Анастатика

Адріель ще раз оглянувся на родючі енгадійські винниці.

Тихі оселі братства ессеян, стрункі пальми, лани запашних кущів "хенне" та інших лічничих рослин, що їх плекали ессеяни, тонули в блакитних серпанках далей.

А він, Адріель, як той вигнаний з раю праотець Адам! — мусить покинути цей Едем.

Так постановив Азмавет, пророк [1] братства ессеян.

Дав юнакові іспит: повернутися у світ, прожити там цілий рік. Коли ж за цей час не вгасне бажання служити Богові й не порушить за ту добу присяг ессеян: над усе любити правду, уникати несправедливости, помагати всьому доброму, нікому не шкодити, не відрізнятись нічим назовні від інших людей[2] — Адріеля приймуть до братства "чистих тілом і духом" "ассайя"[3], лікарів-ессеян.

Тільки тоді здійсниться велика Адріелева мрія — відійде він від світу назавжди і оселиться у печерах тієї святої гори, наймення якої означає "Божий сад"[4]...

І серце юнакове повниться тугою, аби він був там, де й "наймудріший з смертних" — той Пітагор [5], якого ідоляне вважають за рівного своїм богам, шукав божеської мудрости, не задовольняючись мудрістю людською...

Але це прийде потім.. нині ж Адріель оглядається на енгадійські самоти.. і на ті два роки, що прожив там такий щасливий — чистий тілом і духом!..

Служив Богові співом і молитвою. Людям — плекаючи лічничі зела, що їх вирощувало братство, за прикладом єгипетських жерців-терапевтів[7], від яких перейняли й немало приписів та мудрости. Та вправлялися в мистецтві лікування...

Корився всім правилам ессеян: ткав полотно на одежу, виплітав сандалії з пальмових фібрів, працював у садах та огородах, що дають братству чисту поживу[8].

Не вільно бо тим, що "силою духа" лікують тіло й душу, живитися "смертною мукою живих істот, проливаючи їхню кров".

По звичаю ессеян, Адріель виконував завжди свою працю в мовчанні.

З собою нічого не взяв юнак з Енгаді, крім сухої анастатики — дивовижньої тієї рослини єрихонських пустинь, що "спить" без води, немов позбавлена життя. І оживає повна сили — ледве торкнеться її капка роси або води.

— Як дух людський сину, що дає Божої роси, — сухий і мертвий! — сказав Азмавет, даючи Адріелеві цю рослину.

— Нехай буде вона тобі символом. Іди! — Легше пелюстків, що м несе весняний вітер, вилетіли слова із уст пророкових. І, тяжчі за жорна, упали на Адріелеве серце ..

Ішов, не бачачи світу Божого...

*

Високо вже стояло сонце другого дня, коли юнак спинився коло овечої отари. Смачний запах їжі, що її варили вівчарі під ясним небом, нагадував, що від вчорашнього ранку, не їв нічого. Пастухи окинули недовірливим поглядом здорову постать ставного, сильного юнака, що тиняється шляхами у південь без праці..

— Не втрапити б в халепу! Пригостиш такого подорожнього, а він тобі покажеться рабом-втікачем.. І самого тебе до відповіді притягнуть "за вкривання втікача".. Хто сам собі ворог?..

— Іди, хлопче, до винниць! — порадив розважно найстарший з вівчарів.

— Або — найближчого міста.. там і по полудні не бракує праці! Не тільки їжу дістанеш — ще й гріш заробиш...

Малий саме підпасок виймав з попелу підпопельник.

Сперся на руку — а її шкрябнула твердо грудка збитої на камінь сухої землі. Хлопчина відкинув грудку. Та так незугарно, що мало не влучив в подорожнього. Грудка розсипалась порохом біля самих ніг Адріелевих.

Аж сколихнула до дна звикле до спокою серце юнакове та залила всю його істоту терпкістю. Аж заслонила йому та терпкість й караючий погляд старого вівчаря, й до сліз почервоніле обличчя засоромленого підпаска.

Відвернувся й мовчки попрямував шляхом... Додому! Там бо покинув батька.. ласкаву матір.. жонатих старших братів... та маленьку ще сестричку, Меробу, веселу, мов кошенятко...

Летом сріблястих птахів знялися чари дитячих згадок.. Всміхнулось привітне питання:

— Чи ж там — удома! в родині! — були інші хвилини, як тільки щасливі?.. І от він, Адріель покинув цей "дім" на те, щоб Азмавет прогнав його як слугу-нездару, а діти кочовиків кидають в нього камінням...

Спинився від легкого дотику. І очі у вічі вперлись два погляди: Адріелів, твердий й підпасків — боязкий, ласкавий..

Хлопсина простягав подорожньому на долоні підпопельника.. а з ним, немов подавав і своє дитяче серце.. Тільки ж, не звиклий до слів, не знайшов їх. Мовчав.

Каламутниц намул образи піднісся з Адріелевої душі й заслонив йому сором'язливо-боязкий рух та лагідний погляд дитини..

Відштовхнув руку підпаска. Корж покотився по стежці, збитій на камінь. Подорожній мовчки відходив.

А пастушок дивився... дивився йому у слід..

*

Рідний дім відчинив Адріелеві нарозтіж двері й серця. До оселі Ефера разом з сином Адріелем увійшло радісне свято. Та раніш, як вечір накрив садибу Еферову своїм синім крилом, захмарилось небо безжурної радости..

Подали їжу, щоб підкріпився син-мандрівник.

А дорогий гість, немов на висміх матері-господині, відсунув від себе печене ягня, смачних страв не скуштував, вина не напився...

Уломив лише шматок хліба — й попрохав сирої цибулини..

— Добре, що повернув ти, синку! — втішився батько. — Сам я гадав послати до Тиру караван.. Підеш з ним, як відпочинеш — потішишся домом. Треба бо тобі на шлях життя вступити!

— Наше правило забороняє вести торгівлю, — не підносячи очей мовив Адріель . Не вільно нам грошей рукою торкнутись[9].. не сміємо робити праці, що нею можна багатства придбати [10].

Ефер з усміхом спинив синову мову.

— То в Енгаді.. А коли пройшов ти в Енгадійській школі "науку слухняности", то легко звикнеш до "правил" нашого дому, де родині розказую я...

Запала тиша.

Лише сестричка Мерита розплющила оченята й не розуміла, чи тато гнівається, чи жартує...

І розвіялась радість спіткання.. Лягло смушкою чаду раніш, як догорів перший вогонь привітання..

Адріель почув себе чужинцем у гуртку "своїх близьких"-найближчих!

Став самотнім у власній родині.

І якою ж холодною була ця самотність у порівнянні з ясною тишею Енгадійських самот...

Ані молитись, як наказує енгадійське правило, Адріель не міг. Першого ж разу, як голосно заспівав молитви, вчув Еферів голос:

— Личить це фарисеям звертати увагу проходящих на свою побожність! — нагадав синові батько.

— Учить же ессей — як ти це добре знаєш — нічим не відрізнятись від решти людей.

І замовкли Адріелеві уста. А незабаром і серце. Думки звернулись клубочком, як сонний кіт, що лише крізь дрімоту муркоче.. А згодом і цілком перестав молитись Адріель.. Чекаючи на батьків розказ, юнак роздумував: як увільнитись від тієї подорожі до Тиру?

І увесь свій час — нічим не заповнений проводив біля "криниці Олеандрів"..

Тихий згук краплийн, що часами падали в глибінь криниці, заспокоював юнака. Міцний, мигдалевий аромат якраво-рожевих повних квітів, що рясно облипали великі олеандри, від яких криниця дістала своє наймення, не п'янив отруйним диханням, зм'якшений близькістю води та її прохолодою. Немов профільтрований нею, ставав лагіднішим, свіжим і підбадьорював.

Тварин з цієї криниці не напували, щоб не "зашкодила" їм "отруя" олеандрів. Та й були ближчі до пасовиськ зручніші до напування води криниці.

Лише ранком та вечором приходили дівчата, яку вважали у їхніх родинах за "смачнішу"[12]. Одного дня, підходячи до криниці Адріель вчув плескіт води та веселий сміх. Затримався, ніколи бо не приходив сюди у години, коли тут могли бути дівчата. До сміху примішувалось і овече мекання... І раптом на стежку вистрибнуло ягня, а за ним — Мероба. Була мокра, підтикана, як невільниця, що пере, з волоссям, вопним пелюсток олеандрів.

Швидко перебираючи босими ніжками, дівчинка бігла до брата:

— Я хотіла викупати ягнятко! — вказала на свого мазунчика. — Так жарко! Але не можу піднести черпальної посудини. Бач, тільки облилась вся! — обтрушувала мокру туніку й обтирала руки об руно ягнятка, як об рушник.

Та думка дівчатка пурхнула метеликом вже в інший бік.

— Адріель! Дай мені свою "єрихонську троянду" — згадала забавку, що нею її розважав брат.

— Чому кажеш "єрихонська троянда"? — почав викладати Адріель, наслідуючи своїх енгадійських вчителів.

Сів на кам'яну лаву, взяв у руки розквітлу квітку олеандра, що схилилась низько над лавою. І висвітлював, гладячи кінцями пальців рожеві пелюстки.

— Це "єрихонська троянда"[13]. Отця квітка. Ще звуть її "смачна троянда"[14]. А ця — витяг з торбинки, що висіла на його пасі, суху анастатику. — Ця: поглянь! Цілком інша.. вона має корінець, що ним тримається піску... бачиш?

— От і добре, що знаєшся на рослинах! — раптом перервав Адріелеве навчання Еферів голос, з-під низько спущеної на обличчя загортки[15].

Погладив Меробину темну голівку, але не затримав дитини, коли кинулась за своїм ягнятком й обоє зникли у дрібнолистих кущах перців[16].

Ефер сів коло сина й з-під тіні загортки дивився на юнака:

— Ставний.. здоровий... гарний... — коментував мовчки з задоволенням.

І усміх сховався в Еферовій бороді:

— Як я досі не збагнув, чому він не веселий.. й не бажає подорожі до Тиру!

Голосно ж озвався до сина:

— Може, твоя лікарська мудрість поможе нам вилікувати Зінару...

— Іаїрову доньку?

— А її! Пам'ятаєш її? Жоден лік їй не помагає. В'яне дівчина. Ніби вогонь її палить.. Саме як відійшов ти до енгадійських мудреців, причепилась до неї ця неміч.

— Що ж їй болить? — підніс голову молодий лікарський учень, з професіональною цікавістю — не до немічної, але до хвороби.

Ефер знову всміхнувся:

— Мабуть найдужче! — відсутність Адріелева, — додав жартобливо і поклав синові руки на плече.

Адріель увільнив плече з батькової руки:

— Тож не можу помогти їй! Ми, ессеяни, не вступаємо у подружжя...

Еферове обличчя споважніло:

— Спочатку станоь ессеянином, а тоді вже кажи: "ми ессеяни!"

Широкі брови зсунулись під тінню загортки, немов зв'язалися вузлами.

— Мені здається, сину, що ессеянином ти ніколи не будеш! Занадто забуваєш про інших, думаючи всамперед і виключно про себе самого. Ніби, щоб "любити Бога", ти погорджуєш людьми.. —

З хвилину тривало мовчання. Адріель не озвався ані словом.

Ефер підвівся з лави, й не дивлячись на сина, промовив:

— Сьогодні надвечір підеш зі мною до Іаїра...

*

Але не на заручини, не як жених виходив ввечері Адріель з батьківського дому.

Покидав рідну оселю "непокірливий син", що не вмів погодитись з батьком...