Баланда

БАЛАНДА

Повість

Біля ганку басувала запряжена в сани чистокровна рисачка Метелиця, поривалась до воріт, але її стримував наймит Семен, смикаючи за віжки.

— Стій ти, окаянна! Удержу на тебе немає! Бач, як розходилася!

Кобила стріпувала головою, насторожено підводила вуха, наче прислухалась до шарудіння, що чулося за сінешніми дверима.

Ось воші розчинилися і па гайок вийшов хазяїн — Аркадій Павлович Шумейко. Дорожній кожух на ньому такий довгий, що черкає полами сніг. Не продме в ньому ніякий вітер і не дошкулить найлютіший мороз.

Не поспішаючи, підняв хутряний комір, ступив чоботом на приступець ґанку, оглядаючи улюблену Метелицю. З-під кущуватих чорних брів світилися упевненим спокоєм і розумом карі очі.

Коли б не борода, посріблена сивиною, йому не можна було б дати його років, що перевалили вже за півстоліття. У всій його постаті відчувалася неабияка сила п могутнє здоров'я.

Слідом за ним із хати вийшов такий же високий, широкоплечий і кароокий син у шапці-ушаиці, чоботях, у солдатській шинелі наопашки.

— Гляди ж, Прохоре,— попередив його батько,— буде більший підвіз, гукнеш тоді Романа, та й пускайте парового млина.

— Добре,— відповів син, чомусь не сміючи глянути батькові в очі.

Аркадій Павлович сів у сани, взяв у руки віжки, промовив, як завжди, коли вирушав з дому:

— Ну, з богом! — Ворухнув віжками, і бистра Метелиця рвонула крізь розчинені ворота на вулицю й помчала з такою швидкістю, що вітер свистів у вухах та тонко скрипів під копитами й полозками колючий сніг.

Прохор хотів було причинити ворота, коли почув голос, що мимоволі вдарив його в серце.

— Зажди, не зачиняй! Жінка твоя вдома? Ось несу плаття приміряти.

— Віра вдома,— відповів Прохор, голублячи очима Зіньку. Вона не одводила свого погляду, дивилась просто йому в очі своїми іскристими, голубими, як надбережні незабудки, очима, дивилась, загадково посміхаючись. І посмішка та віяла радістю у груди Прохору, діставала до серця, і воно, переповнене якимсь особливим хвилюванням, билося сильніше, а в душі наче засвічувалось сонце, і він відчував його невидиме сяйво.

Прохор дивився на Зіньку, на її рівні білі зуби, милувався золотистим волоссям, повними, соковитими вустами, що до них би припав як навіжений, п'ючи тепло їхньої згубної пристрасті...

— Ну, пропускай, чи що,— засміялася Зінька, відстороняючи його легенько з дороги, і побігла до ґанку — молода, сильна, по-дівочому струйка. Прохор стежив за нею, доки не зникла вона за сінешніми дверима.

З великим оберемком пахучої конюшини вийшов з клуні Семен. Засніжена доріжка вкривалася слідом за ним поруділими голівками цвіту.

— Ти що ж це, менше не міг узяти? Чи, може, хазяйського добра тобі не жаль? — зауважив Прохор і сам почав визбирувати запашні стеблини.

До хати йому йти не хотілося. Без будь-якої потреби він порався в коморі біля засік з добірним зерном, а сам жадібним поглядом стежив, коли вийде з хати Зінька, щоб поговорити з нею ще віч-на-віч.

І коли, така ж весела й розрум'янена, молодиця з'явилася на ганку, Прохор гукнув до неї:

— Зажди, Зінько, щось маю тобі сказати. Зупинилася, жде.

Неквапливою ходою Прохор підійшов до неї, глянув їй в очі, за руку взяв:

— Зінько!..

Вона дивилася на нього, сама не розуміючи того почуття, що переповнило її радісним хвилюванням і якоюсь незрозумілою самій тривогою, навіть страхом.

"Що це він задумав? Навіщо?.. Я заміжня жінка... Він одружений... Не треба... Не треба",— билась спійманою пташиною думка, а рука не в силі була звільнитися з його мужньої, сильної руки. А очі не в змозі були одірватися від його карих очей, що вабили до себе, підкоряли, затуманювали розум, вселяли страх і каяття.

— Говори, що мав сказати... Чого ж мовчиш? — І Зінька, оволодівши собою, засміялась, блиснувши білими зубами. Верхня губа її, вкрита золотистим пушком, ледь помітно дрижала, а очі, здавалося, проникали Прохорові в саму душу, примушуючи його теж хвилюватися від незвіданого, але привабливого почуття, що народжувалося в ньому, бродило, мов буйний хміль.— Пусти, а то ще дружина побачить.

Висмикнула руку й, не оглядаючись, швидко пішла до воріт.

— Перекажи батькові,— гукнув услід їй Прохор,— щоб ішов до парового млина.

— Перекажу.

Прохор стояв на східцях, високий, як батько, широкоплечий, дужий, дивився вслід Зіньці. Біля хвіртки вона, несподівано обернувшись, гукнула:

— Матимеш час, то виходь до річки на гуляння. Чи, може, ти дружини боїшся? Якщо боїшся — вдома сидиі

І грюкнула хвірткою.

Прохорові хотілося наздогнати її, домовитись про інше місце зустрічі, щоб ні сусіди, ні родичі, ні будь-хто з сторонніх не міг його бачити з нею разом.

Хотілося бути тільки вдвох. Він би тоді обіймав її стан гнучкий, цілував і голубив так, як підказувало б йому серце.

Та Прохор нікуди з двору не вийшов, а Зіпька, повернувшись додому, повідомила батька про хазяйський наказ.

— На ніч іти чи зараз?

— Казав, щоб зараз,— відповіла Зінька й сіла за швейну машинку.

Приметані рукава плаття пришивала тепер уже, після примірки, міцним швом, а думки її, наче сполохані птахи, летіли до нього, Прохора. Він поставав перед її очима якимсь іншим, привабливим і спокусливим, як гріх...

"Що ж воно буде? Навіщо? Хтось побачить мене з ним — піде недобрий поговір. А там, гляди, дізнається мій батько, дізнається й чоловік..."

Згадка про Тараса, мов кропива, вжалила їй серце.

"Не треба... не треба! І думати про таке не хочу!" — намагалася себе умовити, одігнати важкі думки, що ятрили серце, розпалювали в ньому непотрібне почуття любові, штовхали її на зраду, безчестя й муки...

"Ні, ні... Як же я гляну тоді в очі Тарасові, коли він повернеться з Донбасу? Хтось йому розкаже... Тоді кінець! Тоді життя моє зламане довіку. Не хочу цього... Не хочу!.. Не потрібний мені Прохор".

А він, всупереч її волі, її бажанню, мов живий, стояв перед нею, і їй приємно було думати про нього, приємно було згадувати, як він, узявши її руку в свою, дивився на неї карими очима...

— Я пішов до млина! — сказав батько, обриваючи її спогади.— А ти, дочко, може, Єгора Шульгу на вулиці побачиш, то скажи — хай не загулюється.

— Добре, тату, скажу, як побачу. Вечерю вам приносити?

— Не треба. Я окраєць хліба взяв та шматочок сала — з мене вистачить.— І він вийшов з хати.

Залишившись сама, Зінька якусь хвилину дивилася на неза-кінчене плаття, відчувши, як уперше прокинулося в ній до Віри почуття ревнощів і неприязні.

"Він її цілує... Він її голубить... а потім мене цілуватиме? НіІ Не згодна... Не хочу я, не хочу! Я свого Тараса ждатиму... Ждатиму!"

Знову стукотить машинка, лягає на матерію міцний шов, а перед очима знову й знову постає образ не чоловіка, а Прохора, і нікуди від нього не дітися, і нічим його не відігнати.

"І нехай мене цілує... на зло їй робитиму! Я ще коли дівчиною була... ще тоді він мені подобався... тільки мовчала я... Нікому ні словечка. Заміж вийшла не по любові. Про нього, Прохора, думала навіть тоді, як справляла весілля з Тарасом... Хіба не так? Цього я довіку не забуду. Мабуть, доля моя така. Поживу, звідаю щастя... А там видно буде, що робити. Несила моя кріпитися. Зустрічатимусь, цілуватиму його... голубитиму. Хай поговір іде... Нехай сміються всі, а я все одно любитимуся з ним!"

Душно стало Зіньці і страшно самої себе.

— Ну то що ж мені робити, що? — виривається несподівано з грудей її крик болю, туги, втрачених надій і сподівань.—-Люблю його... Давно люблю!..— І затуманюються очі слізьми, і сповнюється хата несподіваним невтішним риданням...

А коли настав вечір, зарясніли всюди по вулицях спалахи. Вони здіймалися над засніженою слободою, часті й короткі, освітлювали на мить небо, і здавалося, що надворі літо, що надходить тепла, з рясними блискавицями горобина ніч.

Мабуть, з сивої давнини віків пройшли через століття оці дикунські звичаї, незламними й живучими лишилися в побуті слободян.

Довше гуляють гакої ночі хлопці, пізніше повертаються додому дівчата, і ніхто не гримає на них, бо так здавна ведеться в слободі.

Ось у темнім та вузькім провулку стоїть невисокий, кремезний парубок, Єгор Шульга. Кожушок на ньому розстебнутий, сорочка розхристана, шапка збита на потилицю, а русяве, закучерявлене волосся спадає у безладі на крутий лоб. Вражають очі, що горять молодечою запальністю і якимсь одчайдушним веселим зухвальством.

Тримаючи в одній руці засвічений факел, а в другій пляшку з гасом, він набирає його якнайбільше собі в рот і потім з усієї сили виприскує на вогонь. Велике вогняне сяйво освітлює на мить вулицю й гасне, а з вулиці вже чується крик і лайка.

— Чи ви тут показилися, анахтеми! Один хлівець у мене, та й той хочете спалити. Геть звідси, геть, харцизяки!

До юрби молоді підбігає Демид Плахотка в самій білизні, поверх якої накинув латаний кожух. Заспаний і лютий, кидається до Єгора:

— Чи тобі, луципере, місця мало, що ти заходився біля осель шпувати? До річки йди або на гору... там є де розгорнутися для дурної витівки.

— Дядьку Демиде, та чи ви самі не шпували, як були молодим? Чи ми такі маленькі, що не знаємо, як з вогнем поводитись? Ви гляньте, по всій слободі вогні, а наша вулиця мовчатиме? Та нас же всі люди засміють.

Демид глянув у небо, що справді рясніло короткими спалахами, почухав потилицю, примирливо сказав:

— Ти ж дивися, Єгоре, обережніше з вогнем.

— Знаю,— відповів парубок і знову пирснув гасом на факел.

— А хай вам грець! — махнув рукою Демид і потупцював до теплої хати. Не бачив він, і ніхто з молоді не помітив, як, ховаючись попід дворами, до Єгора підбігла Зінька й тривожно закричала:

— Втікайте! Сюди йде міліція.

Молодь одразу розбіглася хто куди. Залишився тільки Єгор Шульга. Він кинув на сніг пляшку з не вишпуваним до кінця гасом, кинув факел і вже збирався й собі піти вздовж вулиці, коли почув раптом дзвінкий сміх жартівливої Зіньки:

— А що, нажахала й тебе добре?

У слободі знали, що міліція бореться з цими пережитками і з тими, кого піймають на гарячому, розмова коротка: "За порушення громадського порядку і спокою — плати штраф".

— Ну й Зінька! І коли ти вже вгамуєшся?

— А що ж мені, плакати? Нехай вороги мої плачуть. У мене й так, сам знаєш, життя не солодке.

— Знаю. Ну, а Тарас же щось тобі пише?

— Мовчить.

— Невже якусь шахтарку знайшов?

— Може, й знайшов.