Види переносного вживання слова та їх застосування в журналістських творах

- Мовознавство -

Arial

-A A A+

Вступ

І. Переносне вживання слова та загальна характеристика тропіки

ІІ. Класифікація фігур і тропів та їх застосування

Метафора
Метонімія
Синекдоха
Парономазія
Гіпербола. Мейози. Літота
Епітет
Порівняння
Оксюморон

Висновки

Використана література

Вступ

Кожне слово має одне або кілька лексичних значень. Значення закріплюються за словом історично в процесі спілкування між людьми. Слова бувають однозначні й багатозначні, можуть вживатися в прямому й переносному значенні.

Однозначним називається слово, яке у будь-якому контексті має одне лексичне значення — зміст слова, тобто співвіднесеність між звуковим комплексом і предметом або явищем дійсності, які позначені цим комплексом .

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто полісемантичних.Багатозначним (полісемантичним) називається слово, яке у різних контекстах має різні лексичні значення.

Багатозначні слова можуть уживатися в прямому і переносному значенні

Переносне значення- це вторинне значення багатозначного слова, яке є похідним від прямого й визначається тільки у контексті через асоціацію з прямим значенням. Значення слова з часом може змінюватися.

Мета:розкрити види переносного значення слова та показати їх застосування в журналістських творах

Завдання: дати загальну характеристику переносному вживанню слова та теоретично обґрунтувати термін „тропи”.

Показати класифікацію фігур і тропів та розкрити такі поняття:

порівняння, метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола,
літота, оксюморон, перифраз, персоніфікація.

При написання курсової роботи була використана література: підручники Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови, Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови, Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика): Фігури і тропи та інші, а також професійні журнали „Українська мова та література” та художні твори українських письменників.

І. Переносне вживання слова та загальна характеристика тропіки

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто полісемантичних. У "Словнику української мови" в 11 т. (1970 — 1980), у реєстрі якого 134058 слів, до більшості з них подані найповніші їхні значення. Наприклад, до прикметників: добрий — 9 значень, малий — 8, окремий — 5, останній — 9, палкий — 6, старий — 12; до іменників: крило — 10 значень, ряд — 12, сила — 12, тепло — 5, займенників: інший — 4 значення, котрий — 4, той — 11, дієслів: іти — 30, сказати — 9 та інш. У багатозначному слові одне значення є первинне, тобто пряме, решта — вторинні, тобто переносні. Значення багатозначного слова визначається контекстом.

Багатозначним (полісемантичним) називається слово, яке у різних контекстах має різні лексичні значення.

Багатозначні слова можуть уживатися в прямому і переносному значенні.

Пряме значення — це основне, первинне значення слова, яке безпосередньо пов'язане з реалією дійсності, яку воно називає. Багатозначне слово виявляє пряме значення поза контекстом. Переносне значення — це вторинне значення багатозначного слова, яке є похідним від прямого й визначається тільки у контексті через асоціацію з прямим значенням.Значення слова з часом може змінюватися. Наприклад, колись словом печиво називали будь-які спечені вироби з тіста, тепер — тільки спечені вироби із здобреного жиром, цукром і прянощами тіста у формі кружечків, зірочок тощо. Іноді різні групи людей у те саме слово можуть вкладати різний зміст. Так, у недавньому минулому слову націоналізм приписувалося негативне значення: "реакційна буржуазна ідеологія й політика в галузі національних відносин". Тим часом це слово походить від латинського nacio "народ" й означає "любов до свого народу" — так само, як слово патріотизм походить від латинського patria "батьківщина" й означає "любов до своєї землі".

З античного світу вчення про тропи і фігури було успадковане риторами і стилістами національних мов.

Грецьке слово troposозначало зворот, вислів, зразок, форма, краса, а стосовно людей — звичай, характер, темперамент, здібність. Як відзначав Квінтіліан, троп є корисною зміною власного значення на інше, досконаліше в слові або виразі. Уже в його часи тривали нескінченні суперечки між граматистами і філософами про різновиди, гатунки, кількість і взаємну залежність тропів. Суперечки продовжуються й понині, зумовлені багато-аспектністю такого феномену, як тропи. Деякі з них уживаємо з думкою про експресію, інші — з погляду на красу, одні постають з власного значення, інші — в результаті метафоричності. Проте не можна заперечити того твердження, на думку Квінтіліана, що більшість з них призначені викликати естетичне враження. Спочатку поняттям троп охоплювалися всі стилістичні засоби. Цицероп і Квінтіліан розділили їх на власне тропи і фігури. Кількість тих і інших різними авторами визначається по-своєму. За Квінтіліана прийнято визнавати такі тропи (за грецькими назвами): метафора, метонімія, металепсис, синекдоха, емфаза, катахреза, ономатопея, антономазія, перифраза, іронія, гіпербола, гіпероха, літота, алегорія.

Вперше після античного періоду тропологію описав французький ритор С.-М. Дюмарсе у «Трактаті про тропи» (Лейпциг, 1757 р.). Основна думка цієї роботи зводиться до того, що людська мова без тропів є протиприродною. Граматисти й ритори вважали, що є два способи (етапи) вираження думки. Перший — виклад, називання — це фраза; другий — форма викладу — це фігури. З часів Цицерона фігури поділяли на дві групи: фігури думки і фігури слова. Фігури (форми), що мали переносне значення, називали тропами. Дослівний (етимологічний) переклад з грецької мови слова троп означає «повертаю». Повертаючи (змінюючи) значення слова, витворюємо троп. Тропи пропонувалося використовувати для того, щоб підкреслити, виділити основну думку, щоб приховати небажані і непристойні думки, для збагачення мови, для орнаментальних прикрас і для облагородження мови. У тропах і фігурах виявляється творча індивідуальність автора. Ритори XVIIIст. вважали, що не можна зрозуміти ніякого автора, не знаючи його фігур і тропів.

Від Арістотеля і далі класична риторика намагалася дати чітку класифікацію і вичерпний опис тропів і фігур. Це породило велику і різнотлумачну термінологію художніх засобів мови, але вичерпного опису не дало. Можливо, тому, що художня практика мінлива, залежить від багатьох чинників, від культурно-історичних умов.

Загальним терміном тропи охоплюються слова, словосполучення і вирази (образи), що вживаються в переносному значенні і служать виразності мови.

До тропів належать:

порівняння,
метафора,
метонімія,
синекдоха,
епітет, гіпербола,
літота,
оксюморон,
перифраз,
персоніфікація.

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад:

"Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах. Навіть УНР, чий досвід є для нас повчальним, свого часу не провела такого форуму, як той, що відбувся в Києві. На перший Конгрес українців, які живуть у колишніх республіках СРСР, з'їхалося понад тисячу наших сестер і братів (у тому числі з областей України), глибоко перейнятих ідеєю українського відродження, збереження національної ідентичності, побудови могутньої, вільної України" (газ.).

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька прикладів з ботанічної термінології й номенклатури:

квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, петрів батіг, заячі вушка, калачики лісові тощо.

Подекуди до тропів удаються в науковій полеміці з реальним чи уявним опонентом, зокрема для піднесення престижу вітчизняної науки:

"Словників за старі віки було у нас чимало… Твори Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та Памва Беринди виразно свідчать про велику філологічну освіту їх авторів. У той же час у Києві постає велике наукове вогнище — славна Могилянська Академія, і до нас у науку посилають своїх кращих синів усі православні слов'янські й неслов'янські землі — їдуть серби, болгари, їдуть румуни, їдуть з Москви. Значення Академії було незмірним, бо вона пробуджувала культурні й наукові поривання. Такою вона була в XVIIвіці, такою ж осталась і в віці XVIII, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав науку" (І. Огієнко).

У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на основну рису цього стилю —- взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона здебільшого оцінна. Надмірна образність затьмарює логічний елемент, відсуває його на задній план, а це спричинює зменшення впливовості й переконливості публіцистичного виступу.

Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти красного письменства.

У художньо-белетристичному стилі тропи сприяють більшій дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впорядковують виклад, посилюють його переконливість (як у науковому), забезпечують упливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі). Та основна функція тропів у мові художніх творів —- зображальна, естетична. Ці функції представлені й у публіцистиці, але значно меншою мірою.

ІІ. Класифікація фігур і тропів та їх застосування

Поняттям «фігури» охоплюються три типи виражальних засобів мови:

1) фігури заміни, заміщення (тропи);

2) фігури сумісності;

3) фігури протилежності.

В усіх визначеннях фігури домінують такі ознаки:

по-перше, це певна форма, в якій виражена думка,

по-друге, це свідоме відхилення в думці або вираженні від звичайної і простої форми. Суть свідомого відхилення, яке ще відзначив Квінтіліан, полягає, очевидно, в тому, що на денотативний зміст мовних одиниць накладаються ще елементи виразності, які виникли в результаті операцій тотожності, схожості, суміжності, контрасту і які є тим образним субелементом, що дає «прирощення» значення. Отже, семантична структура фігур, і зокрема тропів як одного з основних різновидів їх, є складною. Фактично тропи є стилістично маркованою вторинною номінацією.

Прийшло слово «фігура» з мови малярів і різьбярів, для яких важливо було у поставі зображуваного тіла передати рух, звук, силу, характер. З початку виникнення риторики як науки фігури були предметом постійних суперечок на тему їх функцій, кількості, видів, назв тощо. В античній культурі взагалі теорія фігур виконувала таку важливу роль, як нині семантика. Теоретик риторики Квінтіліан надавав особливого значення фігурам. Він називав їх артистичною формою мовного виразу, звертав увагу на два основні значення цього поняття:

перше —це будь-яка форма, що має увиразнену думку;

друге— це передбачений, цілеспрямований відступ від звичайного вишколу. Фігура має нести певний елемент новизни, відміни від звичайного виразу. Квінтіліан порівнював фігури мови з фігурами тіла і цим намагався підкреслити, що фігури — ознака динамічної мови, її руху, змін, перетворень.

З XVIст. фігури починають розглядати і поза контекстом. Якщо фігура не ефективна з погляду аргументації, то залишається пустим гарним виразом. Якщо ж вона влучна, то стає непомітним навіть її риторичний (вишколений) характер, вона доречна і досконала.

Більшість теоретиків риторики виділяє фігури мовні, фігури слова (стилістичні) і фігури думки (риторичні). Різниця між ними в тому, що фігура слова, виразу існує тільки в тотожних, або аналогічних, дуже близьких мовних виразах (це тропи), а фігура думки може існувати в кількох видах виразів, не тільки в одному, хоча не можна не визнати, що кожна фігура думки все-таки має якийсь один основний тип виразу.

Фігури заміни(заміщення) Під такими фігурами розуміють стилістично марковані способи поєднання в синтагматичній послідовності значень одиниць одного рівня в межах одиниць вищого рівня.

Виділяють два типи фігур заміни: фігури якостіі фігури кількості.

До фігур якості належать фігури, що виникли на зіставленні якостей і властивостей двох різнорідних предметів зі спільною для них якісною ознакою. Це метафораз її різновидами — антономазією, персоніфікацією, алегорією; метонімія з її різновидами — синекдохою, перифразою, евфемізмом та іронія.

До фігур кількості належать такі фігури, які виникли на зіставленні різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою. Якщо ця спільна ознака приписується предмету більшою мірою (ніж реально), то виникає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає мейозис,різновидом якого є ще й літота.

1. Метафора

Метафора(від гр. metaphora— переміщення, віддалення, перенесення) — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні.

Це найуживаніший, універсальний троп. На думку Арістотеля, «метафора полягає у перенесенні на ім'я загального значення, на різновид з ґатунку, на гатунок з різновиду, на один ґатунок з іншого або на підставі певної пропозиції (аналогії). З цього видно, що метафора належить до внутрішніх топосів. У метафорі можуть бути три ступені схожості (подібності):

а) схожість образна і без образу — подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана;

б) відсутність схожості, подібності;

в) протилежність, яка є відповідником іронії.

Найчастіше виділяють такі метафори:

а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), — лисиця (хитра людина);

б) на перенесенні назв неістот на назви неістот — світло волі, на перенесенні назв істот на неістот— хмуриться хмара;

г) на перенесенні ознак речей неживих до істот — камінне серце, квітуча молодь.

У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожіть і подібність між різними індивідами, класами об'єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет.

У такий спосіб метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб над ними звести інші. Вона немовби заперечує належність об'єкта до того класу предметів, в який він насправді входить, і переносить його в інший клас, до якого він на раціональній основі не може бути віднесений, але автор бере па себе сміливість віднести його туди, тому що помітив якісь, часом йому тільки одному відомі, спільні риси або переніс певну рису з іншого об'єкта на аналізований.

Наприклад:Падають зерна кришталевої музики. З глибин Вічності падають зерна в душу. Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. Буду вічно сам я, в чорному акорді (П. Тичина); На блакитну акварелю вечорову червінкові тони кинув жах (В. Чумак): Клавіатурте розум, почуття і волю — клавіатурте! Росте на думці дуб з голісіньким гіллям. На серці пелюстки так тепло-тепло: мак (М. Хвильовий); День випливе із оксамиту ночі, літ іржаву даль. Вона (краса. — Авт.) вдягає у прозорі рими, у мармур ліній і пісень кришталь. Гнуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби…; Помережав вечір кучерявий льодяними ґратами вікно. Жовтожарні там горять заграви, голубе кипить вино; А за ґратами останню мичку допрядає склоокий день (М. Рильський); Рвуть блискавиці сірих хмар рядно. А дужий грім зустрів такі дієзи, що злякано дзвенить вікно! Дівчино тиха, на мрії хвора/ (Є. Плужник); Мушу випити келих до краю — полиновий мед самоти (Є. Маланюк); В сотих мозку золотом прозорим мед думок розтоплених лежить, а душа вклоняється просторам і землі за світлу радість — жсить! (О. Теліга); Вже вечір тіні склав у стоси; Між співами тюремних горобців причулося — синичка заспівала і тонко-тонко прясти почала тугеньку цівку болю; Ти десь живеш на призабутім березі моїх змілілих пам'ятей (В. Стус).

У звичайній (неметафоричній) мові, коли користуємось нейтральними, необразними словами, мовлення спрямовується по каналу здорового глузду, прокладеному, «вкритому букварем, метафора ж прориває собі новий канал, а іноді пробивається напролом» (Г. К. Міхтенберг). Тому такими незвичайними, часом абсурдними, можуть здаватися метафори, особливо у поетичному тексті, де в метафоричному фокусі сходяться (зливаються, перехрещуються, змішуються або заступають одна одну) ознаки основного і допоміжного суб'єктів метафори.

Наприклад: Киплять сади під снігом квіття. Коса дороги в куряві розплетена лежить; Молитва ранку до останніх зір… Коріння тиші, врослі в глибину ночі… Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з Євангелія, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем (Б.-І. Антонич).

Метафору можна розглядати як найкоротший і нетривіальний шлях до істини, бо вона, вихоплюючи і синтезуючи за асоціаціями певні ознаки, переводить світ предметів з усталеної таксономії на вищий щабель пізнання — у світ смислів.

Фактично метафора є компресованою, згорненою одиницею тексту і кожна метафора кількісно і якісно інформативніша, ніж неметафора. Метафора Блакитними річками тече льон (М. Коцюбинський) перехресне поєднує в собі дві ознаки: льон блакитний, річки течуть.

Смислом усієї метафори є блок концептів: річки течуть, льон блакитний, у полі вітер, тому льон хвилюється, льон схожий на річку, що тече.

Класичну метафору можна вважати результатом втручання уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського бачення предмета.

Наприклад:Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, збуди його, заграй ти з ним, спитай сине море (Т. Шевченко); Блакитні планети твого дитинства. Цвіт слова народного (О. Гончар); Кують світанок молоточки птиць. Сузір'я яблук світяться крізь листя (Л. Костенко).

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки. Проте надалі метафора може підлягати процесу лексикалізації і ставати засобом номінації, приглушуючи свою характеристичність: носик чайника, ніжка стола, ручка дверей, цукрова пудра.

Ця вторинна функція метафори — номінативна — може перевести і переводить метафору у сферу наукової термінології. Таке метафоричне походження мають технічні терміни.

Наприклад: голка дозувальна, силова лінія,, лінія байдужості, лінія впливу, палець гусениці, палець кардана, палець поршневий, палець ланцюга, плече кривошипа, плече важеля, плече пари, нога шасі, ніжка циркуля, носок різця, головка болта, головка ланцюгова, головка потайна, гребінка гайконарізна, гребінка зубо-нарізна, щока блока, щока лещат, щока ребриста, крок гвинта, крок кріплення, крок заклепок, човник обертовий, черв'як піднімальний, черв'як подавальний, фігура обертання, фігура рівноваги, вушко голки, вушко ресори, вушко напрямне, вушко фіксаторне, вушко розрізне, точка мертва, точка роси, точка кипіння, точка замерзання, точка займання, точка насичення та ін.

Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, кручені паничі, вовчі ягоди, польовий кріп, стародубка, чорногірка, горицвіт; грабельки звичайні — журавлині носики; куряча трава; айстра степова — іванок; конюшина — івасик, козине око; дивина ведмежа — ведмеже вушко, царська свічка, коров'як; горлянка повзуча — дівоча краса; молодило паросткове — доля; материнка звичайна — душинка; бабівник трилистий — жаб'ячі огірочки

Семантична структура метафори завжди складна, тому що вона асоціює щонайменше два об'єкти — основний (референт) і допоміжний (корелят).

Наприклад,у реченні Двори стоять у хуртовині айстрє двочленна метафора хуртовина айстр з референтом айстр (бо вони реальні, про них йдеться) і корелятом хуртовина. В метафорі актуалізуються не всі семи, тому залишається можливість різного сприймання і тлумачення, і саме цим метафора цікава й цінна в художній мові. У поезії Ліни Костенко ця метафора конкретизована кольористичними епітетами:

Яка рожева й синя хуртовина! Цими епітетами поетеса спрямувала наше сприймання образу, а читач може доповнити образ й іншими семами кольору, запаху, руху тощо: пелюстки леліять, пелюстки білі та ін.

Метафора може ускладнюватися на основі кількох асоціацій між предметами. Таку метафору називають розгорнутою. Наприклад: Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани і, на вуста поклавши палець, —ліг (П. Тичина); Піднялися крила сонних вітряків. І черешню білу вітер розбудив (М. Рильський),

Сучасна українська література характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови. Якщо класична українська поезія має метафори переважно атрибутивні і дієслівні, то сучасна українська поезія тяжіє до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні і дієслівні, атрибутивні, субстантивні й дієслівні: визволь уста з випробуваного злота мовчання; застигне на крихту льоду камінець нещастя; відлітає крилатий корабель осені; перекинь сине проміння погляду через провалля вузького столика; сріблястий гобелен дощу навертає нас до Ілюзій (І. Калинець); шовковий келих синьої сукні; сині котики сидять на лозах в сні екзотики; згортає серпень золотим крилом (І. Драч); Переломи навпіл гіркий хліб мислі (Л. Костенко); На сонці закипіли сипі крила; Які ж пишногубі троянди (І. Драч); Згоряє слово, як сльоза, холодне солов'їне соло. Та до сльози сльозу знизав стоколос нації, стоголос. Крізь сонячний, крізь карий світ, крізь грім — солодкий і солоний — процокотить за вами вслід табун вишнево-чорних коней поезій ваших… («Пам'яті М. Рильського» І. Драч).

Метафоричні структури можуть розростатися на все речення, створюючи блок висловів чи уривок тексту.

Наприклад: Каральні експедиції міщухів [мешканців міста] зганяють зголодніло до кошиків останні табунці грибів (І. Калинець); Розвиднилась тобі береза білим біла, це я тобі стою — тривожна і смутна, так забіліла вщерть, так щемно забриніла різкого болю снігова струна. Без тебе я стою у тонкостанній кризі, березова стоїть мій невигойний біль, корою тріпочу, немов листок у книзі, — березова кипить навколо заметіль (І. Драч); Хто тебе земле прив 'язав до шиї Всесвіту (І. Калинець).

Метафора може виражатися цілим підрядним реченням. Наприклад: Бувають душі — наче пні старі, що пишуть стежку почерком гадюки (Л. Костенко);

Метафорична структура може розгортатися ланцюжком від дієприкметника.

Наприклад: Викорчувавши з дикого поля душі ще один пень ілюзій, вийнявши з очей незнайомої скалку нерозгаданої туги (І. Калинець).

У синтаксичній структурі речення частіше метафоризуються підмети, додатки, присудки, означення, рідше — обставини. Дієслівна метафора конкретизується на фоні обставин; 3 глибин сердець джерела пружно 6 'ють; В заметілях весь життєвий шлях. В свічці ледве дихають надії і блукають пальці в пелюстках (І. Драч); Стоять озера в пригорщах долин (Л. Костенко). Проте не синтаксичною структурою речення зумовлюється метафора, а потребою конкретно-чуттєвої точності у мовному вираженні художнього образу.

2. Метонімія

Метонімія(від гр. metonymia— перейменування) — це троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їх значень:золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм.

Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його зпас весь будинок, Франка ще не вчили, ходив па Ужвій, слухав Солов'яненка тощо.

Писемна мова рідше послуговується метонімією. У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу.

Наприклад:Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всі скіфи золоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то ж що лишилось? Піднімати брили. Історію по золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташенята того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чайний жаль (замість крик): А десь же с і степові кринички, і степові озеречка, і чайний жаль над ними (М. Стельмах).

3. Синекдоха

Синекдоха(гр. synecdoche — переймання) — це різновид метонімії, такий стилістичний зворот, у якому ціле подається через назву його частини, загальне — через часткове вираження: влаштувався на роботу, може яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба (дружно жили).

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на ґрунті суміжності. Проте якщо метонімія заміщає цілим його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає частиною ціле, що складається з таких частин.

Наприклад:Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне…», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем (дасть притулок і догляд); Човни ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

У риториках такі тропи називаються фігурами заміщення.

4. Парономазія

Парономазія(гр. paranomasia, від para— біля + onomasio— називання) — стилістична фігура, що виникає в результаті каламбурного зближення близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми (П. Тичини); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський);

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані умовно-асоціативні образи: Борвій-буран схопив дерева в бран; І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Мас нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг (Л. Костенко); / вже болить душа на дуб здубіла, в цій чужаниці, чужбі, чужині! (Е.Стус).

Звуко — семантичне зближення слів широко використовується у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену форму, яку називають паронімічною атракцією(від. лат. attractio— притягування). Паронімічна атракція формується на фольклорній семантичній паралелі.

Наприклад:Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька… Та заболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). В українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт па калині; Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Луценко) тощо. На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] па скронях; зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — виникла асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль. Наприклад: …болем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем бездоріж… (Л. Костенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).

Фігури кількості— менш продуктивний і малочастотний тип фігур. До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставленні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою.

Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів. Якщо вона приписується предмету більшого мірою, то виникає гіпербола,якщо меншою мірою — виникає мейозис,різновидом якого є літота.

Літота

Гіпербола(від. гр. hyperbole— жену через щось) — образне перебільшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету такою мірою, якою вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — звернути увагу на цей предмет, підкреслити позитивнічи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо.

Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях: умру зі сміху, збожеволію від роботи.

Про гіперболу О. Потебня писав так: «Гіпербола є результат нібито оп'яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випадках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею».

Мейозис(від гр. meiosis— зменшення) — протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність.

В усному мовленні це такі стійкі вирази, як ні гроша, ні копійки, нікуди не годиться, нікому не треба, на макове зерня тощо.

Літота(від гр. litotes—- простота) — різновид мейозису, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня).

Наприклад: У цій же річці чаплі по коліно (Л. Костенко); Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комір сиплються зірки; Але ж яке ревіння безнастанне! Це описать — зламається перо (Л. Костенко).

Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафорою. Таку гіперболу називають метафоричною фігурою. Кожна образна метафора має в собі якусь частку гіперболи, тому що сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на тлі неактуальних ознак.

Наприклад:Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров 'ю писані кросворди ніхто уже повік нерозгада (Л. Костенко); О семигори горя, цвинтар вєлій; Я — магма магми, голос болю болю (В. Стус).

6. Епітет

Епітет(гр. epitheton— прикладка, прізвисько) належить до загальновідомих словесних художніх засобів. Це художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії.«Етимологічний словник української мови» подає етимологію слова епітет від грецького виразу «epithetononoma», що означало «додане ім'я». Воно мало первісне значення epithehos— «доданий; захоплений; запозичений; штучний», пов'язаний з дієсловами кладу, додаю. Ця етимологічна риса є суттєвою для семантики епітета, бо він не тільки означає, а й додає, докладає ознак існуючих, неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних тощо. Цим, власне, і зумовлюється його тропеїчна суть.

Знання про епітет здобуваються кількома шляхами: у лексикології — при вивченні слів, що називають ознаки за кольором, формою, властивістю (білий, рожевий, великий, душевний); у морфології — при вивченні прикметників і прислівників (прекрасний — прекрасно, чудесний — чудесно, сумний — сумно); у синтаксисі —при вивченні означень (гірка доля, далека дорога), прикладок (очі волошки, сон-трава, чар-зілля), обставин способу дії (сумовито зітхає, радо зустріли). І тільки риторика дає глибокі і повні знання про епітет, бо, включаючи всі попередні види знань, узагальнює їх та розкриває роль і значення епітетів як словесних засобів образності у художньому тексті.

Епітет є давнім образним засобом мови. О. Веселовський зазначав, що «історія епітета є історією поетичного стилю… І не тільки стилю, а й поетичної свідомості…; ціла історія смаку і стилю в його еволюції від ідей корисного і бажаного до видіння поняття прекрасного».

Літературна мова у її художній формі фіксує постійні епітети упродовж усіх етапів розвитку літератури, її стильових напрямів. Естетико-стильовий період української літератури початку XXст. можна взагалі умовно назвати епітетним, настільки широко користувались ним українські неоромантики, символісти та й неокласики. Показовими з цього погляду є поетичні свідчення самих авторів. Так, Михайло Драй-Хмара, про якого Юрій Шевельов пише як про видатного символіста, але такого, що неокласичне в ньому зовнішнє і поверхове, навіяне особистим впливом Миколи Зерова, а органічне, суттєве — «це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символістичного світогляду й стилю». М. Драй-Хмара вважав, що його світосприймання не вкладається в раціоналістичні приписи класицизму, воно нескуте, таке, що викликає епітети і вони уроджуються «як напасть». Наприклад:

Таким чином, уявлення про епітет як образне означення доповнюється ще й такою рисою, як найглибше, найсуттєвіше, що наближає нас до істини, означення. Мистецькі напрямки, що охоплювали своїми течіями українські культурно-мистецькі сфери, надавали великий простір митцям переживати реальний світ у собі й передавати його через своє суб'єктивне сприймання конкретних форм вічно мінливої матеріальної субстанції. Мистецтво покликане виражати свідомість людини, її внутрішні переживання, ритм життя і силу динамізму. Тому той арсенал мовних виражальних засобів, що був успадкований від попередніх епох, підлягає значній трансформації та модифікації. Це відобразилося на багатьох традиційних образних засобах і особливо помітно на епітеті. Його семантична еволюція значно розширила образні функції в тексті, семантичні поля дистрибутів, лексико-граматичні моделі вираження.

7. Порівняння

Порівняння — це тропеїчні фігури, в яких мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших: дівчина струнка, як тополя; волошки сині, як небо; надворі тепло, як улітку; руки, як у мами тощо.

Про їх місце і важливість у стилістичній системі мови можна судити зі слів О. Потебні «Самий процес пізнання є процес порівняння».

В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсуттєвішої ознаки описуваного через пошук іншого, для якого ця ознака є виразнішою, зіставлення з ним і опис.

Наприклад:Сплив вересень синій, як терен. Жовтень палас, червоний, як глід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порівняння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівнюють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розміром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Розрізняють порівняння логічні і образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного класу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне. Наприклад: На Україні я сирота, мій голубе, як і на чужині (Т. Шевченко); Олімпіада пройшла організовано, як і в минулому році; Все склалося так добре, неначе на замовлення; Брови в Івана широкі, яку батька; Хлопчаки, як дорослі, зосереджено копали грядку.

Логічні порівняння використовуються в основному у науковому, офіційно-діловому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інформацію. Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що воно вихоплює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

Порівняльний зворот(непоширений і поширений) зі сполучниками як, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина (І. Нечуй — Левицький); Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбинський);Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М. Рильський).
Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденько соловейком щебече та плаче; Синє море звірюкою то стогне, то виє; І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко); Червонобоким яблуком доспілим скотився день… (М. Рильський).

Порівняльні конструкції з орудним відмінком мають дуже давнє походження. В них знайшли відгомін метаморфозні вірування праукраїнців, вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю; дівчини — в лілею, тополю, мавку; брата й сестри — у квіти братики-й-сестрички; козака — в явора; чоловіка — у вовкулака; сліз — у квіти тощо). Мова українського фольклору виробила свою поетичну стилістику, в якій відобразила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні паралелізми в народних піснях на зразок: «.Летіла зозуля та й стала кувати. Ой то ж не зозуля, то рідная мати». Найповніше такі образні асоціації виражаються конструкціями з орудним відмінком, які важко назвати суто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами материнки (українська легенда).

Метаморфозні конструкції постійно набували функції образних порівнянь і ставали продуктивними стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції уже порівняльного характеру: серденько соловейком щебече та плаче; червоною калиною постав на могилі; орлом сизокрилим літає [Ярема]; вию совою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною сіли.

У порівняннях типу гадюкою зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта та об'єкта порівняння найвищий, тому такі порівняльні конструкції з орудним відмінком фразеологізувалися: стояти стіною, дивитися вовком (чортом)…

Порівняння, побудовані на принципі заперечення, допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження. Обов'язкова в даній порівняльній конструкції частка не розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт та об'єкт і створює роздільну порівняльну ситуацію, що виражається одночасно риторичною фігурою — синтаксичним (і стилістичним) паралелізмом.

Підрядне речення. Наприклад: Долиною повилась річечка, неначе хто кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло життя, як листя за водою (Л. Костенко).
Конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників: кращий, ніж…; вищий, ніж…Наприклад: Чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко).
Описові порівнянняна зразок : Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як сип невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино, з горіха зерня (1. Франко).
Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину; Кров твоя —рубін коштовний, кров твоя — зоря світання (Леся Українка); Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П. Тичина).
Порівняльно — приєднувальні конструкції, побудовані за принципом образної аналогії: Лукаш: Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі! Доля. Як одрізана гілка, що валяється долі! (Леся Українка); Як мисливець обережний, звіробійник довголітній, посивілий слідопит прилягає теплим ухом, щоб почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй і розбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі одягни (М. Рильський);

В українському фольклорі зустрічаються заперечні порівняння (Ой то ж не зоря — дівчина моя з новенькими відерцями по водицю йшла) та невизначені порівняння (такий, що ні в казці сказати, ні пером описати; дівчина ~ ні змалювать, ні описать).

8. Оксюморон

Оксюморон(від гр. oxymoron-—дотепно-безглузде) — це риторична фігура, яка є сполученням двох непоєднувальних понять, що мали б виключати одне одне.В такий спосіб виникає ефект несподіваності і від того свіжість образу. При подальшому вдумуванні в такі сполуки можна помітити, що в цьому поєднанні дві його частини є двома ознаками одного явища. Як правило, оксюморон —- це атрибутивне словосполучення іменника з прикметником (сумна радість, солодкий біль, гірке щастя, куці заробітки), проте можливими є й іменникові та іменниково-дієслівні сполучення.

Оксюморон належить до різновидів парадокса, але, на відміну від каламбурів та іншої гри слів, які створюють комічно-гумористичний ефект, оксюморон спонукає читача до глибокого осмислення індивідуально-художнього прийому поєднання непоєднуваного. В цьому можна переконатися, аналізуючи індивідуально-авторські оксюморони у поезії Івана Драча «Таємниця буття»:

Як засіб для створення гумористичного ефекту Остап Вишня використовував у своїх усмішках оксюморони: дика качка любить убиватися тихими-тихими вечорами; спішу, щоб па вечірню зорьку спізнитися.

Для того щоб одразу вразити незвичністю читачів і заінтригувати, автори використовують оксюморони у заголовках, нагадуючи про складність і суперечність художньо-пізнавального світу.

Наприклад:«Мертві душі» (М. Гоголь), «Украдене щастя» (І. Франко), «Прекрасні катастрофи» {Ю. Смолич), «Жорстоке милосердя» (Ю. Мушкетик), «Ніж у сонці» (І. Драч), «Атомні прелюди» (М. Вінграновський), «Сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко).

Висновок

Роблячи підсумок, можна сказати, що переносне значення слова або тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти красного писемства.

Використана література

Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. К.: Вища школа, 2003
Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови: Підруч. для студ. вуз. — К.: Либідь, 2000
Волкотруб Г. Й.Практична стилістика сучасної української мови: Використання морфологічних засобів мови: Навч. посіб. — К.: ТОВ "ЛДЛ", 1998
Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К., 1994
Кравець Л.В. Стилістика української мови. Практикум. – К., 2003
Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К., 1978
Семчук Д.Курс практичної стилістики та культури мовлення// Українська мова та література. -2003. -№ 21-23. — С. 1-63
Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика): Фігури і тропи. – Мюнхен; Київ, 1995
Мацько Л.І. Стилістика української мови. – К., 1990
Вовк В.Н. Язык метафор в художественной речи. – К., 1996