А потім?

(З недавніх настроїв)

— Ви сьогодня надто веселі?

— Жити гарно, Ганно Петровно,— промовив Зубенко, й очі йому загадково прижмурились.— Нема й краще над те, коли людина, озирнувшись довкола, зможе з повним почуттям вимовити тільки отсі два слова: жити — гарно!..

— А ви можете?

— Так, можу.

— Ви ще так недавно скиглили? — лукаво засміялася Ганна Петровна.

— М-да... було... Минулося, пані... Нарешті й я осідлав свою долю...

Обоє гучно зареготалися.

По його спокійному, задоволеному обличчю видно було, що він ховає всередині щось прекрасне, величне, але зрозуміле й близьке тільки йому самому, і що се прекрасне сповняє тепер його всього невимовним спокоєм людини, що після багатьох безнадійних, безпорадних зусиль і жаденного шукання, зрештою, знайшла те, за чим невтішно тужила душа.

Зубенко, не поспішаючись, розгорнув білу з рудими плямами серветку, витер губи, розгладив вуси й, діставши грубий срібний портсигар з золотим вензлем на накришці, сито промовив:

— Тепер і шклянка чаю буде впору.

— Та постривайте, куди ви так хапаєтесь? Посидьте трохи.

— Хм... Можна й посидіти, чому ні?..

Він одхилився на спинку стільця, поклав ногу на ногу й смачно затягнувся запашною дорогою сигарою.

— Так... Добре тому, кому жити гарно,— задумливо промовила Ганна Петровна.

Зубенко знов прижмурив свої глибокі сині очі й посміхнувся. Дві буйних сльози скотилися несподівано з-під довгих вій у Ганни Петровій. Вона сиділа супроти нього якось зібгавшись і, видимо, силкувалася здержати щось, що притьмом ринуло зсередини.

— Не всі можуть так говорити...

Він насупився... "Так, так, не всі,— думав Зубенко,— але навіщо отсе кажеш ти мені вже, мабуть, удесяте?" Гарний настрій його раптом розтанув в злості на самого себе. "І на чорта я почав про се? —лаяв він себе.— Ніби не знав її. Почне тепер викладати перед тобою химині кури. А! Чорррт"... Він з серцем клацнув портсигаром, сховав його в кишеню й гучно відсапнув ніздрями. В те гарне, величне, що співало йому в душі, проникло зокола щось гидке, бридотне, отрутне й миттю розлилось, отруїло, споганило його святе святих.

— Так, не всі, Дмитре Пилиповичу. Інший, подивишся збоку, живе щасливо...

"Чув, чув уже",— лютував мовчки Зубенко. Він знав, що, раз почавши, Ганна Петровна не зупиниться, поки не вимотає геть-чисто все терпіння, знав також напам'ять, про що саме вона говоритиме, тягтиме довго, нудно, одноманітно, з сльозою в голосі; знав, що вона нарікатиме на своє нібито нещасне життя, на гірку долю, скаржитиметься на чоловіка, що не розуміє її, навіть не в силі зрозуміти, бо має вдачу цілком супротилежну, чужу до всяких величних поривань, потреб і т. ін. Вона так щиро, так зворушливо завжди нарікала на своє безголов'я, що Зубенко одразу був поняв їй віри й вовком дивився на її чоловіка — веселого, жвавого експедитора на шахтах, але коли пильніш придивився до неї, то зрозумів, що все те бридня, що якби хто пораяв їй розвестись з нелюбим, то вона перша вжахнулася б.

Зубенко люто м'яв у руці шматочок м'якушки і з ненавистю дивився спідлоба на її вродливе якоюсь неприємною вульгарною красою лице, що аж кричало браком змісту, того одухотворення, виразом внутрішньої вроди, що навіть обличчя негарні роблять надзвичайно симпатичними, привабливими, повними змісту; дивився у стемна-зелені очі, опушені підмальованими віями й бровами, на темне волосся, рівний чудовий ніс, повні жагучі вуста й Кругле підборіддя і почував, що всередині у нього пече ледве втримана злість. Він спіймав себе на дикім бажанню вхопити з стола тарілку з об'їдками й жбурнути їй в голову, спіймав і раптом зашарівся по самі вуха.

— М... да...— протягнув Зубенко цілком не до речі й ще більше почервонів.

Ганна Петровна питаюче кинула на нього здивованим поглядом і замовкла.

— Я бачу, ви й не слухали мене?..— нарешті вимовила вона.

Зубенко змішався й кашлянув.

— Та... бачте... Мені, власне кажучи, трохи ніколи..

— Мотько! Чаю,— перебила вона його; обличчя їй перекосило від злості.

На дверях спинилася кремезна, нечепурна, з розкуйовдленим волоссям, пиката наймичка.

— Чого, пані?

— Чаю, кажу, дай паничеві.

— Зараз.

Мотька з цікавістю подивилась на Зубенка, ніби вперше бачила його, й зникла. І все се — і вродлива пані, й безглузда наймичка, обгризки на столі, й брудна скатерка — здалося Зубенкові таким непотрібним, огидливим, що він трохи не підвівся йти, але переміг себе й нетерпляче ждав чаю. Наймичка внесла на таці шклянку міцного чаю, поставила перед ним і почала прибирати зі столу. Від неї нестерпуче тхнуло пекарнею й потом. Зубенко затягнувся сигарою й оповив себе димом. Коли Мотька вийшла, він поклав сигару на чавунну попельницю, хутко проковтнув чай і підвівся.

— Вельми вдячний.

— Ні за що. Може, ще? Ви ж тільки одну.

— Ні, ні, дякую. До побачення.

— До побачення... Куди се ви так поспішаєтесь? Барвінку рвати?

Ганна Петровна склала вуста в усмішку, але в зелених очах її іскорцями виблискувала образа й злість.

— Куди?..—озирнувся він біля порога.

— Нічого, нічого, то я так,— зареготалася вона й закрила рота хусткою; отрутний, шипучий сміх її зловісною луною одбився в сусідній залі.

— Доброго успіху!..

Зубенко вийшов.

— Пху, будь ти проклята! — вилаявся він.— Зіпсувала геть-чисто настрій. Пропав вечір. Пху!.. Треба буде деінде стати на харч. От нахаба! І чого їй треба від мене?.. Здається ж, я не дав жодного приводу... А, ну та чорт з нею... Не треба думати...

Сонце вже схилилося низько на захід, і від білосніжних акацій, телеграфних і телефонних стовбів, будинків лягли по землі довгі тіні; пішоходами, по прохолоді похожали розкішно виряджені пані, жваво розмовляючи; попереду бігали дітки в кумедних куценьких штанцях і спідничках.

Зубенко хутко перейшов на другий бік вулиці, пхнув хвіртку, ввійшов у свій присадок і сів на ганку, замислившись. Цвіли акації — ніжні, білі — й розливали в повітрі п'янкуватий пах. Золотисті пасма погасаючого соняшного сяйва фантастично переплітались в білосніжнім убранні нерухомих дерев і нагадували золоте, чисто спокійне щастя. Про те щастя щебетали вечеровою піснею й ластівки на гостроверхім даху невидної за акаціями альтанки.

Зубенко сидів на ганку й слухав. З вулиці досягала до нього жвава гутірка пишно вбраних паній, регіт і белькотання дітей; всередині ще прикро бреніли відгуки останньої розмови з "хазяйкою", й хотілося чогось незвичайного, захоплюючого, в чім можна було б поринути душею, серцем, думками й змити геть се несподіване брудне. З пішохода почулась легенька хода.

— Дмитре Пилиповичу!

Він хутко підвівся. Чорні хмарки дійсності в одну мить зникли, вся істота сповнилася радістю, сяйвом, музикою, й приємною була свідомість, що все те — хвиля, мить, котра при однім доторканню щастя щезає, як сутінь в ранкових проміннях могутнього сонця.

— Дмитре Пилиповичу! Ви дома?

Його не видко було за густими шатами акації й кущів.

— Дома, дома, Галино Васильовно,— поспішив Зубенко їй назустріч.— Здрастуйте.

— Добривечір... Отсе так! Дав слово йти зо мною в поле й заховався.

— Я вас ждав... виглядав...

— Ха-ха-ха! Добре виглядав! Я бачила, як ви сховалися... Ну, йдемо чи ні?

— Ходімо.

— То виходьте ж на вулицю, чого стоїте по той бік? Ха-ха-ха... виглядав!.. Ех, ви...

Він відхилив хвірточку й вийшов до неї на пішохід, соромлячись і злегка тремтячи від внутрішньої радості. Вона приязно дивилася йому просто в вічі своїми великими чорними очима, в котрих бігали чортики сміху, й щебетала швидко, весело, захоплююче.

— Ну-ну, хутчій повертайтесь, ведмедю! Я хочу застати в полі сонце. Воно незабаром заховається.

Пішли поруч: він високий, ставний, кремезний, як дуб, вона невеличка й струнка, як береза. По вулиці, з обох боків, людей побільшало. Всіх вабив чудовий тихий вечір з душних прозаїчних кімнат на вільну вулицю. Зубенко й Галина Васильовна недбало відповідали на привітання зацікавлених завжди знайомих жінок і хутко йшли, звертаючи на себе увагу. Вона не помічала або не хотіла помічати того й балакала не вгаваючи про різні дрібниці; він гаразд бачив, що всі позирають на них, погано усміхаючись, і несамохіть глуха ворожнеча підіймалася йому всередині й труїла променисту радість.

Звернули в завулок, перейшли м'який від пилюки шлях, вийшли на обміжок між зелені густі пашні.

— Дивіться, воно сідає вже,— показала вона рукою на сонце.

— Ні, то хмарка. Воно ще випливе.

Сонце, схоже на величезний померанець, заховалося за хмарку. Стало сіро, непривітно. Співали жайворонки, сюрчали коники. Вона озирнулась довкола й підняла свою хорошу голівку.

— А вони запевне ще бачать сонце.

— Хто?

— Та жайворонки з своєї високості.

— Безперечно.

— Чудно, що така невеличка хмарка закриває велетенське сонце. Адже ж вона ніщо в порівнянні з ним?

— Нуль... Поставте перед очима долоню, й ви закриєте широке небо.

— Справді?.. Ха-ха-ха! ви говорите таким тоном, немов лекцію читаєте.— Вона закрила очі рукою й хвилю не приймала її.

— Нічого не видко... Ось гляньте, воно вже виринає знизу. Яке химерне, червоне, без променю... прозаїчне сонце...

— То від пилюки та диму.

Вона замислилась. По обміжку було протоптано вузеньку стежечку у високій траві. Не можна було йти поруч, і вони йшли одно за одним, вона попереду, а він за нею.

— І в житті так буває,—— стиха промовила Галина Васильовна, не обертаючись.

— Ви про що? — спитав Зубенко.

— Та все про те ж... Яка-небудь дрібничка, особисте горе, дрібне, нікчемне, заслонить часом від тебе світову радість.

Йому пригадалась недавня сцена у "хазяйки". Гидке почуття від прикрої, дрібної, щипучої розмови і в нім заслонило було те єдине, важливе, що звучало у всій його істоті за останні часи урочистою симфонією кохання. Але тепера воно ледве-ледве ворушилося десь глибоко всередині й було малопомітною чорною крапкою на осяйнім тлі сердечного свята.

Він ішов слідком за нею й радо любовав з її невеличкої, гнучкої постаті, від котрої віяло такою невимовною чистотою, дитинством, що треба було зупиняти себе, аби не кинутись до неї, не обняти, не поцілувати її чистим поцілунком побожного поклонника. Самий склад його думок, що поволі линули одна за одною в голові, мимоволі обертався в урочистий гімн, і Зубенко боявся забалакати, аби не виявити того, що на серці, не сполохати променистої радості.