творчий процес, в його внутрішні закони функціонування, нехтуючи загальнолюдськими цінностями, контролювали відповідність змісту і форми художніх творів ідеологічним настановам партії. Характерними методами державного управління культурою в цей період були придушування свободи творчості та дозування інформації, насаджування однодумності та конформізму, переслідування діячів культури, які протидіяли втручанням держави в їхню творчу діяльність. Все це призвело до посилення централізації, одержавлення та ідеологізації культури, до непоправних втрат — зникнення цілих пластів, напрямів, жанрів, які не відповідали партійній ідеології.
В умовах демократизації всіх сторін суспільного життя, коли культура позбулася ідеологічного пресингу, принципово іншого змісту набуває поняття "управління" культурною сферою, складається зовсім інша управлінська ситуація, яка характеризується наявністю багатьох різноманітних суб'єктів культурної політики — державних, громадських, приватних структур, традиційних і нетрадиційних джерел фінансування, різноманітних форм культурної діяльності. Все це вимагає пошуку інших підходи до організації управління культурою, визначення нових функцій для управлінських органів різних рівнів [5, c. 315-317].
Передусім слід зауважити, що культура менше порівняно з іншими сферами життєдіяльності суспільства піддається інституціональному впорядкуванню. З огляду на особливу роль творчості культура пов'язана з індивідуальною діяльністю митців і мислителів, письменників і артистів, і тому не піддається будь-яким спробам регламентації. Особиста свобода митця є однією з найважливіших умов функціонування культури та подальшого розвитку її різноманітних форм. Споживачі ж культурних цінностей вільно вибирають саме ті форми і види культури і мистецтва, які їм найбільш близькі і доступні для сприйняття.
Виходячи з цього стає цілком зрозумілим, що — культурне життя — це сфера, в якій мають домінувати процеси саморегулювання. Водночас створення художніх творів, збереження, розповсюдження та освоєння культурних цінностей потребують певного регулювання, що передбачає насамперед забезпечення необхідними фінансовими, матеріальними ресурсами, без яких унеможливлюється сам творчий процес. Таким чином, існує певна залежність творчого процесу від ресурсів, що і перетворює його на об'єкт управління. Суттєвим у цьому плані є також те, що регулювання з боку держави потребують і питання доступу до культурно-мистецьких цінностей населення, особливо його малозабезпечених верств. Завдання управління полягає також у тому, щоб створювати умови для реалізації і узгодження інтересів різних суб'єктів культурного життя: громадян, різних груп населення, творчих колективів та їх працівників, громадських рухів, асоціацій тощо, для їх конструктивної взаємодії. Але для підвищення ефективності такого управління необхідно, з одного боку, щоб методи, засоби, які при цьому застосовуються, відповідали керованому об'єкту, з другого — інтересам суб'єктів.
Отже, у сфері культури велику роль відіграє правильне співвідношення принципів регулювання і саморегулювання, оскільки сама по собі культура -це саморегульована сфера суспільного життя, якій властиві певні закони функціонування і розвитку. І будь-яке зовнішнє втручання, як управління чи регулювання, буде продуктивним доти, поки воно не перешкоджатиме самореалізації внутрішніх законів культурного життя. Тому система управління в сфері культури, не втручаючись у творчий процес, водночас має створювати всі необхідні фінансові, матеріальні умови для його здійснення.
Таким чином, сьогодні завдання органів державного управління щодо культури полягає не у вимаганні виконувати обов'язки від неї, як це було в недалекому минулому, а в підтримці, захисті від руйнування, створенні реальних умов для її розвитку, залучення до вироблення і здійснення культурної політики всіх суб'єктів культурного життя. Тому в умовах демократичної держави під управлінням культурою слід розуміти реалізацію цілей культурної політики, підтриманих суспільством, які здійснюються державними та іншими управлінськими структурами за допомогою розподілу ресурсів — матеріальних, фінансових, кадрових та інформаційних [6, c. 326-328].
Як відомо, сьогодні державне управління культурним розвитком являє собою складну структуру, яка складається з двох рівнів: "горизонтального" багатовідомчого, пов'язаного з регулюванням функцій розподілу і одночасним об'єднанням зусиль державних, громадських, приватних закладів культури, і "вертикального", головним завданням якого є регулювання відносин центральних органів управління з місцевими.
При цьому необхідно зазначити, що демократичні перетворення останніх років і реформування державної влади в Україні привели до радикальних змін у галузі культури. З 1993 р. жорсткі вертикальні зв'язки між різними рівнями управління культурною сферою були ліквідовані, відбувся невпорядкований перерозподіл повноважень. Внаслідок цього традиційні зв'язки між Міністерством культури, обласними управліннями культури, районними та міськими відділами культури були розірвані і виникла нова для всіх суб'єктів управління ситуація, для якої характерні як позитивні, так і негативні тенденції.
Позитивні тенденції стосовно функціонування органів управління культурою, на нашу думку, полягають насамперед у тому, що відбувся перехід від директивних форм взаємодії між суб'єктами управління до регулятивних, що спираються на правові норми, достатню забезпеченість інформацією та економічні важелі, посилилася самостійність працівників культури у виборі форм культурної діяльності, підвищилася роль Міністерства культури і мистецтв України у розвитку міжнародних культурних зв'язків.
Водночас посилилися негативні тенденції, до яких слід віднести послаблення впливу Міністерства культури і мистецтв України, а також обласних управлінь культури на місцеві органи влади при вирішенні проблем розвитку культури, відсутність чітко відрегульованих механізмів взаємодії між суб'єктами управління щодо подання та отримання інформації, необхідної для прийняття управлінських рішень, відсутність впливу Мінкультури на формування фінансових ресурсів в областях, а також його недостатність на кадрове забезпечення галузі культури та ін. На жаль, поки що не встановлений конструктивний діалог і взаємодії між органами державного управління, державними і приватними структурами та громадськістю з проблем культурного розвитку, як у демократичних країнах світу.
Отже, виходячи з цього стає цілком зрозумілою необхідність реформування в системі державного управління як на "горизонтальному", так і на "вертикальному" рівні [10, c. 309-311].
Сьогодні до центральних органів виконавчої влади України, які відають питаннями культурного розвитку, належать: Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство освіти і науки, Держкомітет інформаційної політики і телерадіомовлення, Держкомархів та ін. Виникає принципова проблема: державна влада за таких умов не в змозі розробляти і проводити загальну, послідовну, взаємоузгоджену політику у сфері культури. З метою раціонального використання ресурсів та вдосконалення управління в галузі культури доцільно, на нашу думку, мати єдиний орган державного управління культурою, який би розробляв державну політику в цій галузі, забезпечував загальну координацію зусиль всіх суб'єктів щодо її реалізації. Така перебудова означає зниження адміністративного статусу нинішніх відомств, які мають повноваження у сфері культури, та їх підпорядкування Міністерству культури. Міністерство культури і мистецтв України як центральний державний орган управління культурою при чіткому визначенні його завдань, функцій і відповідальності має передбачати у своїй діяльності централізацію прийняття головних управлінських рішень з децентралізацією оперативної діяльності на місцях, забезпечення координації державних і місцевих самоврядних функцій, автономної діяльності закладів, установ культури. Це має бути апарат сучасного типу, динамічний і спрямований у майбутнє.
На "горизонтальному" рівні суттєвою ознакою позитивних змін у сис-темі державного управління має бути встановлення конструктивних, дієвих зв'язків між багатьма рівноправними соціально-культурними суб'єктами: зак-ладами культури різних форм власності, органами управління, самодіяльними творчими групами, громадськими і культурними лідерами, залучення їх до управління культурними процесами. Наявність реальних, а не формальних зв'язків приведе до заміни адміністративного управління на управління співробітництва різних суб'єктів, діяльність яких пов'язана з розвитком культури.
На наш погляд, оптимізація системи управління культурною сферою на цьому рівні може відбуватися шляхом формування державно-громадських органів управління при місцевих органах влади. По суті, до складу таких колегіальних органів управління культурною сферою мають входити депутати різного рівня, представники творчих спілок, громадських організацій, комерційних структур, неформальних об'єднань і асоціацій, громадян, діяльність яких пов'язана з розвитком культурних традицій, збереженням культурної самобутності, організаціями та закладами культури. Це можуть бути спеціальні ради, комітети або комісії з питань культури і дозвілля, які необхідно створювати так, щоб забезпечити безпосередній контроль за їх діяльністю з боку населення, діячів культури. Вони можуть формуватися шляхом виборів на з'їздах, конференціях діячів культури і представників населення [5, c. 318-319].
Ресурсною основою їх діяльності є кошти із місцевого бюджету, надходження від зацікавлених підприємств, прибутки створених ними об'єднань, центрів, від проведених культурно-мистецьких заходів та ін. Зміст їх діяльності полягає у визначенні пріоритетних напрямів культурного розвитку, формуванні культурної політики в регіоні, розробці та реалізації різних культурних програм та ін. Саме ця діяльність і слугує основою координації різних суб'єктів культурного життя в регіоні. Вона має власний фінансовий фонд, який складається з бюджетних асигнувань та позабюджетних коштів: добровільних пожертв у фонд розвитку культури, прибутків підприємств, організацій, кооперативів, приватних осіб. Це можуть бути кошти видатних митців, діячів, подаровані закладам культури, творчим колективам на різні культурно-мистецькі цілі, кошти пересічних громадян, небайдужих до проблем культурного розвитку, готових підтримати окремі культурні акції і, навіть, кошти меценатів — вихідців із України, колишніх земляків, які через різні обставини проживають нині за кордоном і можуть надати фінансову допомогу розвитку культури в регіоні.
До складу таких рад мають входити люди, досить відомі і авторитетні в регіоні, що значно сприятиме встановленню довіри до цього органу з боку громадськості, а отже, уможливлюватиме розширення каналів позабюджетного фінансування. Ці люди мають бути досить компетентними для того, щоб, не втручаючись в творчі питання, здійснювати контроль за виділеними коштами, оцінювати наскільки ефективно вони були використані з погляду задоволення культурних потреб населення. Кошти фонду необхідно використовувати за рішенням ради на фінансування підготовки і здійснення соціально-культурних програм, оплату праці штатних працівників чи залучених спеціалістів для виконання конкретних завдань на основі контракту, дослідницьких і прогностичних заходів, проведення конкурсів та ін. Слід зазначити, що рада створюється не замість відділу культури місцевого державного органу. Останній зберігається і виконує функції управління закладами культури в формах, передбачених новими умовами господарювання, забезпечення добору і підвищення кваліфікації кадрів галузі культури, надання методичної допомоги закладам культури. Але найголовнішим є те, що відділ культури стає виконавчим органом ради з культури в частині організації розробки і реалізації соціально-культурних програм. Відділ культури чи безпосередньо рада можуть створювати тимчасові формування — творчі колективи — для виконання конкретного виду діяльності, наприклад для розробки програми та її експериментального впровадження.
Об'єктивна реальність сучасних культуротворчих процесів потребує глибокого перегляду як суб'єктів культурної політики, так і ролі останніх у її здійсненні, вимагає пошуку нових підходів до управління культурною галуззю. На сучасному етапі необхідно створити умови і забезпечити підтримку становлення різних форм самоуправління у сфері культури, що поєднує ініціативи держави, громадських організацій, окремих приватних осіб. Система управління в культурній сфері, на наш погляд, має будуватися на принципах співуправління всіх суб'єктів культурної діяльності.
Отже, на сучасному етапі необхідна оптимізація управління культурною сферою, яка, на нашу думку, передбачає, створення управлінської системи з новим розподілом функцій між центральними, регіональними, місцевими органами влади, насамперед у питаннях законодавчої ініціативи, вдосконалення механізму державного фінансування розвитку культурної сфери, оптимізацію "горизонтальних" і "вертикальних" зв'язків, впровадження державно-громадської моделі управління, яка найбільш відповідає умовам створення громадянського суспільства, сприяє реалізації державної політики в галузі культури [11, c. 445-447].
2.2. Соціально-педагогічні умови удосконалення підготовки керівних кадрів органів державного управління в галузі культури і мистецтв
Загострення кризи сучасного стану галузі викликає потребу нових методологічних підходів до прискорення процесів конвергенції основних форм управління нею, про що свідчать дослідження В.Подкопаєва, Н.Подкуйко, Н.Цимбалюк. Проблеми організаційно-управлінських нововведень широко висвітлені в працях російських вчених О.Анчишкіної, Є.Іванова, С.Єфремова, Л.Камушкіної. Досліджуючи принцип діяльнісного підходу, нові завдання та функції управління галуззю, вчені зазначають, що побудована на цих засадах система управління набуває нових якостей на основі реальних типів, які здійснюються в реальних умовах.
Науково обґрунтовуючи необхідність реструктуризації та модернізації галузі за умов зміни соціально-культурної парадигми в Україні, автор доводить доцільність впровадження основних методологічних засад “теорії людського капіталу” лауреата Нобелівської премії Теодора Шульца. Під “людським капіталом” він розуміє наявний у кожного запас знань, здібностей і можливостей, що складають “капітал”, формування їх вимагає залучення засобів на шкоду поточному споживанню, але при цьому вони є джерелом підвищення продуктивності та заробітків у майбутньому. До основних видів інвестицій в людину вчений відносить освіту, виробничу підготовку та підвищення кваліфікації.
Рівень конкретно-наукової методології передбачає звернення до психологічної теорії діяльності, професіографічних концепцій, розроблених на основі системного підходу (Л.Виготський, С.Рубінштейн).
Як свідчать дослідження О.Асмолова, О.Барабаша, І.Беха, Є.Гурильової, Ю.Ємельянова, І.Кона, важливими чинниками на шляху становлення фахівця є напружена духовна та інтелектуальна праця. Аналіз науково–педагогічної, управлінської літератури дає підстави стверджувати, що існує ряд факторів формування розумових і управлінських здібностей керівника, серед яких особистість та освітні інститути, що здійснюють вплив на спеціаліста у необхідному пізнавальному напрямі, а також стимулюють його власну діяльність (Ю.Азаров, Б.Андрєєв, О.Вербицький, Т.Гірченко, В.Луговий, В.Павловець).
Управлінський професіоналізм керівника, наголошують у своїх працях В.Князєв, Н.Нижник, О.Оболенський, є найважливішою умовою успішної діяльності. Він являє собою складний комплексний внутрішній особистісний стан суб’єкта, що характеризується цілеспрямованістю, усталеною внутрішньою готовністю до управлінської діяльності.
Разом з тим, конкретно-наукова методологія діяльнісного підходу потребує розроблення чіткої, реалістичної дискриптивної системи підготовки сучасного фахівця з управління [2, c. 208-210].
Найбільш значущими в структурі факторів – детермінант професійного становлення-виступають соціально-педагогічні умови удосконалення підготовки керівних працівників. Під соціально – педагогічними умовами вчені розуміють органічну єдність об’єктивних і суб’єктивних суспільних відносин у діалогічній взаємодії, які створюють освітній простір та рефлексивне середовище для становлення особистості управлінця.
Перший з підпроцесів – концентрація в інституті освіти досягнень певного суспільства. Другий, конкретний, індивідуальний формотворчий процес, – функціонування цілісності, що виникла. Філософський аналіз інституту освіти допоміг виявити складові соціально–педагогічних умов і встановити специфічну функцію кожної із складових у даній єдності (В.Горохов, С.Громов, Л.Коханова).
Перший компонент – це особистість керівника. Він виступає системоутворюючим фактором процесу підготовки.
Наступним є механізм об’єктивізації суспільних потреб. Його провідна функція полягає у переведенні зовнішньої мети, тобто замовлення суспільства на керівника з певними якостями, у внутрішньосистемний набір цінностей – елементи педагогічної системи у вигляді органічної єдності суб’єктивних та об’єктивних засобів її реалізації. При цьому елементи педагогічної системи — такі як педагогічний процес, безперервна освіта, структура управління та парадигма знання належать до об’єктивних засобів реалізації замовлення ринку на спеціаліста у сфері управління. Суб’єктивними засобами вдосконалення підготовки є елементи соціологічної, політологічної, психологічної підструктур особистості, тобто сукупність почуттів, стимулів, ідей, цілей, моральних норм, мотивів.
Механізм мотивації підготовки фахівця з управління – це третій компонент умов. Його головна функція – внутрішнє спонукання особистості до високопродуктивної праці.
Структурно-функціональний аналіз соціально-педагогічних умов підготовки керівних кадрів органів державного управління в галузі культури і мистецтв сприяв виокремленню виявлених компонентів у взаємопов’язану систему.
Соціально-педагогічні умови створюють активне соціальне середовище для становлення особистості керівника шляхом гармонійної взаємодії об’єктивних та суб’єктивних факторів іманентної системи. Ця система ґрунтується на встановленому рівні соціально-управлінських відносин, має багаторівневу структуру, зміст і обсяг, функціонує у масштабах усього суспільства і сприяє управлінському зростанню особистості, вихованню активного, інтелектуально розвиненого керівника [7, c. 22-23].
Таким чином, аналіз філософської, соціологічної, управлінської, педагогічної літератури, матеріали наукового дослідження дають підставу зробити висновок: проблема підготовки сучасного керівника — це комплексний організаційно-виховний процес, що включає в себе навчання та виховання людини, її соціалізацію, постійне самовдосконалення впродовж усього життя, функціонально-посадовий розвиток. Він передбачає комплексний підхід до управління кадрами та їх структурою, а саме:
· планування, добір, розстановку та оцінку управлінських кадрів;
· вдосконалення структури кадрів управління по вертикалі і горизонталі;
· вдосконалення кваліфікаційних вимог до керівників різних рівнів управління та їх диференціація;
· атестацію кадрів управління з урахуванням впливу змін в політичному, економічному та соціально-культурному житті;
· формування кадрового резерву на основі ротації і обґрунтованих критеріїв оцінки їх діяльності та особистих якостей;
· створення умов для підготовки, перепідготовки та професійного зростання працівників з урахуванням достатньої і необхідної інформації про державний стандарт мети освіти, модернізаційні процеси і трансформацію організаційних структур [2, c. 216].
Висновки
Отже, ми можемо підсумувати, що розвиток української культури базується на таких загальновизнаних засадах:
· самоцінність, незалежність культури і мистецтва;
· створення єдиного загальнонаціонального культурного простору як одного з найважливіших консолідуючих факторів у справі розбудови української державності;
· забезпечення активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя держави; гарантування свободи творчості, забезпечення доступу до культурних надбань, створення умов для активної участі громадян, особливо молоді, в художній творчості;
· підтримка високопрофесійної мистецької творчості, яка забезпечує якісний рівень національної культури незалежно від політичної чи комерційної кон'юнктури;
· збереження національної культурної спадщини (рухомих та нерухомих пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників тощо) як основи національної культури, турбота про подальший розвиток традиційних культур народів та етносів, які населяють Україну;
· утримання зусиллями органів виконавчої влади та місцевого самоврядування базових елементів інфраструктури, основних у національному та регіональному масштабах закладів культури;
· підтримка органами виконавчої влади культурно-мистецьких організацій, об'єднань, незалежно від підпорядкування чи форми власності, а також окремих митців;
· створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів до підтримки культури й мистецтва.
Отже, процеси, що відбуваються в культурній сфері України в перехідний період, суперечливі і неоднозначні. Інновації з’являються у вкрай несприятливих умовах, один і той самий культурний фактор зумовлює полярні результати. Нагальною потребою за цих умов стають радикальні, але й водночас виважені і далекоглядні перетворення.
Оскільки культура – явище багатовимірне, багаторівневе, поліфункціональне, відкрите і динамічно змінне, в даний час навряд чи можливо розробити і реалізувати всеосяжну програму реформ в сфері культури, націлену на переведення її з ар’єргарду в авангард соціального прогресу. Мова повинна йти про визначення стратегічної концепції, пріоритетів та певних етапів реформування з урахуванням суспільно-політичної та економічної кон'юнктури сучасної України.
Процес реформування культурної сфери має включати:
· створення нормативно-правової бази у сфері культури, мистецтва, суміжних сферах суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим вимогам та сприяла б збереженню українського етносу;
· реорганізацію майнових та фінансово-господарських взаємовідносин у сфері культури;
· заохочення становлення і зміцнення мережі недержавних культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фондів, професійних гільдій, виконавських колективів тощо), які забезпечуватимуть розвиток культури, шляхом використання творчих, господарських і організаційно-правових форм її існування та шляхом підтримки суспільством і державою;
· створення умов здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Список використаної літератури
1. Бутирська Т. Культура державного будівництва в Україні: стан наукової проблеми//Вісник академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 4. — C. 9-15.
2. Воронько Л. Роль підготовки та підвищення кваліфікації кадрів у формуванні культури праці державних службовців //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 2. — C. 208-216.
3. Калмикова Г. Культура та демократичне врядування в Україні: взаємозв"язок та взаємовпливи //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 4. — C. 38-46.
4. Карлова В. Проблеми правового забезпечення функціонування культурної сфери //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2. — C. 256-262.
5. Карпова В. Реформування управлінських структур у сфері культури як необхідна умова створення дієвих механізмів реалізації державної культурної політики //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 3. — C. 315-320.
6. Леонова А. Програмні спрямування з розвитку української культури і культур національних меншин України //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999. — № 3. — C. 325-330
7. Лоза О. Культура державного управління: онтологічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 1 . — C. 19-26.
8. Марчук Ю. Сучасна інформаційна культура державного управління в світлі взаємодії сучасних і класичних інформаційних технологій/ //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 10. — С.27-29.
9. Мвлімон В. Культурна безпека як мета культурної політики держави/ //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 4. — C. 222-228.
10. Пірен М. Демократизація державної політики у сфері культурного життя України: виклики та механізми розвитку/ М. Пірен, В. Ребкало //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 2. — C. 307-313.
11. Пешко А. Фінансове забезпечення науки та культури: джерела й перспективи //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — C. 442-448
12. Приходько О. Діяльність органів державного управління вузами мистецтва і культури в Україні //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999. — № 3. — C. 285-294