Андрій Первозванний

Наталя Дзюбенко

АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ

Мамі Марії, батькові Язору, моєму роду, моїй родині з любов'ю присвячую.

АНГЕЛ ЗАВІТУ

Сьогодні надворі кінець ХХ століття. Я живу в землі монолітів. Новий масив Міста побудовано на піску. Грандіозні споруди із заліза, скла та бетону на місці колишніх заплав Дніпра та Десни. Куценькі дерева, котрі по доброму вітрі вилягають безладними лавами. Усе ж вони вносять певний безлад в життя Міста прямих ліній та прямих кутів. Агресивна пряма лінія... Архітектурний термін викликає майже фізичний біль.

Та ще вітер...

Він б'ється у сірі прямокутники вікон, невидимий та все ж добре відчутний. Я відчуваю його наближення, так як кицька відчуває наближення землетрусу. Радіо повідомляє: "ідуть повітряні потоки з півночі. Забираюся під пуховик і хмикаю — "з півночі...". Метеорологи завжди щось намудрують, та я добре знаю — це підземний здвиг часу знову доносить чужі далекі голоси, проявляються незнайомі обличчя, наближається до самих очей тінь білоголового старця у білому полотті, і мені нікуди уже не подітися від оцього безумного вітру історії, для котрого я лише мізерна невидима пушинка, і йому нічого не варто підхопити мене і закинути у свої чорториї.

Вимисел не має нічого спільного з цим божевільним рухом, не вимисел обдирає до крові серце, знімає з тіла стару зароговілу шкуру і закидає нагою та безборонною у криваве колесо смертей і народжень, змушує пробиватися до кінця чи першопочатку. До курки чи яйця.

Апостол Андрій стоїть світляною тінню на зламі віків мого народу, а всі учені в один голос стверджують, що його не було на цій землі. Не приходив, не проповідував, його дороги оминули прадавню Україну.

Та досить прислухатися — і чутно, як душа великого Апостола плаче в наших поруйнованих церквах, чию з'яву він передрікав, у наших поруйнованих душах. Се біль... біль... Та від того він не перестає бути живим. Дух великого страждальця ніколи не покидав моєї землі, і мені нічого не потрібно намислювати, лише терпляче пробиватися крізь часові розломи, розбирати завали, щоб нарешті воскресло во плоті те, що завжди було є і буде в живому духові мого народу як останній поріг надії.

Хто мене переконає, що не було його на землі, обпаленій страшною зіркою Полин? І хто може стверджувати, що це не сама земля, просякнута полиновим духом, і не молитви українських пророків, яким було дано зазирати у темний колодязь часу, і не могуть наших Великих Матерів, які залишили нам свої заповідання мудрости в останню мить не зупинили смертельний колапс вічности. Часові луни — се не лише з минулого в сьогодні, се ще і навпаки. Луна Чорнобиля стрясала віки минулого. І той, хто помер найстрашнішою смертю серед усіх апостолів, не міг не прийти на землю, сповнену стогоном мільйонів помираючих з голоду українських селян, гуркотом води, яка залила найсвятіші і найродючіші землі, до народу, який пережив пекло, описане іще пророком Даниїлом.

Четвертий звір — четверте царство буде на землі, яке буде різнитися від усіх царств, і пожере всю землю, і вимолотить її та розтрощить її. А десять рогів визначають, що з того царства стане десять царів, а по них встане інший, що буде різнитися від попередніх, і скине трьох царів. І він буде говорити проти Всевишнього, і пригнобить святих Всевишнього, і буде думати позмінювати свята та права, і вони будуть віддані у його руку аж до одного часу, і часів, і половини часу.

Мовчить Апостол Андрій. Тихо йде землею людей. В яких сховах таїться його Євангеліє? Коли долинуть його слова до тих, задля яких він пішов на муку?

Книга перша

Прийшла людина країни Ретану

та й зневажила мене у моєму наметі...

Древньоєгипетська повість

У самому набедренику з крем'яхом у руці біжить молодий, повен сил чоловік. Довкілля неміряне, пражить сонце, розпечені піски шурхотять під босими, нечулими стопами. Немає води, аби зволожити вуста, дерев, у затінку яких можна відпочити, людей, які би спромоглися його зупинити, запросити до оселі та заспокоїти розколошкану душу.

Пустеля і він...

Він і пустеля...

Сам на сам.

Колись він належав до могутнього племені. Як і всі його повесники, махом злітав на високосну скелю, сизою тінню навислою над їхнім станом, притьма перековзував велику повноводну річку, не останнім був і у виснажливих ловах. Був як усі, доки не вийшла на світанку з свого намету Тан і не глянула на нього розкосими світлозорими очами.

І не стало спокою у серці Кіма.

По кількох днях згріб він в оберемок свій багатий мисливський набуток — добре вичинені шкури диких звірів — та й почвалав з ними до намету Тан. До темені сидів перед входом, але до нього так ніхто й не вийшов. Його дари не потрібні були батькам світлозорої красуні. Тан заповідалася синові вождя — кривенькому, слабосилому хлопчакові. Тан мала народити йому дужого, красивого сина, аби не перевівся і не змалів могутній колись рід. Так вирішили старійшини племені.

Тричі поспіль надходили дні Великого Сонця. І минали...

Кім безнадійно вештався побіля високого намету, визираючи чорняву голівку, тоненький стан, смагляві рученята. Млоїло серце. Зрідка випадало її уздріти, тоді Кім чорнів од розпуки. Йому вказували на інших дівчат, та Кім не хотів інших дівчат. Кім хотів Тан.

Син вождя потроху підростав і небавом мав взяти незрівнянну Тан за руку та й повести до своєї оселі. За звичаєм, майбутню дружину малося, звісно, внести до свого огнища на руках, але у сина вождя було замало моці, аби підняти навіть таку легконогу і граційну, як пір'я веселого птаха, Тан.

Тан судилася іншому, і на то не було ради.

Тоді Кім її вкрав.

Бо що мав робити?

Декілька повних місяців вони скрадалися дикими хащами, подалі від гніву родаків, та потім задиміли холодні вітри, дерева взялися памороззю, їх розшукали і оголосили присуд: за свавілля й непокору жити їм на кордоні племені. Кордон — галява, поросла чахлими кущиками. Далі тягнулася пустеля, звідкіля приходили дикі звірі і зрідка — Гості. Кім і Тан були щасливі. Хоча їм і забороняли поки що спілкуватися з родаками, та вони були разом. А небавом з 'явився на світ маленький хлопчик-цвіркунець. Кім змайструвавав розкішного намета із шкур диких звірів. Приліплениий до невисокої скелі з безвітряного боку, він був затишним і теплим. А диких звірів Кім не боявся. Був дужим як лев і спритним як пантера. Які там звірі? Вітер не міг дмухнути на Тан без дозволу на те Кіма.

І хоча, як вони повсякчас твердили одне одному, їм ніхто і ніщо не були потрібні, все ж поява Гостя стала для самітників неабиякою подією.

Гість був чудним. Кремез, зарослий густою щетиною, брудний та похмурий. Щось бурмотів, похитуючись на волохатих ногах. Ледве збагнули, що просить прихистку, бо прихопила його на полюванні якась болість. Обличчя справді вражало хворобливим зеленим відтінком, губи смикалися, і вони поклали його на шкуру білого леопарда. Тан піднесла запечене стегно молочної косулі. Дивилися, як він пожадливо ґлямає, але ні про що не запитували, хоч як же кортіло дізнатися: хто він та звідкіля прибився? Таким був перший закон Гостя. Прийняти, допомогти, та не докучати розпитами. Якщо вважатиме за потрібне — сам розповість.

Гість наситився й невдовзі упав навзнак та й захропів, а Кімові треба було рушати на полювання. Він чомусь із важким серцем покидав намет. Заспокоїв себе думкою, що турбуватися нічого: хоч опальні, та все ж вони знаходяться на території могутнього племені під захистом його Законів. Ішов, посвистуючи, прагнув притлумити неспокій. Чіпко видивлявся слідів на піщанистій рівнині. Поспішав. Коли забрався уже досить далеко од своєї оселі, нараз у серці оглушливо каркнула зловісна птиця Гар.

Чорна птиця, яка, як подейкували тихцем мудреці племені, завжди приносить нещастя.

Кім невпевнено ступив вперед ще декілька кроків. Неподалік од нього паслося стадо зубрів, уже був скинув свого лука, мітячи в крайнього звіра, та крик птахи став голоснішим і зловіснішим. І він кинувся назад.

Од шаленого бігу розривало легені, надсадно стукотіло серце. Ближче, ближче... Лиховісне каркання поволі затихало, але Кімові од того не ставало спокійніше.

Потім просто у душу вдарив чорний смерч.

Перед входом у намет лежало розтерзане тіло Тан — його маленької, легкокрилої, завжди усміхненої, вічно прекрасної. Поруч — личком до білого розпеченого піску, підібгавши під себе ноженята і розкинувши кулачки, — його син...

Кім закричав пронизливо і страшно. Вітри летіли у бік пустелі, й у племенному стані його не почули. З тим криком вилетіла, вигоріла вся його добра і лагідна душа й залишилася пустеля.

Він сам поховав Тан і синочка. Довго сидів непорушно над піщаним горбиком, який почали уже зарівнювати вітри. Думав.

За Законом племенми, мав би покликати старійшин, які би обстежили місце смерти рти, вчинили

допит, порадилися з богами й винесли вирок. І тільки тоді загін прудконогих воїнів вирушив би слідами того, хто назвав себе Гостем, та зрушив Закон Гостя. І відшукали б його — живого чи мертвого, у якій би норі той не причаївся, виконали присуд, рознісши по ближніх і дальніх родах ім 'я переступника.

Або ніколи б не повернулися назад.

Та Кім вирішив по своєму.

Тан належить тільки мені. Плем 'я відреклося від нас, і я до нього на раду не піду. Сам стану Суддею, і сам виконаю свій присуд. Я ЗНАЙДУ ЙОГО І УБ'Ю!

Кім розвів багаття у самому наметі, загуготів вогонь, вмент пожираючи весь надбаний нехитрий скарб. Він нічого не взяв з собою, окрім довгастого гострого крем'яха, з яким завжди ходив на полювання, який годував і одягав їх впродовж останніх весен і зим.

Кім довго біг лапатими слідами кривавого прийшлеця. За ним довго курівся ядучий, чорний дим.

ю

Потім пішли дощі і сліди щезли. Кім помчав навмання, повторюючи пошерхлими од ненависти устами одне і те ж: "Язнайду його і уб'ю... Знайду і уб'ю!"

В очу розпливалися червоні кола. Гість не знаходився. Натомість на його шляху постала дівчинка з замурзаним веселим личком. Вона малювала на піску якісь чудернацькі фігурки і безжурно усміхалася, мугикаючи пісеньку.

"Мій син міг сьогодні так само усміхатися і співати пісень". — Гнів сягнув до небес. Не тямлячи, що чинить, зненацька всадив дівчинці нагостреного крем'яха у спину.