Антерпреньор Гаркун-Задунайський

I

Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.

Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від його було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як турсо-не десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько, очевидячки, не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою,— то й милуватись околицею можна було без перешкоди.

Вільно й широко розляглись зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори, і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.

Після душного, тісного города найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого, запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.

Все минуле десь ховалось в якомусь тумані, і будуч-ність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те здебільшого, як приїду я в N., заїду в "гостініцу Малоросію", знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепреньора української трупи, зійдуся з ним і... якось-то воно буде. Ставала на очі навіть і та "гостініца". Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький; коло його садочок, квітки, метелики і таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев'яним ліжком і ситцьовими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку і сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі,— одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік неабиякий і артиста славний. І думки порх-нули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої іншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством, і родиною; то знов в "гостініцу Малоросію", де, як мені казано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепреньора.

А візок усе торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів вже на самому краєчку воза, спустивши ноги на оглоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.

— А що, чи далеко ще до N.? — наважився я натякнути дядькові.

Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть з рудої кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність і щирість.

— До N.?.. Хм. Та як вам сказати?.. Та верстов, мабуть, буде з... десять... А може, й усіх дванадцять... Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять... А то кажуть, що і всіх вісім... А я так думаю, що й восьми не буде... Верстов з шість як буде, то й буде...

Треба пам'ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п'ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середнє між шостьма і десятьма і вирахував, що до N. вісім верст.

— Ну... а як N.— хороший город?

— N.?

Дядько хльоснув конячинку батогом і усміхнувся.

— Хто його зна... Чи хороший?.. Хм... Господь його святий знає... Город як город... Ну, що там? Є собор, базар... Та от побачите самі!

"Хм... Трохи невиразно",— подумав я.

— Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли-небудь у театрі?

— Театр?

Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно, заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі, злегка помахуючи поскубаним хвостом.

— О! — здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього.— Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!

Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене:

— Театр, кажете? Ні, театру не бачив... Не знаю... Що не знаю, то не скажу... Грають, кажете? Не чув, не чув...

— І про Гаркуна-Задунайського не чули?

— А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?

— Ні... так собі...

Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся нарешті до кобильчини.

Години через півтори ми в'їжджали в бажаний N.

— А це вже і N.,— привітно повернув до мене свою руду бороду дядько.— Ото собор... о... А то пошта... о... А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній... Сильно строгі батюшка,— як побачать...

На цьому слові йому прийшлось змовкнуть,, бо ми виїхали на бруковану вулицю.

"Так оце N.!" — думав я і повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від "мостової".

Ми були саме на плацу. Тут уже я побачив на очі й собор, і базар, і навіть будинок "сильно строгого" о. Софронія. Плац був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць з чимсь червоним на дверях, з стільчиком коло входу і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами;далі — якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стоявпід залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: "Й здесь любопьітно випить й закусить Кьішлихцьі. Й розкурка табаку".

Що і там було таки справді "любопьітно", про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать, і вже аж дядько вивів мене з непевності.

— Та то кислиці! — повернувся він до мене, коли я його запитав про "кьішлихцьі".

— Кислиці?

— Ну да! Бо жид, знаєте... От у нього замість "кислиці" та "кьпцлихцм". По-жидівськи, значить, написано... Кислиці... Ну да, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз у раз кислицями закусювали... Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!

Слухняна конячина зараз же як прикипіла.

— Що таке? — спитався я.

— Та вам же до "Малоросії"? — зстрибуючи, кинув він і почав витягать мого чемодана. Я подивився на "Малоросію". То була друга половина тої "любопитної" пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма од рук, висіла вивіска, що проказувала: "Номера для прьіезжающьіх "Малоросія". Стіни сеї "Малоросії" були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо "Малоросією" і що в неї було "малоросійського" — невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був жид і на двадцять хат навкруги не було ні одного "малороса".

Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем, і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного брудного невеличкого коридорчика в самих різних позах лежало декіль-ки великих і малих жидків. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою і сягав коліном в спину п'ятому; носи мішалися з пальцями, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря... Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:

— Ану, ви! Гей... Розляглись... Уставай!

Жидки тільки похропували.

— Е-е-е...— ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він.— Що я довго з вами тут буду... Уставай! — і таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь ноги вмить визволилась голова в пуху і в пір'ях на чорному волоссі і здивовано подивилась на нас маленькими чорненькими оченятками.

— Ну? — прикрикнув дядько.— Чого вилупив очі? Вставай!

— Вус? — хрипнула голова і викашлялась.— Што та-коє?

— У вас номера єсть? — вмішався я.

Голова подивилась на мене і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Зскочив, натягнув на себе якесь дрантя і зараз же почав шарпать за якусь руку чи ногу, примовляючи:

— Лейзер! Лейзер! Ну? Штель шуїн! Ну? Гіхер! Щось заворушилось, і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з'явилась невеличка голова з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала, сопучи, підійматись.

— Ну, гіхер!.. Покажи їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Гіхер! Вот он вам січас покажет номер... Вам і з абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед... Гіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер... Вот он вам січас поведьот в номер... Тільки там тіпер спить моя жена, так она січас вийдьот зтудова... Ви будете довольни... Гіхер, Лейзер...

Лейзер насилу встав і, чухаючись, почав одягатись. Ми, терпляче чекаючи,' роздивлялись тим часом на його. Це був маленький жидок в брудній, аж рябій від блох сорочці і з лицем, так густо засіяним ластовинням, що здавалось, що й там блохи зоставили свої сліди.

— Вот їм номер... покажи їм самий луччий номер. Гіхер!

Лейзер, чухаючись і позіхаючи, повів нас. Номерів було усього три, і якраз "самий луччий" був занятий родиною хазяїна. Знов прийшлося чекати. Нарешті двері одчинились, Лейзер увійшов туди, і звідтіль почала висипати родина. Спершу вийшла "балабусте", себто господиня, потім троє хлопчиків, дві дівчинки, одно на руках і одно в колисці; за ними з'явилася перина, за периною, виглядаючи з-під неї, дівка, за дівкою волочились якісь рядна, якесь дрантя і... такі гострі, ущипливі пахощі, яких мені зроду не доводилось чути. Мій дядько тільки промовив:

— Ну-ну!

Зайшли ми. Господи! Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той "самий луччий" номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хемика, що проаналізував би те повітря.