Альбатрос — блукач морів

Кого з юнаків не захоплювали пригоди героїв роману Жюля Берна "Діти капітана Гранта", невтомних морських шукачів! І ось ті екзотичні острови, про які оповів великий фантаст, відвідують наші співвітчизники – учасники наукової експедиції на судні "Витязь". Вони зазирають під багатокілометрову товщу океану, щоб дізнатися, які багатства ховаються там, розшукують затонулий материк Гондвану, досліджують атоли та вулканічні острови, знайомляться з життям та побутом тубільних племен. Про все це й розповідає у своїй новій книзі письменник Леонід Тендюк, який понад п’ять років плавав матросом на різних експедиційних суднах і відвідав більш як п’ятдесят островів Індійського та Тихого океанів.

Леонід Тендюк

АЛЬБАТРОС – БЛУКАЧ МОРІВ

З давнини – степовики осілі –

Ми корінням в землю уросли.

Але нас вітрила кличуть білі

І морські розгнівані вали.

Пісне, що давно колись почута,

Ти мене далеко завела

Від степів, де медом пахне рута

В сутінках осіннього села.

Тільки. небо, та високі зорі,

Та вітрів закличні голоси:

"В флібустьєрськім дальнім синім морі

Бригантина напинає паруси".

Бригантина чи не бригантина,

Тільки я годинам втратив лік.

Місяцю, хоч ти вже посвіти нам

Ліхтарем пригаслим звіддалік!

Ураган за далину імлисту,

Озвірівши, всі вітри привів,

Де разком коштовного намиста

Ліг ланцюг чужинських островів.

Як вирує й піниться в безодні,

Вже безпомилково знаєш ти,

Що пливуть не айсберги холодні,

А гренландські голубі кити.

Довгождані гості – альбатроси,

Але їх, мій друже, не гарпунь!

Тихий берег… Світанкові роси…

Обізвалось сотнями відлунь.

І тому крізь простори туманні

Прямо в душу – здавна й дотепер –

Дивляться степи мої кохані

Голубими плесами озер.

Не впізнавши поруділу хату,

Обминувши батьківський поріг,

Бачу я, як на траву прим’яту

В надвечір’я хтось спочити ліг,

Та мені вертатися не скоро…

Ніч минав. Вітру голоси…

"В тім далекім, найсинішім морі

Бригантина напинає паруси".

ВІТРИЛА НАПНУТО

Між хитливими снастями великих і зовсім маленьких суден, що, мов застояні жеребці, надійно припнуті до цього гранітного пірса в далекосхідному порту, особливо вирізняються щогли над одним кораблем. Іскристо-білі, з голубим полотнищем вимпела вгорі, вони, здається, сягають гривастих хмар, які неквапно пливуть по небу.

Раз у раз набігають хвилі, і від кожної судно погойдується, рве повіддя – манільську тугу линву, яка тримає його на припоні.

Під грот-щоглою отаборилися метеорологи, ліворуч лабораторія геофізиків. На палубі – пройти ніде! – різне причандалля: буї, дночерпаки, батометри… Замість кают – лабораторії. Екіпаж-машина й палубна команда розташувалися внизу, на твіндеку, капітан – біля ходової рубки, науковці та штурмани – в каютах прогулянкової палуби.

І взагалі він неабиякий, цей білобокий, з гінкими щоглами корабель! На жодне судно, яких тут чимало, не схожий. Це – "Витязь", донедавна флагман усього експедиційного флоту.

Кілька місяців, як я на ньому. Сьогодні знову припало вахту вати.

Стою на вахті – раптом чую, хтось не своїм голосом кричить:

– Хлопці! Біда-а…

– Що?

– Де?

– Та ондечки!

Всі, хто був на палубі, не на жарт сполошилися.

Низькорослий, схожий на Іванця-киванця матрос, однією рукою схопившись за леєр, другою показував на швартові кінці, по яких короткими перебіжками на берег тікали щури.

– А бодай тобі! – знявши кашкета і обітерши ним спітнілого лоба, вилаявся боцман. – Чого горлаєш? Пацюків не бачив, чи що?

– Та бачив. Але…

Матрос не встиг докінчити фрази, як на нього накинулися й ми.

– Паніку розвів!

– Телепень!!

І розбрелися хто куди, обурені вибриком Іванця-киванця.

Я зайняв місце біля трапа – там, де й належить стояти вахтовому.

Руді, з облізлими боками гризуни продовжували давати чосу по натягнутих, як струна, канатах, аж поки я не турсонув їх і та гидь грудками полетіла у воду.

Невиразна тривога пойняла серце. За давнім морським повір’ям, пацюки, що залишають корабель, віщують лихо. Дотепер ще збереглись ці забобони, і жоден марновір не наважиться вирушати в дорогу на кораблі, з якого втекли щури. Безглуздя, звичайно! Бо втечу щурів можна пояснити: вранці до нас приходили з санітарно-епідеміологічної, станції, дезинфікували найменшу шпарину.

Як би там не було, а в дорогу я збираюсь. Навесні повернувсь з плавання до Нової Гвінеї. Ходили ми і в північні, високі широти – аж до Алеутських островів. Шукали, як казали синоптики, тайфунів. Теж на дослідному судні. Правда, воно набагато менше, ніж "Витязь", та й дороги його пролягали в інших водах. А ще я полював на моржів. Вздовж Чукотки та Камчатки плавати довелося.

Коли ж скінчилася моя одіссея, повернувся додому. Та не встиг нагулятись, як мій товариш Максимович, з яким я познайомився у Владивостоці, повідомив: "Витязь" лаштується в рейс. Жду!"

Я вилетів на Далекий Схід.

Крізь густе, підпалене осіннім багрянцем листя амурських кленів, осик та вільхи синіє плесо Золотого Рога – бухти, поблизу якої розкинувся Владивосток.

Хата Максимовича коло самої води, біля підніжжя гостроверхої сопки. Морський вовк, колишній капітан, недарма заякорився тут. З вікна його кабінету відкриваються милі серцю краєвиди: гавань, кораблі, обіруч – порослі лісом, помережані стрічками дзюркотливих струмків гори. Вночі, коли стихає гамір, чути їхній джерельно-чистий передзвін. Струмки нагадують капітану Ворсклу, на березі якої він виріс.

Ми з ним степовики. Проте – так уже повелося – не сидиться степовикам дома… В яких тільки водах не плавав Максимович! І степ, і море – то два крила, що сил надають, підносять. Усе життя такими були вони й для Максимовича. А от тепер зламалося одне крило – підтятий птах не злітає! – відшуміли назавжди вітрила. Давно не ходить у плавання старий капітан – на березі служить.

У перший день свого приїзду я й завітав до нього.

Коли приїздиш з іншого кінця землі (а я подолав тисячі кілометрів) та ще з краю, якого давно не бачив твій земляк, є про що погомоніти.

Максимович не загаявся із запитанням. Усе, до найменшої дрібниці, треба знати чоловікові! Як урожай? Чи не полягла пшеничка? Чи вродили сади?.. Про Дніпро, Ворсклу, ніби про рідних сестер, розпитувати заходився.

Ото я й оповідав.

Не зчулись, як підкрався вечір, засинів у вікнах. І гори й порт потонули в темряві. Тільки мерехтливі вогники маяка чи, може, буїв іскрилися вдалині та в небі чайкою крилато повисла хмарина…

На тлі шибок вимальовувався профіль Максимовича: стесане, трохи висунуте вперед підборіддя, різко окреслений орлиний ніс, високе чоло. Губи, завжди якось напіврозтулені, зараз були міцно стиснуті, через те і обличчя набрало зосереджено-суворого виразу.

У цьому невеличкому, вмебльованому за смаком господаря кабінеті, де стояли секстанти й глобуси, а на стінах висіли пожовклі географічні карти, й точилася наша розмова.

Вислухавши гостя та розваживши спогадами про отчу землю свою, як він висловився, загрубілу душу, Максимович заговорив про наступний рейс "Витязя", про його маршрут: Японське, Східно-Китайське та Південно-Китайсько моря, Бенгальська затока, Індійський океан, острови й атоли Південної півкулі Землі. Розповів, яке то захоплююче заняття розвідка океанського дна, вивчення підводних хребтів, острівних та материкових суходолів. А потім став радити, з чого і як мені почати, щоб піти в плавання на дослідному судні.

Хто я йому – син, брат? Звичайний знайомий: путі-дороги звели нас. Може, тому, що сам уже не сподівався помандрувати, а душа морська, либонь, нуртує, він ото й допомагає мені. А може, просто гарна людина!..

Ніколи не забудеться вечір, коли я почув од нього про "Витязя", і те, як темрява, що розлилася за вікном, скидалася на збурене море, а сам він, Максимович, – на капітана, що навчає не збочувати з курсу.

Скільки й живеш, завжди, мабуть, доводиться чекати. Та коли сподіванню уривається терпець, і плин часу вповільнюється: години обертаються на дні, а дні на місяці й роки, – як у мене на цьому заякореному судні…

Ще з вересня ми на приколі. Цієї осені довго не наступають холоди. Скупе тепло всім остогидло. Мені теж. Та ось подув норд-вест. Зморшкуваті брижі лягли на воду: забіліли узгір’я, і всі зрозуміли: час ладнатися в дорогу.

Глянули б ви на ті збори!..

Перед виходом в море кожному на палубі знайшлася робота. Матроси, мов семижильні, працьовиті й дужі. Все кріпиться по-похідному: зайве – на берег, а звідти на судно переносять останні вантажі.

Тепер уже недовго чекати – експедиція в повному складі. Розвідники океану – науковці; екіпаж, себто мотористи, матроси, штурмани – хлопці молоді та зелені, хоч і хрещені вже штормами. Є й такі, що в батьки нам годяться, – літні моряки та океанологи, які давно життя своє поєднали з морем.

Тому, хто не знав жадоби пошуку й відкриттів, хто не сп’янів і ніколи не сп’янів від солоних вітрів далини, морські блукачі видаються диваками, яким хіба що поспівчуваєш, та й годі!

Що ж, доля у моряків – не позаздриш: день дома – місяць у морі. А в цих, з експедиційного флоту, ще гірша. Не встигне судно повернутися з плавання, як знову на довгі місяці споряджається в рейс… Спека тропіків і крижані вітри півночі, урагани і тайфуни – всього скуштувати випадає. Бо, щоб вивчити ті ж тайфуни, багато чим – може, навіть життям! – ризикувати доводиться. Проте ніякі труднощі, найтяжчі випробування не владні змусити людину відступитися од заповітної мрії – підкорення голубого континенту.

І навіть тепер, не вперше вирушаючи з дослідниками океану, я не перестаю захоплюватися ними. В очах моїх вони – герої, відважні й сміливі люди.

З декотрими я вже морячив. Наприклад, з іхтіологом Касяновичем, штурманом Світайлом, та й Володю Петраченка, матроса першого класу, знаю. А про боцмана Олега Івановича Одинакова читав. Він став героєм книги "500 днів в океані", яку написав колишній штурман "Витязя".

Про Анукіна – окрема розмова: з цим морячкам я плавав на "Буревіснику". Потім він списався на берег. Та яке було моє здивування, коли, прийшовши на "Витязь", знову зустрівся з ним!

– Не можу без моря, старина! – сказав він. – Так і тягне.

У нього сім п’ятниць на тиждень, у цього Анукіна. Тоді говорив: набридло море, на березі працюватиму. Отже, знову передумав, халамидник!

Та іншого критикувати завжди легше.