Авеніта

АВЕНІТА

Дні пролітали сполоханими птицями і над лісом, що важко вгруз у землю зеленаво-сизим гранітом, і над кучугурами піску, що насипали їх вітри, відзначаючи одвічні шляхи свої через убогу деревлянську землю.

Тривогою просякло повітря, непокій ворушиться у вранішніх туманах та в вічній темряві, і нікуди од нього сховатись на неосяжно-просторій землі...

Тихої днини здавалося, що хтось ворожий причаївся в темних соснах, а буряної ночі з болотяних очеретів насувалися кошмари і важко давили на груди.

Відтоді, як порвано всі зв'язки з зовнішнім світом, Андрій Васильович втратив рівновагу. Його запалі сухотні груди точила повсякчас шашіль темної тривоги, тієї тривоги, що відчувають її пси, виючи ночами на нещастя.

Він спробував раз розвіяти ту тривогу, і в глушині лісу за садибою почав сам собі логічно доводити безпідставність свого непокою. Він ставив запитання і відповідав.

Він логікою загонив себе у куточки невиправданого розумом, та тривога не кидала його, і він перестрибував через усі логічні перепони.

Тоді шашіль непокою ще з більшою силою починала точити його хорі груди...

Андрій Васильович старанно крив свою тривогу од дружини, але розумів, що заховати непокою не можна, що він жив у його рухах, у його погляді, у тембрі голосу...

— Ну, чого ти смутний такий? — дивлячись йому в вічі, питала Сіма і насторожено очікувала відповіді.

Андрій Васильович одводив свій погляд убік і роблено байдуже говорив дружині:

— Не зважай на мене... Я просто трохи стомився... Погляд Сімин спалахував німим одчаєм, і вона мовчки

одходила до вікна, довго вдивлялась затуманеними очима в лісову далину, аж поки Андрій Васильович не виходив 3 кімнати і його кроки не затихали внизу на сходах.

Сіма ще з весни почала помічати, що її чоловік відмінився. Раніше він жартував і сміявся, любив розповідати вигадані смішні історії, а з того часу, як польська ватага забрала коні й коштовну колекцію насіння з лабораторії лугівничої станції, Андрій Васильович немов заліз у якусь шкаралупу, а іскорки сміху змінилися на затаєний непокій у погляді.

Він скупчено про щось думав, цілі години не виходив із своєї лабораторії, що разом правила йому і за кабінет, а виходячи на другий поверх до своєї квартири, не міг скинути машкари непокою. Він намагався насвистувати веселих мотивів та вдавати з себе безтурботну людину, йдучи нагору, та за десять кроків він забував про удавані веселощі, і настирливі думки шматували йому чоло глибокими зморшками.

Сіма занепокоєно стежила за своїм чоловіком, і їй здавалося, що в нього якесь горе, яке криє він од неї, і це гнітило Сіму гострим передчуттям нещастя, невідомого й неминучого, як смерть...

Дослідна лугівнича станція, що за директора її був Андрій Васильович Овчаренко, містилася на узліссі віковічного соснового бору, що перетинався тисячодесятинним болотяним лугом. Там, за широкою смугою лугу, стояла синя стіна сосен, за нею село Болотівка, а посеред зеленого килима осоки та очерету де-не-де виблискувала розкиданими склянками річка Олениця. Там, за лісом, вона прорізала спокійним ланцетом піскові кучугури, потім тихо вливалася в болотяні лісові береги і нарешті тут поїла терпкою водою шорсткі трави здичавілого лугу.

Гостре листя очеретів і осоки закривали її води од стороннього ока, і здавалося, що не річка то, а окремі озерця, несполучені одно з одним. Грузькі болотяні береги не давали доступитися до води ні скотині, ні людям, і тільки в одному місці, де за старих часів стояв водяний млин, можна було перейти Оленицю через кладку та бродом перегнати худобу на пашу.

В куточку цього лугу під самим лісом от уже років з десять як вирізано невеликий шмат землі під лугівничу станцію. Квадратову площу лугу поділено на сотні правильних чотирикутників, на яких росли "чисті" культури лугових трав. Кожна дільничка мала свій відтінок, то вилискуючи темним зіллям болотяних рослин, то ніжно од-ливаючи матовим кольором закрасовілих колоскових варт.

Двір станції розташувався в одному кутку дослідного лугу, обгороджений високим частоколом, що нагадував городища часів Володимира Великого. Це вражіння збільшувалося од лісової дичавини, що насувалася з півночі, та первісного ландшафту — з півдня, з задуман о-спокійними полотнищами далекого бору та з обрієм, розкраяним синьо-димними списами сосен. Там, на лугах, бродили колись дикі тури та олені, а тепер жують жуйку статечні корови та спокійні коні, що їхній рід давно розтринькав свій дикий темперамент у понадсильній рабській роботі...

В одному кінці двору містяться господарські будівлі, а коло високих воріт — двоповерховий дерев'яний дім із глухою надвірною стіною. Видимо, дворище припасовувалося про різні випадки, що могли трапитись в цих глухих хащах, уславлених на всю Україну їхнім класичним злодійством.

Андрій Васильович зійшов униз хисткими східцями і відчинив двері в лабораторію. На нього війнуло звичними запахами сухих трав, давно незмітаного пилу та якихось невідомих хімікалів, колись розлитих тут невправними практикантами.

Перші хвилі революції вимили із станції численну агрономічну молодь; службовці, не одержуючи платні, розбрелися хто куди, й нарешті за частоколом станційного двору лишилося троє людей, що фактично трималися тут без жодної підмоги зовні, обдерті й голодні.

Якась сила, що володіє творцями й будівниками, та сила, що веде людей на страту й тортури за діла рук своїх, примушувала сидіти тут і хорого на сухоти Овчаренка, і дебелого атлета Сомка, і рум'янолицю Сіму.

Сомко потрапив на цю станцію як практикант, але останніми часами, крім наукової роботи, якій віддався він із захопленням неофіта, йому доводилося доглядати і Буланого — єдину коняку станції, і рубати дрова, і справляти багато інших господарських обов'язків. Від допомоги Андрія Васильовича Сомко категорично відмовився. Яка там допомога з хорої людини!

Та й не яка там робота тепер на станції. Десятки корів та коней розібрали численні озброєні ватаги, а руйнацію закінчили польські війська, забравши навіть засівний матеріал годувати коні. Тепер уже нічого цікавого не було тут, окрім хіба двадцяти десятин лугу, що муляв очі болотівцям...

Овчаренко, зціпивши зуби, дивився на руйнацію станції, Що повстала його руками, ціною сотень днів упертої по-надсильної праці, що така легка здається, з боку глядячи, а насправді така неймовірно важка й виснажлива.

Об обіді Андрій Васильович ішов нагору і, намагаючись не дивитися у вічі дружині, мив руки, пригладжував волосся. Він сідав до столу, старанно заховуючи свої таємні думки.

Од страв надто одгонило вареним зіллям, бо зіллям надолужується м'ясо та жири, але Андрій Васильович не зважає на смак обіду. Він їсть механічно, з обов'язку, а не із справжньої потреби, він їсть, доки є фізична змога їсти, бо в цьому його порятунок і тільки через це хороба ще не звалила його з ніг.

Надто тепер, коли непокій забирав багато нервової сили, йому треба було їсти якомога більше, бо відчував він, що організм піддається і кашель щодалі частіше душить його.

— А ти помічаєш, що сьогодні у нас у борщі сало? — спитала тоном дбайливої господині Сіма.

— Так... сало... помітив...— збрехав Андрій Васильович і, піднявши голову од тарілки, пильно подивився на дружину. В очах йому промайнуло бажання щось сказати, але він похапливо знов нахилився над тарілкою. Андрій Васильович злякався, що слова можуть зрадити його і Сіма все зрозуміє.

Молода жінка ніяково мовчала.

Вони вже два роки як одружились, і Сіма й досі порівнювала чоловіка із своїм батьком, що був професор університету і так само, в періоди напруженої наукової роботи, мало й нехотя розмовляв, скупчено думаючи свої думки.

"Певно, Андрій заглибився у свою дисертацію",— думала Сіма, і в цій думці знаходила заспокоєння, хоч і знала, що час не такий, щоб думати про дисертації.

— Сімо,— несподівано звернувся до неї Андрій Васильович,— ти не думаєш поїхати до мами?

— До мами? — здивовано перепитала Сіма.— Чого це тобі спало на думку?

— Я ж знаю, що ви з мамою давно не бачилися...

За два роки життя в цій глушині Сімі довелося тільки тричі виїздити на широкий світ, та й то в повітове поліське місто. До того міста треба було їхати в брудній теплушці верстов з п'ятдесят, а до залізничої станції двадцять п'ять верстов трястися по розбитих лісових дорогах. В ті поїздки вона особливо гостро відчувала себе похованою в глухій дичавині, і тепер, коли чоловік нагадав ій про подорож до столиці, вона ожила.

— Ти ж знаєш, що я ніколи не відмовляюсь поїхати до мами...— потупивши очі, відказала Сіма і раптом відчула якесь підсвідоме занепокоєння, що швидко ширилося, охоплюючи її. Вона підійшла до чоловіка й пригорнулася.

— Андрію, мені чогось страшно...

— Чого страшно? Дурненька ти... Хе-хе-хе! — роблено засміявся Андрій Васильович, і йому одразу зробилося болюче соромно за свою брехню й роблений сміх.

— Не знаю... Чогось так страшно!..

Сіма щільніше притиснулася до чоловіка і благально зазирнула йому в вічі.

— Андрусю! їдьмо разом!

Цього Андрій Васильович не сподівався і до такого повороту справи не був готовий. Він холодно одхилив дружину, промимрив щось невиразне й похапцем, немов тікаючи од переслідувача, пішов до дверей.

— Андрію! — з одчаєм у голосі гукнула Сіма.— Ти ж нічого мені не сказав!

Андрій Васильович зупинився коло дверей, немов захищаючись од нападу.

— Не можу я їхати, Сімо, у мене справи... Боячись, що Сіма може затримати його ще якимось

несподіваним запитанням, він швидко подався до своєї лабораторії. Там, у товаристві з мовчазним Сомком, він ховався од запитань дружини, що так мучили його і примушували брехати.

— Ну, що, як? — кинув Сомкові своє стереотипне запитання Овчаренко. Це запитання мало вже за собою традицію і вважалося за обов'язкове при зустрічі директора станції з його помічником.

Андрій Васильович сподівався почути не менш звичне: "Та нічого, Андрію Васильовичу, все гаразд", але Сомко на цей раз зрадив традицію. Він повернувся од столу й коротко промовив:

— Погано.

Андрій Васильович пройшовся разів кілька по просторій кімнаті, невідомо для чого помацав сухий колосок на стіні і знову спитав:

— А що?

— Нахваляються...

Вони розуміли один одного з півслова, як то буває з людьми, що довго живуть укупі.

Сомко нахилився над столом коло вікна і вставив затвора в рушницю.