Adamo et Diana

Наші малі міста то лише зліпки з наших грудей

А кожен людський Вавилон пробує хоч якось передати

Усю велич його Вавилонського серця.

В .Б. Єйтс

1. De Luminis

У Кракові на Плянтах, недалеко від Вавеля під старими плакучими вербами ховається археологічний музей.. В одній його залі посередині стоїть кам’яний стовп Світовид. Там він виринає завжди якось несподівано з напівтемряви, холодний, ніби і досі його обмивають темні, студені води Збруча.. А за стіною у світлішій залі єгипетські саркофаги — яскраві, золотаво-червонясті дерев’яні личини кількох пізніх фараонів. їхніх мумій усередині вже немає.. Зате є мумія сокола, і я завмирав над нею годинами.. Хоч що там побачиш?.. Може, усередині якась деревинка, сліпа, завинута туго у полотняну ряднину?.. Про що я думав тоді, низько похилившись над продовгуватим чистим сповитком?.. Що часом і я таки колись був вільним? Часом, дуже рідко, але таки вільним?.. Чи про те, що і цей сповитий стовпчик, і той кам’яний стовп Світовид за стіною у темнішій залі були разом різними відтинками єдиного сонячного стовпа?.. Променя з небесного сліпучого ока, що пронизує усе до найглибших глибин, як би не ховався у місячнім дзеркалі?.. Чи. може, думав, що над королівським Вавелем зовсім поруч зараз у небі незрушно ширяє вічна варта кількох таких самих соколів-голуб’ятників і невтомним вигостреним оком озирають усе, що діється тут, набагато нижче, щоб жоден заблуканий голуб не заплямив своїм послідом цю королівську твердиню?.. Минають дні і ночі, минають століття, міняється варта в один і той же час, навчена пильнувати земну твердиню з неба..

2. De vita

На сьомому поверсі Княжого Затону хтось тихо постукав. Двері відчиняються і на порозі сам автор "Верховного голосу". Зайшов, сів за стіл, низько похиливши голову. Господар дістає з полиці штоф, насипає туди жменю пижмового цвіту. Потім заливає усе прозорою рідиною, збовтує.. Ти мусиш написати щось про Київську школу. А що це таке?.. Ти сам знаєш.. Я знаю, що обертаючи дзеркало, тут же створиш і сонце, і те, що на небі і на землі, себе і подібних тварин.. Так, здається, сказав про це Платон.. Господар засміявся, підняв сяючий штоф, енергійно збовтав.. Я знав кілька шкіл. Піфагорійську, Афінську.. Але хто точно знає, що таке хоч би цей штоф? Бег 8іоЯ'.. Матерія.. Містка, гранчаста.. Дивись, яка гарна — уже жовтіє і пахне степом.. Міцна цілюща отрута.. Нею бальзамували фараонів.. Ти не знав?.. Спочатку витягують мозок крізь отвори очей і вуст. Далі розпорюють живіт і випотрошують. Лишають саме серце. Начиняють пижмом, мастять єлеєм і зашивають. Поруч кладуть Книгу Мертвих. Щоб міг оправдатись у Залі Істин. Там чекає на тебе суд Озіріса. У нього в руці терези — на одній шальці твоє серце, на другій — статуетка богині Істини..

Усе відбулось як завжди — легко і просто. Гість ще встиг відхилити шкляні двері і впав на величезну білу баранячу шкуру. Господар мав ще якусь справу і вийшов із дому. За кілька годин вернувся. Розпростершись долілиць, автор "Верховного голосу" відпливав у вечірнє небо на рожевій закудланій хмарі. Коли заспівали шкляні двері, він повернув голову з ясною невинного усмішкою небесного пташка.. І варто було піднести єдину крихітну чарочку шовковичного вина, як пташок защебетав.. Вже темніло, вони вийшли з Княжого Затону і пірнули у метро, їм важко було розпрощатись. Вони сиділи у вагоні поруч. Людей було мало. Можна їхати і їхати безконечно. Він засміявся: коли б отак проїхати попід усіма війнами і вийти з-під землі десь аж у Кракові.. За вікном звивались величезні сталеві змії. Вони мчали зі свистом разом з ними, весь час обганяючи їх.. Почали виринати якісь бічні вертепи, замиготіли чорно-білі печери, мокрі й облуплені. Якось усе стемніло.. Він раптом нахилився до мого вуха і ледве чутно прошепотів: де ми тепер?.. Довкола не було жодної душі.. Вже під’їжджаємо — і я заплющив очі.. Катакомби., катакомби.. Катакомби..

3.De rosa

Якось пані Гертруду Стайн запитали, що значить її рядок "троянда це троянда троянда троянда". Вона відповіла, що за часів Гомера або Чосера, коли мова була ще молода, "поет міг назвати річ, і вона справді була там. Але коли її пригнітила пам’ять, річ втратила свою ідентичність, і поет прагне її віднайти". Вона похвалилася: "Гадаю, що в тому рядку вперше за сотні років в англійській поезії троянда знову червона". І ще якось вона сказала: "Оскільки іменник є ім’ям речі, і якщо ти справді відчуваєш, що є всередині тієї речі, то поволі перестаєш називати її тим іменем, під яким вона відома". У першому випадку вона залишалася американкою, але в другому — вже покинула Америку. Останню світову війну пережила у Парижі. На смертному одрі запитала: "Яка ж відповідь?". І коли ніхто не видихнув і півслова, вона усміхнулася і знову спитала: "То в чому питання?".. А перед тим вона якось було ще казала: "Дуже цікавою штукою є те, що ти усередині себе почуваєш до слів, котрі покидають тебе, щоб зажити собі окремо".

4.De schola

Kажуть, їх було четверо. Вони приїхали, ці четверо юнаків, до Києва, аби відродити поняття метрополісу в поруйнованій метрополії. Вони захотіли в Києві знайти свій Париж. Недалеко від Університету на бульварі Шевченка щовечора о шостій вони сходилися за столиком у кафе "Київському". їм нічого не треба було, навіть вина, аби лише бути разом. Довкола був страх. Самотні і втаємничені щасливці. Кількох років такого акуратного сидіння вистачило тоді, аби утвердити у просторі і часі момент витончено зосередженої тиші серед безконечного гулу проминання. Вони відродили поняття ясного легкого сну, пообіднього відпочинку фавна у розбурханому місті. У тому сні вони були вільні від усього, окрім себе, але вони любили один одного, і цього було досить, щоб десь там поруч за стіною кафе зі світла й голосу невидимо підросло і затріпотіло світове дерево з кленовим чи каштановим листям..

5.Adamo

Чому саме Париж? Дуже просто — вони були молоді, а він був вільний.. Там завжди можна було ходити на танці взутим на босу ногу. І там безконечно співав Адамо "Tombe le neige". Вони не розуміли французької мови. Але чому так сумно він плив, той голос, ніби захлинаючись і поволі прощаючись із самим собою.. Про що він співав? Він співав про сніг, хоч так ясно і лагідно гріло сонце.

До нашого міста не знати коли і кудою закрався сніг

Вже всі

із середини зіниць до пучок

все болючіше відчувають його білину

вже всі диктори радіо й телебачення

і всі газетні шпальти

від ранку до ночі

кричать

кричать

що у місті — сніг але ніхто не може його виявити

Тільки:

варто друзям чи незнайомим потиснути одне одному руки або ледь торкнутись плеча як обоє біліють і кам’яніють назавжди їх звіддалік обходять на тротуарах і жіноче волосся розростається так що дарма обрізати жене за пасмами снігу невикритого і деревам трамваям та людям важко в ньому і важко дихати і дзигарі цокотять цокотять не маючи сили спинитися хоч давно непідтягнені гирі вже лежать на підлозі і вогонь горить і горить боячись ворухнутися а дрова геть уже витліли тільки б не гірше тільки б не гірше і одні жінки народжують підряд без зачаття вже мабуть по восьмій дитині а інші роками здержують у собі єдину і ніхто більше не виходить на вулицю будинки витиснули із себе вікна і двері і в глухих своїх стінах стискаються і стискаються вже кутки рівніші за стіни і мовчки в кожному домі без їжі без сну всі затято тешуть єдиного через усе місто тешуть величезного хреста

До нашого міста

не знати коли

і кудою закрався сніг:

дні минаються

минаються ночі

але час стоїть

6. Сafe

Угорі над деревами була відкрита тераса. З-за аркади линула музика. На білих фігурно вигнутих стільцях за столиками сиділи поодинокі пари. Перед ними зблискували чашки з морозивом під фруктовим сиропом. В разі дощу їх могли запросити всередину, але там було душно. Голубам під розімлілими деревами вже не було де сісти. Вони розпушили пір’я і розтуляли дзьоби. Дощу ніхто не боявся. Лише ті, з другого ярусу, зайшли б усередину. І тоді залізні чашки з морозивом на дні наповняться водою для голубів.. Внизу у ясних плямах ліхтарів пройшли жінки в чорних сатинових халатах і чоботях. Між ними були зовсім дівчатка і молодиці, запнуті в зимові хустки. На плечах у них були сапки і граблі. Передня несла рогозяний кошик. На дні лишилося трохи червоних ще не зовсім розквітлих тюльпанів. У неї руки були в землі. У всіх розпашілі щоки, вони жадібно дивились у тінь і сміялись. Остання трохи відстала. Вона була менша, у фартусі, з половиною батона на грудях. Вона притискала його, як дитя.

Нарешті зайшли музиканти і всілись на невеличкому помості, вкритому темними килимами. Над ними похилилась розлога фінікова пальма. Оркестрик був нормальний. Контрабас, флейта і сакс. Вони знову встали, привітали публіку і разом почали танго..

І знов починається музика,

Самотній столик якраз на одного..

"О, твій плаш, як та вулиця в дош.."

Знову сниться мені,

Я засинаю надворі..

7.Theatrum

Ще ніби нестарий чоловік ледве сунеться Банківською вздовж кованої у формі зміїних жал чавунної огорожі. За нею похмурий палац. У глибині нижче — вузький вхід, його затемнює поморщена слоняча голова з пощербленими бивнями і коротким обвислим хоботом. Невідомо коли і чи саме звідси вийшов той чоловік.. І навіть, якщо звідси — то, як виходив, чи услід моментально не відхилилась фіраночка чиєюсь гострою блідою ручкою в однім з тисячі вузьких заслонених вікон?.. І чи та ручка не прокляла його навіки, щойно вийшов?.. Інакше, чого б він так тягнув ноги?.. Гранітні східці — стрімко вниз. Ліворуч — галявинка і на ній — чепурний газончик у формі нирки. Він порослий густо якимись яснокров'яними квітами. Це левкої? Але хіба вони такі бувають?.. Чоловік іде, і левкої ворушаться. Вітру немає ніякого, а левкої угинаються. На свою невидиму стежку нарешті вибігає низький песик якоїсь мішаної лисячої породи. У нього великі жалобні очі, він виглядає з левкоїв, якби проводжаючи чоловіка в останню путь. На галявині лавка, але вже запізно. Твоє місце зайняла якась невідома дівчина. Ось вона сидить скраю лавки, і проклясти тебе ще раз — хіба не так само легко може скластися і її ручка, що забавляється рипучим новеньким нашийником..