Батьківське право (1890)
- Кримський Агатангел Юхимович -Син я твій, а розум у мене свій.
(Приказка)
І
— Ой!! Рятуйте, хто в бога вірує! — крикнула з усієї сили дівчинка Настя і прожогом подрала до дверей у сіни.
Діло діялося в кухні у панів Ручицьких.
Горпина, що служила за куховарку в цих панів, погналася за дочкою й потягла до себе. Настя вхопилася обома руками за верхній одвірок невисоких сінешніх дверей та так і повисла вгорі; її мати втримала її за ноги і взяла лупцювати нещадно.
На одчайний дівоччин крик вибігла в кухню уся родина Ручицьких: батько з матір’ю, два сини-школярі і три маленькі дочки.
— Що ти робиш, Горпино!? — гукнув хтось із панів. Та впустила доччині ноги і зогляділася позад себе. Настуня тим часом шугнула у двері і цибнула на подвір’я.
— Що це таке?! Що ти коїш із нею?! — жахнувшись, почали розпитувати в Горпини Ручицькі. Вона тільки долоньми затрусила:
— На лишенько моє породилося на світ це клятоване дівчинисько! — занила вона, потім озирнулася і як стій набралася нової лютості. — Подалася! Вже не спобігти! — воркнула вона. — Ну, не тепер, то в четвер, а доб’ю!.. Це не дитина, а якесь звірча! Пошанування для рідної матері в неї ані на шаг! Аби заїдатися зо мною!
Горпина пхикнула й утерла сльози.
— За що мене господь святий нею покарав!.. Оце приходить до мене сюди в кухню Салієнкова. Я їй винна три карбованці і вже давно була обіцялася оддать, але зажде ще! Ба то вона й говорить: «Ну, а що ж із моїми грішми буде?» — «Ой, серце,— кажу,— присяй богу, я до вас сама ладналася занести цими днями, але ж як стій занедужала, ото лежала-слабувала — і по всіх грошах! Заприсягну, якщо ви віри не ймете! Спитайтеся навіть Настуні, що цьому щирая правда. Не собача ж губа, щоб брехати». Так кажучи, обертаюся до неї, щоб посвідчила; а воно напудрилося, як сич на сову, та й плеще: «Ні, мамо, я не бачила, щоб ви лежали в хоробі». Господи святий! І бувають такі діти!? Пішла Салієнкова — я давай паскудити Настуню: «Значиться, ти мені добра не прияєш?» Лаю, а воно знов: «Як я свідчитиму, коли це підмана?..»
Горпина зробила чималеньку, дуже ефектну паузу, а потім заходилася розказувати далі:
— Я — лупити її, а воно товче своє: «Це брехня, а Салієнчисі аж гвалт потрібні гроші». Я шустрю її без пощади — вона зціпила зуби, мовчить, наче не її, а якесь беревело б’ють! Далі оце як заскавчить! Скавло́ собарне!..— скрегочучи зубами, додала Горпина, стиснула кулаки та й знов зогляділася, чи не видко де дочки.
Ручицькі геть усі мовчки слухали оповідання.
— І хіба це першинка!.. Та й сказати б, що в страху вона ще не була? — так ні! Мені аж остигло лаятися та битися, а вона — ніякого бою не має: усе шкваринчить, язиката! Зінське щеня! От учора взяла за щось суперечитися зо мною: я слово, вона дві — зовсім мене забелькотала. «Яке ти маєш право, з’їдителько, усе казать і робить в сукор? Щоб ти приймом пропала! — кажу. — Чи не тямиш, що я твоя мати?» — «То що з того? Коли ж на цей раз моя правда!» — «Але я мати! Ти це смієш проти матері кирпу гнути, хирюща дівчино!» — «Чому?» — пита вона!! Я аж остовпіла: «От коли я одсахнуся од тебе, побачимо, що діятимеш!» — «Піду в найми». — «Який шалений тебе візьме? — кажу з пересердям. — Тобі ж тільки десять год!» Вона перво нічичирк, а потім: «Чому ж, коли ви мати, то я повинна геть в усьому вас слухать?» Я знов визвірилася на ню: «Як то чому? Та я ж тебе зродила на світ! Я тебе годую!» — «Дуже я вас прохала, щоб ви мене на світ по-роджали! Може, воно було б і гарніш, якби що я зовсім не родилася! А самі породили, то повинні й годувати». Господи, господи!!!
Горпина знов обіллялася гіркими слізьми та й звела очі до неба.
— Що ж? — понуро ніби сам до себе проворкотів старший син Кость. — Мабуть, чи не Настунина правда.
Пан Ручицький зиркнув на сина лютим поглядом. Мати з сестрами й другим братом боязко подивилися на обох.
— А я так от що скажу тобі, Горпино! — сердито проказав пан. — З якої речі щодня находить у кухню до тебе цілий собор знайомих? Що це за знак? Пам’ятай, що мені воно зовсім не до діла!
Трошки зігнавши свій гнів на наймичці, він пішов із кухні до свого кабінету і, як виходив, знов злісно поглянув на Костя.
Почала виходити й пані з трьома малими дочками. Всі три сеструні прихильно чіплялися матері на шию і жваво джеркотіли. Навряд чи вони самі добре розуміли, що вони плещуть, тільки ж їм було весело і хотілося балакати так, начебто вони були вже дорослі дівчата.
— А знаєте, мамуню, мабуть, чи не правду Настя каже! Отож і ви повинні придбати для нас гарненьке придане, бо он Соню вже далі-далі й видавати час! А правда, дасте їй придане велике-велике? — вони (усі ще підлітки) торзали руку та плечі пані Ручицької й лащилися до неї. Мати, шуткуючи, одпихала їх, буцім сердита. Батько, йдучи, почув позаду себе цеє щебетання, і на лоб йому понабігали зморшки.
ІІ
Позаду всіх пішли брати-гімназисти, Кость і Гнат. Гнатові було дванадцять літ, і він допіру один рік вибув у гімназії. Кость був у сьомім класі гімназіальнім. Тепер їм були вакації, вони поприїздили додому.