Бабуся у білому капелюсі (збірка)

Село Дивне

Минули останні травневі дні, і настало літо – розпочалися канікули. Цілими днями Євгенко з друзями, які зазвичай звали його Жека, гуляли у сусідніх дворах, у сквері… біля гаражів... А коли набридало – вся дружня компанія йшла до Жеки грати в комп'ютерні ігри, лишаючи після себе гармидер у квартирі. Тривало це доти, поки батьки не

відвезли хлопця до його рідної тітки – в село, що знаходилося за сто кілометрів від їхнього міста.

Дуже зраділа тітка Ніна його приїзду. Тепер її донечці буде веселіше... Женя також радів. Йому приємно було, як його зустріли родичі, і не тільки… Коли зайшов у двір, до нього, грайливо гавкаючи, підбігла собака – облизнула руку, стала весело стрибати… Теж була рада!

Над подвір'ям линув веселий стукіт: це лелеки цокотіли своїми червоними дзьобами, по черзі вигинаючи шиї.

– Ой! Це ж лелеки! – тільки й вимовив здивований Женя.

Лелече гніздо височіло на стовбурі, що лишивсь від засохлого клена.

Село… та ще й Дивне! Женя тут був уперше Зазвичай родичі самі приїздили до них погостити. Він привітався з двоюрідною сестричкою – Катрусею, оглянув будинок, подвір'я, надивився на кроликів… на квочку з курчатами… помилувався лелеками і вийшов на вулицю…

Він поважно походжав перед двором... Спину тримав прямо, не човгав… Його тішило, з якою цікавістю на нього, міського хлопця, дивились дівчатка з сусідського двору... Дивувало і те, що довкола бігають кури, гуси, качки, а вдалині з пасовиська повертаються корови, яких зі словами "Ану пішли, рябі, руді, чорняві…" весело підганяли пастухи. На відміну від міста, у селі було напрочуд спокійно, якщо не зважати на гавкіт собак. Люди ж були дуже привітними. Не встигли його побачити – вітаються і примовляють: "Молодець, що приїхав погостити! Чи надовго?".

– Не знаю! – відповідав Євгенко… Йому все здавалося новим, незвичним... Та наступного дня радість від приїзду розтала – напала хандра.

Занудьгував так, що не хотів виходити не те, що з будинку, а й з кімнати: не вистачало йому друзів з міста. І коли Катя запропонувала йому піти з нею на вулицю – не захотів, зачинившись у кімнаті. Дівчинка пішла гуляти сама.

Під вечір хандра відступила. Женя повеселішав, вийшов у двір, а потім попросився у тьоті пройтися вулицею.

Вона відпустила, але веліла повернутися до того, як надворі почне смеркатись.

– Гаразд! – сказав хлопчик, гримнув хвірткою і побіг вулицею, оглядаючи двори, будинки... Біля крайнього двору, що сірів біля гаю, помітив рясну черешню, підійшов… У дворі не було собаки, то ж він спокійнісінько став рвати ягоди.

– О! Солодкі, соковиті… – промовляв задоволено. І, наївшись вволю черешень, побіг стежкою, що в'юнкою мережкою манила в березовий гай.

…Сонце поволі котилось до обрію. На смугастих березових стовбурах застигли вечірні промені... Довкола чарівничим співом озивались пташки. Вгорі ласкаво шепотілося листя… У траві дзвеніли цвіркуни… Гай таємничо зітхав, прощаючись з сонцем до ранку. Внизу між дерев метушилися стомлені мухи. Неподалік сонно пищав комарик…

– Як гарно! – із захватом прошепотів хлопчик і, забувши наказ своєї тітоньки, сів на повалену колоду, глибоко вдихнув запашного повітря і став слухати тиху розмову птахів, комах, землі і вітру... Так заслухався, що й не помітив, як до нього хтось підійшов.

– Хлопчику… Хлопчику! Скоро стемніє… Поспішай додому!

Євгенко відкрив очі: перед ним стояла бабуся у величезному білому капелюсі. Замріявшись, він аж ніяк не чекав когось перед собою побачити... Його серце стрепенулося в грудях, як шалений горобець… він зірвався з місця і, не задумуючись, побіг стежкою, незважаючи на те, що йому вслід кричала незнайома бабуся.

Довкола смеркалося… Невдовзі стало майже нічого не видно. Євгенко заблукав. Не знаючи, як вибратись з гаю, він тер долонями вологі очі: йому було страшно.

– Доведеться тут пробути до ранку, – журився він.

Тільки-но це промовив, як позаду почулося:

– Куди ж ти побіг?.. Кричала тобі, щоб не звертав зі стежки… А ти не послухав і побіг праворуч – до болота.

Женя зрадів – упізнав бабусю, капелюх якої "світлою хмаркою" вимальовувався у темряві. Бабуся вивела його з гаю, він подякував їй і побіг скоренько додому.

Ох, і дісталось йому того вечора! Тітка насварила, налаяла і наказала, щоб взагалі не виходив на вулицю.

Так увесь наступний день він провів у дворі.

– Підеш зі мною гуляти? – питала Катя, йдучи до подруг, і, коли він не відповів, показала йому язика, і зникла за хвірткою.

– Та я тобі зараз… – недоказав він, пригрозивши.

– Ага… Спробуй! – засміялася дівчинка.

Женя шаленів від образи. Ще його, міського парубка, так ніхто не попускав, як тут, у якомусь далекому селі. Йому хотілося усістись посеред двору і заревіти, як тітчина корова. Та він розумів: якщо бунтуватиме – про вчорашній вечір неодмінно дізнаються батьки, і тоді не бачити йому свого комп'ютера.

Трохи заспокоївшись, Женя вирішив: буду поводитись добре, тітонька подобрішає – і відпустить гуляти.

Він слухався, допомагав підмітати подвір'я, годував кульбабою кроликів, сапав разом з тіткою город і навіть був ввічливим з Катею. Тітка Ніна похвалила. І коли він попросився пройтися селом, відпустила зі словами:

– Ти ж гляди...

Значення і серйозність цих слів хлопець розумів з одного лише її погляду.

– Добре, повернуся до сутінків! – сказав і побіг широкою вулицею. Біля крайнього двору поласував черешнями і знову вирушив до гаю – дуже ж кортіло подивитись йому на болото.

Женя спішив, біг стежкою, а над ним мерехтіли пишні березові крони… щебетали пташки... Сонце висіло високо над деревами, наче стигла соковита черешня: до вечора було ще довго. У глибині гаю звернув він праворуч і скоро помітив, як пташині пісні змінило жаб'яче квакання: він опинився біля болота. За очеретом, у легкому тумані м'якою пухнастою ковдрою розстелявся зелений мох, подекуди вкритий водою…

– Будь обережним! Болото може затягнути, – почув він знайомий голос. Неподалік, з повним кошиком грибів стояла та ж сама бабуся – у білому капелюсі.

"І як я її не помітив? Якась дивна ця бабуся… Взялась невідомо звідки", – подумав він.

Старенька підійшла ближче… Подивилась на нього, посміхнулася… А тоді окинула поглядом зелене болото…

– Колись з цього болота видобували торф, виготовляли брикети палива, а також ґрунт для теплиць, квітників... – сказала вона, і хлопчик пригадав, як мама одного разу принесла з крамниці пакунок з ґрунтом і посадила у нього кімнатну рослину. Євгенко дививсь на яскраво-зелені шапки моху і йому здалося, що бабуся дещо перебільшує… про те, що болото може затягнути.

– А якщо минати калюжки… йти тільки по зеленому… – затягне? – поцікавився він.

– Так! Під цим красивим зеленим килимом ховається глибока багнюка. Хоча від болота є користь, воно все ж дуже небезпечне!

– О… Дивіться, щось визирнуло з під моху!

– Це вуж. Їх тут багато… Так, як і комах, плазунів, жаб, жучків…

– А як же це?.. Невже їм подобається багнюка?

– Аякже! Для них це не просто болото, а царство тиші і спокою.

Євгенко замислився. Бабуся помітила його зацікавленість і, показавши рукою на болото, розповіла давню легенду:

– Колись на місці цього болота стояв високий палац. У ньому жив старий цар, що заздрив усім на світі: і людям, і звірям. Якось у його покої заповзла жаба та й каже: "У тебе, царю, є все: і золото, і срібло, і повні загони худоби, багато слуг… У тебе молода красива цариця, а ти все заздриш. Якщо не припиниш, то коли помреш – твоє царство перетвориться на болото, і душа твоя не знатиме спокою, оберігаючи його від людей".

– Так і сталося, – сказала бабуся, поправляючи свій капелюх. – Відтоді тут зеленіє болото, над яким постійно розвівається туманець. Люди бачать його і не йдуть далі. Кажуть, що цей туман – душа того заздрісного царя.

Щоб Євгенко не потрапив у якусь халепу, бабуся взяла його за руку, і вони пішли стежкою. Біля двору, де росте рясна черешня, вони вийшли з гаю. Бабуся сіла на лавку. А Женя подякував їй і побіг додому.

Більше йому не кортіло у гай і, коли Катруся запропонувала піти погуляти у луках, охоче погодився.

Там виявилося розкішно і затишно. Пригрівало сонечко… від тихого вітру на вербах шелестіло листя… духмяна соковита трава лоскотала босі ноги. Під кущиком живокосту, що скромно схилив пучечки своїх фіолетових дзвоників, Женя помітив смугастого равлика і подарував Катрусі, якій ніяк не вдавалось спіймати метелика.

Діти раділи, качалися у траві… аж поки не натрапили на заквітчану галявинку, де легкими ажурними хмаринками квітували смолка і куряча сліпота. Посеред галявинки стояла руда коза і задоволено жувала ці жовтенькі та рожеві квіточки.

– Ах! Яка вредна коза! Ось так, безжалісно нищить квіти… – схвильовано вигукнула дівчинка.

– Ану пішла… Геть звідси! – проганяв козу Євгенко.

Гнали вони тварину луками, повз городів, до двору, де хатинка, мов грибок, росла із землі і віконцями поглядала на гай, слухаючи, як об її стріху тарабанять кісточки від соковитих черешень, якими щойно поласували шпаки.

Біля двору коза угледіла густий спориш і заходилася пастися... Євгенко приліг на траві і з цікавістю стежив, як коза висмикує кучеряві кущики споришу і, дивлячись то на небо, то на гай, жує...

А Катя побігла до черешні.

– Ці ягоди такі смачні! Женю, іди – скуштуй.

– Та я цих ягід ще вдома об'ївся… Мама купувала щодня, – підбрехнув він.

– Ну, як хочеш… А я поласую, – сказала дівчинка, нахиляючи до землі рясні віти.

Женя лежав на зеленій споришевій перині, мружився від сонця… І тут йому почулось, як здалеку хтось гукає:

– Же-е-е-ка! Же-ка! Ну де ж ти є?

Він підвів голову… дещо розгубився від несподіванки: "Ой… Хто ж це дізнався… і зве мене так, як друзі з міста? Напевно, хтось вирішив, що це я рву черешні, і йде сюди, щоб налаяти".

– Зараз декому попаде… – прошепотів він, хитро подивившись на Катю. – Все ж таки є вища справедливість… Це тобі за те, що мене дражнила!

– Жека… Жека, обізвись! Пора доїтись! – чулося десь поза городдям.

– Не зрозумів… – вимовив він і заліг у траві.

Лежить… І не терпиться йому подивитися.

Визирнув-таки… І побачив бабусю у білому капелюсі, що прямувала з відерцем у його бік.

Він підхопивсь.