Агент чужого розуму

Старий Сагайдак щез у ніч на 3 липня, коли йому виповнилося рівно сто років. Якраз тієї ночі на околиці Межиріччя з’явився неопізнаний літаючий об’єкт, знаний у нас за абревіатурою НЛО, — про цю подію і в газетах писали. Чи то був випадковий збіг обставин — зникнення діда й поява інопланетних гостей майже в один і той же час, — чи ні, я в ті дні достеменно ще не відав. Хоча вже тоді подейкували в селі та й у райцентрі, що НЛО, мовляв, "прихопив" із собою діда, бо де б він подівся? Але тим припущенням мало хто вірив. Нащо, мовляв, літаючому об’єктові чужого розуму здався земний шкарбун, бодай і чаклун, як про нього говорять?

А втім, не будемо поспішати, треба спершу розповісти вам, хто ж такий Савка Сагайдак насправді, та як я з ним познайомився.

Кілька років тому я почув, що в селі Межиріччя живе стариган-дідуган, котрий, буцімто, може накликати дощі й що ті дощі слухаються його і йдуть туди, куди він їм велить… Заінтригований такими чутками, я поїхав у село, розшукав Савку Сагайдака та прямо з порога й запитав його:

— Це правда, що ви дощі викликати можете? Розкажіть, як це вам удається, якщо це не таємниця.

— Звідки ж ти такий… дуже цікавий узявся? — гмикнув старий, плетучи корзину. — Вас багато таких, чи тільки ти один?.. Та й дуже довго доведеться тобі розказувати, сину, що я вмію та можу… Життя за довгий вік мене багато чому навчило. Ось і корзини людям із шелюги плету — сякий-такий заробіток маю.

І по хвилі:

— А про дощ… Щоб ти знав, і дощі в небі свої дороги мають. У тебе вона, приміром, своя, і в дощу теж своя, — говорив старий, а лоза аж співала в його руках. — У наших краях дощі люблять ходити над степами від Орелі до Самари і навпаки, від Самари до Орелі. Туди йдуть, село наше не минають, назад ідуть — теж нашого села не минають, от ми завжди зі своїми дощами. А люди цього не відають і теревенять, що буцімто я небесні опади принаджую…

Село Межиріччя й справді лежить посередині між Ореллю та Самарою, і дощі в тих краях ніби межирічанами найняті. Бо де не йдуть — а села ніколи не обходять. Тільки що — так уже й насупилося небо, нахмарило, блискавки аж цвіркають, грім гуркоче, а тоді я-ак лине злива, я-ак уперіщить!.. Світу білого, буває, над Межиріччям не видно — така злива, а в навколишніх селах хоч би тобі капнуло, тільки вітер накушпелить пилюги — і все. Тож у тих селах і кажуть:

— Дак що ж ви хочете, як то все робота Савки Сагайдака. Він, щоб ви знали, дощі поприручав, от вони в наших краях і ходять не де-небудь, а тільки там, де їм Савка вказує: від Самари до Орелі і навпаки. Це щоби Межиріччя його не минати. А загуляє дощ деінде, забариться в інших краях, то Савка все одно його знайде. Дзеркало в нього є таке: загляне в нього — і бачить, де ниньки дощ перебуває. Почаклує, пошепче — і приманить його у своє село. А якщо довго дощів не буде, що й земля почне висихати, то Савка теж знає, що робити. Треба упіймати стару відьмачку, та добряче потовкмачити її у воді, ще й пригрозити, що її втоплять, то те кодло відразу ж і поверне викрадений дощ… Тільки Савка Сагайдак ще жодного разу відьом не топив. Нащо йому з ними баблятись, як він сам поважливіше за відьмака буде. Савка Сагайдак, щоб ви знали, — галдовник. Ну, химерник ще, характерник. Чаклун і чарівник — от він хто насправді. Його і хмара, і грім слухають, а дощі й поготів. Він, щоб ви знали, із запорозького коліна, спершу лицарем був, себто козаком-січовиком, а потім землю взяв та гніздюком став. Гречкосієм. І собі всяку пашницю вирощував, і Січ годував. Одні кажуть, він осів спершу в урочищі Темні Води, що у Великому Лузі, інші — що в Сагайдачному, звідки й прізвисько його походить; треті — що він господарював в урочищі Мамайсур. А мо’, кажуть ще одні, в Кічкаській балці сиднем сидів, тепер уже точно й не розбереш, де він був, допоки в Межиріччі не опинився. Хоч Савка й перетворився з козака на гречкосія, а характерником як був, так і лишився. Йому, щоб ви знали, насправжки літ зо триста буде. Якщо не більше. Еге ж, він із тих, хто смерті не відає. Його, як і всіх запорозьких характерників, теж ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі характерники, як Савка, можуть замок відмикати без ключа, плавати човном по сухому, як на морських хвилях, через ріки переправляються на рогожі чи повсті. А треба, то й на річковому дні житиме… А вже людину перетворити на кота чи собаку, а то й на кущ якийсь — для нього не труднація. Руку, бувало, простягне, йому з пістоля стрельнуть, а він кулю спіймає, з руки на руку поперекидає її, бо гаряча, і віддасть тому, хто стріляв. Отак, кажуть, і ядро може з гармати схопити голіруч… Се теперички він просто дід, а колись же був — ого-го! Та й знову буде ого-го. Як омолодиться. Ви питаєте, як він омолоджується? Це у них, характерників, просто. Знає одну ковбаню… Яку?.. Вам усе розжуй і в рота поклади! Ну, ковбаня така у яру, або ще — криниця. Не проста, а — чудодійна… Чому чудодійна?.. О, Господи, з вами, як то кажуть, не занудьгуєш! Та тому, що вода в ній незвичайна. Як нап’єшся тієї води, та ще вмиєшся, — так і знову станеш молодим. Тільки треба обережно з тією криницею, щоб не трапилося таке, як ото з Савчиною бабою… Випитала вона в Савки, як він омолоджується, та де та чудодійна криниця знаходиться, та яке слово треба знати… Еге, бабу, коли їй чогось забандюриться, і характерник не втримає. Ото як Савка в обід приліг спочити, баба тихцем — з двору: хаміль-хаміль, буцімто за село козі трави нарвати… Проснувся дід, а старої — ні слуху, ні духу. Жде-пожде — немає. Хтось із сусідів йому й каже: гайнула бабця у степ до балки, буцімто козі трави наскубти. Він і втямив усе. Метнувся до чудодійної криниці, а там якесь дівчатко сидить, років п’яти-семи, і пасочки з пісочку ліпить. Узяв Савка те дівча за руку й каже: що ж ти, бабо, наробила, га? Я ж тобі казав: умитися треба й напитись, а ти рада, що допалася. Довмивалася та похлебталася до того, що із старої баби дитинчам стала… Хіба ж я можу тепер із тобою до села повертатися, га? Люди причепляться: де у Савки Сагайдака дитинча взялося? Чи не вкрав його, бува, у сусідньому селі? Міліція приїде… Тож повів Савка те дитинча аж за троє сіл у четверте, де його ніхто не знав, і каже: "Іди, дитино, до тієї он хати, не бійся: там добрі люди живуть. Дітей своїх у них немає, то вони тебе й візьмуть за рідну…" І справді, до тих бездітних чоловіка й жінки чуже дитинча прибилося, навіть міліція не могла дізнатися, чиє воно та звідки. Тож чоловік та жінка і взяли його у свою сім’ю замість дочки… А Савка звідтоді так на жінок розсердився, що більше й не одружується. Доживає одинаком свого третього чи якого там віку… І ніколи не сумує: де музику зачує, так і прибіжить танцювати. Аж труситься — так любить музику й танці. А коли вшкварить гопака, то тільки примовляє:

Грай-грай! От закину

Зараз ноги аж за спину,

Щоб світ здивувався,

Який козак вдався…

А ще подейкували — не знаю, правда це, чи ні — що він служить і Богові, і чортові водночас, тому, мовляв, такий, що все може…

У хаті Сагайдака і справді в однім кутку ікона висить, а на протилежній стіні чорти понамальовувані. Мене подивувало таке сусідство, а сам господар відповів просто:

— Бога не забувай, але й чорта не зобижай — і житимеш добре, і все в тебе буде гаразд. Бо коли кого зобидиш, бодай і нечистого, то зло твоє, заподіяне іншому, до тебе ж і повернеться згодом.

Жив він край села, біля толоки, де було старе, вже забуте кладовище. Буцімто ще козацьке. Там і кишло його було (тільки один Савка в тих краях дворище називав по-стародавньому). На тім прадавнім кладовищі вже й горбиків не видно, тирсою все позаростало, тільки як низом глянеш, ніби хвилі застигли — все, що од могилок зосталося. Там на узвишші стоїть мамай — кам’яна баба чужих людей, котрі ще до козаків у тих краях жили — половців, чи мо’ й самих скитів. Раніше таких мамаїв у степах було багацько, а зараз зосталося лише де-не-де…

Сиділи ми в просторому дворі, що ген заріс споришем, неподалік дикої груші, де в господаря кабиця була. Дід Савка варив щербу в мідному казані, що аж блищав проти сонця, піском надраєний, і висів на залізному гаку над огнищем. Оскільки він сучасних мисок не визнавав, то страву розлив у дерев’яні коритця, що їх сам же з верби й змайстрував.

— Отак, — каже, — колись їли запорожці, з коритець. То й ми так, смачніше буде…

Коритця поставив на маленький, низенький столик, що його він теж величав по-запорозькому — сирном, ми сіли біля того сирна прямо на спориші й дерев’яними ложками (теж господар вирізав, бо до сього ще й ложкарем був) заходилися сьорбати щербу — рідко зварене борошно на рибній юшці, що була разом з тетерею — (не густо зварене на квасі пшоно) справжньою козацькою стравою — інших, не запорозьких, дід Савка не визнавав.

— Чого-чого, а привілля тоді було багацько, — замислившись, каже старий і хитає головою, наче жалкуючи за чимось чи кимось.

— Коли — тоді? — спершу не второпав я.

— Та годі… Тож і запорожців було, як маку в маківці. Бо на велике привілля багацько треба було запорожців… Їх і було багацько. Тільки війни їх здорово пожирали, а то б їм ніколи переводу не було. Сам знаєш: воля та відвага або мед п’є, або кайдани тре.

Говорив, а сам довгі-довгі вуса свої навколо вух закручував.

— І не вір тим, хто про мене розпускає чутки, що буцімто я характерник. Чаклун, значить. І що мені буцімто триста літ… Не триста мені, а тільки сто років скоро стукне, то ти приїдь на сторіччя моє.

Я тоді, пригадую, пообіцяв старому відвідати його в день сторіччя, але життя так закрутило, що я втямив про столітній день народження Сагайдака лише через тиждень після того, як він минув. Та й то згадав тільки тому, що негадано в обласній газеті під рубрикою "Міф чи реальність?" з’явилася сенсаційна новина: "Міліція переслідує НЛО. Невже в Межиріччя й справді прилітали інопланетяни?"

— Межиріччя… Межиріччя… — повторив я про себе знайому назву і мене наче струмом ударило. — Так це ж діда Савки Сагайдака село! Треба поїхати. І старого провідаю, і про НЛО з перших уст дізнаюся.

Дорогою в автобусі ще раз перечитав, що писала обласна газета про появу загадкового літаючого об’єкта в Межиріччі: "Друкуємо копію телетайпограми, що була відправлена райвідділом міліції в обласне управління внутрішніх справ:

"Доповідаю, 3 липня ц.