Визначення та характеристика світових фінансових центрів

Arial

-A A A+

Вступ

Найбільші банки утворюють світові фінансові центри, через які здійснюється рух міжнародних фінансових потоків. Вони є основними утримувачами грошей, і для них характерна висока концентрація банків та інших фінансово-кредитних інститутів при наявності ліберального податкового режиму для здійснення кредитних операцій.

Міжнаціональними фінансовими центрами є міста і країни, які надають кошти для фінансування у валютах інших країн. Це більш дешеві та більш гнучкі (не регульовані) джерела капіталу в порівнянні з внутрішніми ринками.

В наш час склались три основних регіони, де сконцентровані міжнародні банки: США, Західна Європа та Південно-Східна Азія. В результаті гострої конкурентної боротьби роль міжнародних фінансових центрів закріпилась за такими містами, як: Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Токіо, Люксембург, Гонконг, Франкфурт-на-Майні та інші. Фактично зараз є 13 фінансових центрів, які охоплюють приблизно 1000 філій та відділень іноземних банків, як правило, промислово розвинутих країн. Склався своєрідний міжнародний фінансовий механізм, який діє цілодобово і регулює рух світових фінансових потоків та світових валютних ринків. Великі банки прагнуть мати за кордоном свої відділення чи філії, однак цей шлях дуже дорогий. Тому банки вимушені підтримувати тісні відносини з зарубіжними банками в якості кореспондентів. Виникає система взаємного ведення рахунків. Ці рахунки отримали назву лоро (їх рахунок у нас) і ностро (наш рахунок у них).

Світові фінансові центри можна розділити на три групи:

— країни, які опираються на власну економічну потужність;

— країни, де зосереджені філії найбільших світових банків і відносно міцні позиції національних кредитних підрозділів;

— країни, на території яких розташована множина відділень, представництв банків, які належать переважно до першої групи.

1. Міжнародні фінансові центри

Міжнародний фінансовий центр — це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інституцій, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції, операції з цінними паперами та золотом.

Існують певні стадії розвитку міжнародного фінансового центру, а саме:

— перша стадія — розвиток місцевого ринку;

— друга стадія — перетворення в регіональний фінансовий центр;

— третя стадія — розвиток регіонального фінансового центру до стадії міжнародного фінансового ринку [3, с 237].

До найважливіших елементів існування міжнародного фінансового центру, якими має володіти країна, належать:

— стійка фінансова система та стабільна валюта;

— наявність інституцій, що забезпечують раціональне функціонування фінансових ринків;

— гнучка система фінансових інструментів, що забезпечують кредиторам та позичальникам різноманітність варіантів щодо затрат, ризиків, прибутків, строків, ліквідності та контролю;

— відповідна структура й достатні правові гарантії, які здатні викликати довіру в міжнародних позичальників та кредиторів;

— людський капітал, що вільно володіє спеціальними фінансовими знаннями, як результат систематичного навчання і перепідготовки;

— здатність спрямовувати іноземний капітал через активні, всеохопні й мобільні ринки, тобто існування комплексних ринків, як довгострокових, так і короткострокових, які надають позичальникам та інвесторам великі можливості;

— економічна свобода: фінансовий ринок не може існувати без свободи діяльності, споживання, накопичення та інвестування;

— найсучасніша технологія передавання інформації та засоби зв’язку, що дозволяють ефективно здійснювати безготівкові розрахунки та готівкові платежі [3, с. 238].

Найбільш активно перелив фінансових ресурсів здійснюється у таких міжнародних фінансових центрах світу, як Нью-Йорк і Чикаго — в Америці, Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюріх, Женева, Люксембург — в Європі, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн — в Азії.

У міжнародні фінансові центри перетворилися деякі офшорні центри, насамперед у басейні Карибського моря — Панама, Бермудські, Багамські, Кайманові, Антильські та інші острови. Поява фінансових центрів на периферії світового господарства (Багамські острови, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн та ін.) обумовлена певною мірою нижчими податковими й операційними витратами, незначним державним втручанням та ліберальним валютним законодавством. У майбутньому міжнародними фінансовими центрами можуть стати і сьогоднішні регіональні центри — Кейптаун, Сан-Паулу, Шанхай та ін.

Якщо взяти до уваги тільки ринкову капіталізацію акцій, то до нових фінансових центрів можна віднести ринки Чехії, Угорщини, Польщі, Росії — в Європі; Індії, Індонезії, Південної Кореї, Таїланду, Тайваню, Філіппін, Китаю з Гонконгом — в Азії, Південно-Африканської республіки — в Африці, Аргентини, Бразилії, Венесуели, Мексики, Чилі — у Латинський Америці.

Але сьогодні тільки Лондон, Нью-Йорк, Токіо відповідають таким основним показникам та стандартам міжнародного фінансового центру, як:

— широкий спектр інструментів фінансового ринку;

— всесвітня участь у внутрішніх та іноземних секторах ринку;

— ефективні міжнародні системи зв’язку [3, с. 239].

2. Характеристика міжнародних фінансових центрів

До найважливіших міжнародних фінансових центрів, як зазначалося, належать Лондон, Нью-Йорк, Токіо. Найбільш відомим і давно вже існуючим міжнародним фінансовим центром є Лондон.

Лондон — визнаний міжнародний фінансовий центр. Його особливість — здатність до «виклику та відповіді» на будь-яку нову ситуацію і фінансові інновації.

У 1215 р. англійський уряд проголосив Велику хартію вольностей, яка гарантувала індивідуальні права в Англії і те, що Лондон є безпечним місцем для вітчизняних і зарубіжних торговців. З цього періоду починається історія становлення і розвитку Лондона як міжнародного фінансового ринку.

У 1690 р. було створено Англійський банк і Королівську біржу, що заклали організаційні основи для лондонських фінансових ринків. Промислова революція XVIII ст. забезпечила Великій Британії стійку комерційну, фінансову та економічну базу. Лондон функціонував як єдиний світовий фінансовий центр 200 років, оскільки британський золотий стандарт був «наріжним каменем» тодішньої світової грошової системи, а капіталовкладення у фунтах стерлінгів за кордоном домінували як у світовій торгівлі, так і в інвестиціях і фінансах до Першої світової війни [2, с. 65].

Період між Першою і Другою світовими війнами характеризується тим, що Лондон, незважаючи на виклик Нью-Йорка, залишався домінуючим фінансовим центром у світі, оскільки продовжував очолювати стерлінговий валютний блок країн Британської співдружності й зберіг основні позиції з виконання світових банківських операцій, керуючи обслуговуванням фінансування міжнародної торгівлі через свій грошовий ринок і торгівлею міжнародними цінними паперами через свій вторинний ринок.

Період після Другої світової війни характеризується значним дефіцитом платіжного балансу країни. У зв’язку з цим для пом’якшення проблеми «втечі» капіталів у 1957-х р. урядом Великої Британії впроваджується контроль капіталу на валютному ринку. Учасники валютного ринку, які використовували фунт стерлінгів для фінансування своєї міжнародної торгівлі, повинні були використовувати долар. Збільшення попиту на долар у Лондоні привело до зростання його вартості. З 1960-років Лондон став центром міжнародного євровалютного ринку, 75-80 % якого виражалося в доларах. Але коли у результаті цього здатність Лондона обслуговувати широкий діапазон міжнародних фінансових потреб виявилася під загрозою, британський уряд для виправлення такої ситуації у 1986 р. ініціював «великий шок» — повністю була змінена структура лондонських ринків цінних паперів і була створена нова Міжнародна фондова біржа, оснащена комп’ютеризованою електронною системою котирувань. Після «великого шоку» на ринку цінних паперів Лондона значно зросло представництво іноземних торгівців цінними паперами, особливо в торгівлі єврооблігаціями і міжнародними цінними паперами. Британські банки, страхові компанії, фірми з торгівлі цінними паперами функціонують в усіх фінансових центрах світу [2, с. 66].

Велика Британія, стала другою після Японії країною-кредитором. Лондон ліквідує часовий розрив між закриттям токійських і відкриттям нью-йоркських ринків, має ліберальну регулюючу структуру, добре обізнаних міжнародних інвестиційних банкірів і розвинену мережу засобів зв’язку.

Лондонський ринок довгострокового позичкового капіталу складається з:

— первинного ринку, який включає:

— нові цінні папери, випущені урядом (першокласні цінні папери Об’єднаного Королівства) та фірмами Об’єднаного Королівства;

— єврооблігації, випущені іноземними позичальниками;

— вторинного ринку, організаційною основою якого є Міжнародна фондова біржа, що включає чотири ринки:

— ринок внутрішніх акцій, який, у свою чергу, складається із зареєстрованих на фондових біржах цінних паперів компаній, що мають добру репутацію; незареєстрованих цінних паперів малих, менш розвинутих фірм; «третій ринок» для молодих фірм, що зростають;

— першокласних цінних паперів і цінних паперів з фіксованою процентною ставкою — переважно це державні облігації, що випускаються Банком Англії;

— опціонів;

— іноземних акцій [1, с. 270].

Лондонський ринок короткострокового капіталу — найстаріший ринок і водночас такий, що відповідає рівню сучасних вимог. Він складається з традиційного грошового ринку і додаткового (паралельного) грошового ринку.

Традиційний грошовий ринок є гарантованим. На цьому ринку Банк Англії реалізує свою контрольну функцію через використання кількох інструментів кредитного контролю:

— продаж казначейських векселів обліковим домам;

— купівля та продаж державних паперів через операції на відкритому ринку;

— операції з дисконту векселів, які можуть бути врахованими і неврахованими через «дисконтні вікна» (можливість отримання позики у центральному банку) для облікових домів;

— установлення резервних вимог щодо зобов’язань за стерлінговими депозитами у банках і ліцензованих кредитно-фінансових установ з приймання депозитів [1, с. 271].

Паралельний ринок короткострокового капіталу (грошовий ринок — негарантований). Він включає:

— міжбанківський ринок;

— стерлінгові депозитні сертифікати;

— доларові депозитні сертифікати;

— цінні папери місцевої влади і фінансових компаній;

— міжфірмові цінні папери;

-короткострокові комерційні євровекселі та стерлінгові короткострокові векселі.

Характерними рисами негарантованого грошового ринку є:

— проведення ділових операцій головним чином по телефону та телефаксу (міжбанківський ринок);

— позики незабезпечені і не повинні покривати дефіцит;

— не існує останнього кредитора у критичній ситуації (останній кредитор у критичній ситуації — центральний банк);

— позичальники та кредитори мають більше альтернатив для досягнення своєї мети [1, с. 272].

Лондонський валютний ринок — найбільший у світі (середньодобовий оборот валюти становить близько 500 млрд дол. На ньому діє 500 британських і зарубіжних банків, з них 143 іноземні банки з більш ніж з 400 відділеннями, філіями, представництвами).

На валютному ринку Банк Англії контролює укладення угод і веде операції від імені урядів та центральних банків інших країн. Купівля і продаж іноземної валюти Банком Англії здійснюється для забезпечення стійкості фунта стерлінгів на валютному ринку. Валютний ринок тісно пов’язаний з негарантованим ринком короткострокового капіталу. Операції на Лондонському валютному ринку подібні до операцій на інших ринках: операції «спот» (ринок наявного товару), угоди на строк, ф’ючерси, опціони, арбітражні операції і валютні свопи [1, с. 273].

Таким чином, Лондон є одним із найважливіших фінансових центрів світу завдяки:

— домінуючим позиціям на міжнародному євровалютному ринку;

— розміру його валютного ринку (до 300-500 млрд дол. за добу оборот валюти);

— міжнародному лістингу цінних паперів;

— відмінній мережі зв’язку;

— спеціальним знанням його учасників.

Об’єднаним Королівством були прийняті певні засоби зміцнення позицій Лондона у світі у зв’язку зі зростаючою конкуренцією у Європі, особливо після введення євро. Лондон намагається зберегти свої переваги на уніфікованому європейському ринку над іншими континентальними центрами, такими як Париж, Франкфурт-на-Майні та Цюріх.

Міжнародними фінансовими центрами, розташованими в Європі, є також Франкфурт-на-Майні та Цюріх, які виборюють першість у Лондона за операціями із золотом, а також Люксембург, частка якого становить близько ¼ всіх євровалютних кредитів. Париж — також один із відоміших міжнародних фінансових центрів у Європі.

Нью-Йорк вважається другим за розмірами міжнародним фінансовим центром. Період формування його як фінансового центру припадає на 1914-1945 рр. Його становлення обумовлене розвитком національної економіки США. Взагалі, коли економіка країни розташування центру зазнає піднесення (зростання ВНП, зниження рівня інфляції і короткострокових ставок позичкового капіталу), відбувається і розвиток фінансового центру.

Фінансова система США складається з трьох основних елементів:

— фінансові інституції (фінансові посередники, агентські брокери, фондові біржі);

— фінансові ринки (довгострокові та короткострокові);

— фінансові інструменти (юридичні вимоги, захищені законом) [5, с. 319].

Ринок довгострокового позичкового капіталу включає:

— ринок облігацій і акцій;

— іпотечний ринок — вторинний ринок заставних документів, який відповідає 70 % ВНП. Великий позичальник на цьому ринку — Державне казначейство (Міністерство фінансів) США;

— ринок державних облігацій (цінних казначейських паперів);

— ринок промислових облігацій — це високо прибуткові, але не надійні облігації із низьким рейтингом фінансових операцій злиття і поглинення в промисловості (податкове законодавство підтримує фінансування шляхом випуску нових облігацій, тому що сплата відсотків за облігаціями є податком, який необхідно відрахувати з податку на прибуток корпорації, а також тенденцію до зниження середньої вартості капіталу);

— цільові позики підприємствам;

— ринок закордонних облігацій — закордонні облігації Yankee Bonds (доларові облігації, що випускаються іноземцями в Нью-Йорку), канадськими провінційними урядами і Європейським інвестиційним банком) [5, с. 320].

Механізм ринку капіталу потребує: ефективних фінансових інституцій; значного обсягу заощаджень; стійкого попиту на капіталовкладення в землю, заводи, обладнання з метою підтримання і збільшення накопичення реального капіталу й економічної продуктивності.

До особливостей ринку капіталів Нью-Йорку можна віднести такі:

— на ринку капіталів діють усі великі інвестиційні банки світу, зокрема Salomon Brothers, Merrill Linch, Goldmen Sacns, Shearson Lehman, First Boston, Morgan Stanley. Вони гарантують розміщення цінних паперів на первинному ринку, а також діють як брокери для клієнтів на вторинному ринку;

— американський капітал ефективний завдяки тому, що національні фінансові інституції розподіляють нові випуски облігацій за нижчою ціною, ніж інші іноземні банки (вартість значного випуску облігацій у США становила 0,98 % від їх загальної вартості, в Японії — 3,5 %, в Англії — 1,08 %);

— на первинному ринку більш важливий випуск облігацій у зв’язку з великим їх обсягом, а на вторинному ринку важливішою є торгівля акціями через їх великий обсяг;

— країни, що розвиваються, мають обмежений доступ на нью-йоркський ринок капіталу через жорсткі вимоги Комісії з цінних паперів і бірж до надання компаніями звітів про свою діяльність [5, с. 321].

Характеристика ринку короткострокового капіталу (грошового):

— грошовий ринок у 1990-х роках становив 41,9 % ВНП США;

— для підтримання «економічного процвітання» необхідна ліквідність короткострокового ринку, тобто відбувається випуск великої кількості депозитних сертифікатів для фінансування позик діловим підприємствам;

— Нью-Йоркський банк Федеральної резервної системи займає стратегічні позиції у проведенні операцій на відкритому ринку;

— управління операціями на відкритому ринку здійснюється через щомісячні зустрічі Комітету з операцій на відкритому ринку і Наради керуючих Федеральною резервною системою у Вашингтоні;

— грошовий ринок є вільним від обмежень. Цей ринок надає багато можливостей довгостроковим кредиторам та позичальникам (інвестиційні фонди відкритого типу вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку) [2, с. 74].

Ринок короткострокового капіталу Нью-Йорку включає:

— казначейські векселі;

— цінні папери федеральних агенцій США;

— перехідні сертифікати;

— угоди про купівлю цінних паперів з наступним викупом за обумовленою ціною;

— акцептовані банком векселі;

— комерційні короткострокові векселі;

— позики дилерам та брокерам.

Середньодобовий оборот названого ринку сягає 200 млрд дол. (другий за розмірами після Лондона).

Валютний ринок включає:

— угоди «банк-клієнт»;

— угоди «банк-банк» (оптовий міжбанківський ринок);

— угоди, укладені сторонами безпосередньо чи через брокерів;

— операції центрального ринку з іноземною валютою. Ці операції включають інтервенцію на національний валютний ринок, валютні свопи з іншими центральними банками, а також угоди з МБРР та з МВФ [2, с. 75].

У США, крім Нью-Йорка, є ще фінансові центри в Чикаго, Сан-Франціско, Маямі.

Таким чином, ринки грошей та капіталу США є найбільшими у світі завдяки величезному розміру економіки США, а також діяльності на них американських й іноземних кредитно-фінансових установ. Зараз надається «безпечна гавань» будь-якому американському чи іноземному емітенту, який пропонує незареєстровані цінні папери кваліфікованому інституційному інвестору. Це дозволить США більш успішно конкурувати з міжнародним ринком єврооблігацій.

З часів Реставрації Мейдзі в 1868 р. і до Першої світової війни Японія позичала іноземний капітал і технологію переважно у Великій Британії та західноєвропейських країн, після Другої світової війни — переважно в США для відродження економіки. І хоча токійська фондова біржа була заснована у 1878 р., майже 100 років Токіо не вважався міжнародним фінансовим центром з кількох причин:

— по-перше, на фінансові ринки Японії впливали скоріше не ринкові сили, а урядова політика, яка була спрямована на вирішення завдань національної економіки;

— по-друге, у 1950-1960-х роках Японія була капіталоімпортуючою країною;

— по-третє, жорстке державне регулювання ринку цінних паперів не стимулювало іноземних кредитно-фінансових установ до розширення операцій на цьому ринку.

— по-четверте, валютно-фінансовий контроль в Японії обмежував можливості іноземних позичальників та інвесторів [2, с. 76].

Однак з часом сприятливі умови для Токіо як міжнародного фінансового центру поступово розвивалися і були підкріплені змінами в національному і міжнародному становищі після 1970 р. «Нафтовий шок» 1974 р. змусив японський уряд збільшити сукупні витрати з метою виведення національної економіки зі стану спаду. Зростання випуску державних облігацій стимулювало розвиток вторинного ринку, а також ринку перепродажу облігацій.

Збільшення обсягів випуску іноземними позичальниками у Токіо облігацій в єнах також стимулювало зростання ринку міжнародного капіталу в 1970-ті роки. Значні фінансові резерви Японії, які виникли в результаті активного сальдо торговельного балансу і високої норми персональних заощаджень, дали змогу залучити на національний ринок іноземних позичальників (наприклад, корпорації США) та міжнародні організації (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Азіатський банк розвитку та ін.).

Лібералізацією єни і токійського ринку капіталу в 1980-ті роки японський уряд розчинив двері іноземним банкам і фірмам для торгівлі цінними паперами. Для задоволення зростаючого внутрішнього і міжнародного попиту в 1983 р. на Токійській фондовій біржі була введена комп’ютеризована система здійснення операцій; після 1986 р. до роботи на Токійській фондовій біржі підключилася велика кількість іноземних фірм; у тому ж році було створено офшорні банківські ринки; у 1987 р. розпочалось укладання угод на строк.

Таким чином, завдяки «економічному диву», зростанню активного сальдо торговельного балансу і високому рівню приватних заощаджень, сильній єні та ефективним кредитно-фінансовим установам Токіо у 80-х роках ХХ ст. перетворився у конкурентоспроможний міжнародний фінансовий центр.

Розглянемо характеристику сегментів фінансового ринку Японії. Японський ринок довгострокового позичкового капіталу включає: ринок акцій; процентні державні облігації; дисконтні державні ноти і векселі; облігації муніципалітетів; енергетичні цінні папери, гарантовані державою; промислові облігації; іноземні облігації в єнах; конвертовані облігації; облігації з підписними сертифікатами. 40 % випуску акцій корпорацій припадає на:

— акції, які пропонуються широкій публіці;

— акції, що пропонуються акціонерам за пільговими цінами;

— варанти, які дають право на купівлю акцій [2, с. 77].

На ринки облігацій нові випуски здійснюються переважно в державному секторі, насамперед за рахунок дисконтних державних нот і векселів, що купуються приватними особами.

Євро-єнові облігації зазвичай випускаються японськими корпораціями в Європі з метою:

— запобігання обмежень на вітчизняному ринку капіталу;

— збільшення обсягу зарубіжних коштів для фінансування своєї діяльності на міжнародній арені та в Японії за нижчою ціною.

Японський ринок короткострокового капіталу включає:

— первинний та вторинний ринки державних облігацій;

— ринок Генсаки — ринок узгоджень про купівлю державних цінних паперів з наступним викупом за обумовленою ціною;

— ринок казначейських векселів;

— обліковий ринок векселів;

— ринок депозитних сертифікатів;

— ринок іноземних короткострокових комерційних векселів;

— ринок євро-єнових депозитних сертифікатів;

— ринок онкольних позик — це ринок, де відбувається позичання коштів банками міст у регіональних банків та інших кредитно-фінансових установ для регулювання їхніх позицій у сфері ліквідності. «Пропозицією» цього ринку (заснований у 1971 р.);

— обліковий ринок векселів, строк платежу за якими коливається від одного до чотирьох місяців. Іноземні та японські банки, а також брокерські фірми ведуть операції на цих ринках для приведення їхніх позицій у сфері іноземних валют у відповідність до ситуації на міжнародному ринку євровалют [2, с. 78].

Токійський валютний ринок характеризується високим добовим оборотом іноземної валюти (до 130 млрд дол.), особливо угод в єна/долар. Як наслідок, Токіо став третім валютним ринком світу.

Висновки

Список використаних джерел

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч.посіб. — К.: Знання – Прес, 2002. – 468 с.
Міжнародні валютні-кредитні відносини. Підручник / За ред.. Філіпенко А.С. — К.; Либідь, 1997. — 208 с.
Міжнародні фінанси : Підручник. За ред.О.І.Рогача. – К.: Либідь, 2003. – 784 с.
Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.
Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч.посібник / Під ред. А.І.Кредисова. — К.: 1997. — 448 с.
Циганкова Т., Петрашко М. Міжнародна торгівля: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ. — – 318 с.