Бережіть торфовища

Закурю і заспокоюсь. Сигарети аж ось, кубинські, з жовтим фільтром, пачка почата. Треба тільки закурити — і я одразу заспокоюсь. Сірники ламаються, сірка летить на всі боки, виймати кожен новий сірник чомусь дужо важко, але нічого, я все-таки закурю… Запашний тютюн, перша, друга затяжка. Тепер легше.

У мене є всі підстави хвилюватися. Не через Герду, ні. Що Герда не прийшла, хоч обіцяла обов’язково прийти о десятій, після концерту, мене не хвилює. Вона вже не раз обіцяла і не приходила. І дуже добре. Сьогодні мені не до неї.

Справа в тому, що я одержав наказ і не можу його зрозуміти.

Наказ надрукований великими літерами і закінчується знаком оклику. Часу на роздуми і з’ясування незрозумілих подробиць немає. Немає й натяку на яку-небудь інструкцію, що полегшила б мені виконання наказу.

Н а к а з с к л а д а є т ь с я з д в о х с л і в: б е р е ж і т ь т о р ф о в и щ а!

Раніше я ніколи не мав справи з торфовищами, не знаю навіть, які вони на вигляд. Де їх шукати? До того ж я не цілком розумію саме дієслово в наказі, хоч знаю його в усіх формах, в імперативі також. Я розумію, справа тут не в морфології. Але в чому ж? Щоб виконати наказ, треба до кінця з’ясувати семантичну місткість дієслова б е р е ж і т ь у його вичерпному значенні.

Б е р е ж е н о г о й Б о г б е р е ж е. Жалюгідний припис, геть його до біса… Ненавиджу всі оці міщанські максими, облудні афоризми войовничих боягузів і непереможних чистоплюїв. Та й як я зв’яжу гемонські торфовища з Богом? Можливо, автор наказу бачить тут якийсь взаємозв’язок, але яке мені до того діло? Не буду над цим ламати голову.

Герда, не розуміючи якогось слова, вдається до словника. У неї безліч словників з різних мов від молдавської до урду, хоч, крім свого рідного солом’янського суржика, вона не знає жодної. До заслуженої капели Герда мріяла про інститут іноземних мов, у неї таки є лінгвістична інтуїція, інша річ, який вона робить з неї вжиток.

Коли їй треба довідатись, наприклад, що таке гречка, вона перетрушує семантичне гніздо, з якого може походити ця пташка, і кінець кінцем встановлює, що гречка, греча, гречиха перебувають у близькому спорідненні з греком та грекинею або ж гречанкою, а також з гречаниками і, можливо, навіть з гречністю, не кажучи вже про те, що звідси походить ідіома стрибати в гречку.

Чому ж все-таки Герда не прийшла? Вона могла б хоч попередити, щоб я не чекав і не хвилювався, вона ж знає, що мені не можна хвилюватися ні за яких обставин. Еге ж, коли б у її характері було попереджувати, я не мучився б отак ці два роки. А може, вона ще прийде? Словник, словник, куди ж я його запроторив, мій єдиний словник. Вона ще може прийти… Вона обов’язково прийде і допоможе мені в цій несподіваній скруті.

Полиця висить високо над тахтою, скло відсунуте, я бачу товстий корінець словника і не можу дотягтись до нього — рука падає на ковдру, повільно, наче її зроблено з вати і вона нічого не важить.

Може, сьогодні довгий концерт? Не виключена можливість, що довгий. А хіба не траплялось, що Герда не приходила й після коротких? Герда останнім часом поводить себе з надзвичайною незалежністю: не приходить, коли ми умовляємось, або ж з’являється зовсім несподівано, коли я вже перестаю чекати, і так само несподівано зникає, надовго, часом на кілька тижнів. До неї я не можу приходити, там у неї стільки сестер, тіток, не кажучи вже про батька, матір і паралізовану бабусю. Герда каже, що мені не вистачить кисню в їхньому акваріумі. З тим, що вона сама для мене кисень, Герда не хоче рахуватися. Найяскравіша риса її вдачі — незалежність. Вона не дозволяє себе проводжати, навіть дивитися їй услід з вікна я не маю права. Правда, часом я ховаюсь за фіранкою і поглядом обіймаю її зграбну постать, коли вона переходить вулицю і зникає за освітленим і вночі скляним газетним кіоском на розі.

Ні, вона не прийде. Треба покладатися тільки на себе. Б е р е г т и. Зараз візьму словник, усе з’ясую, потім буду шукати торфовище.

Ніколи я не думав, що це так важко — стати навколішки на тахті. Полиця хутко пливе вгору, та я таки вихоплюю з неї словника, вихоплюю — і падаю на спину. Словник лежить у мене на грудях. Герда могла б за одну хвилину знайти в ньому потрібне слово. Тривога стрясає мене: минає час, треба виконувати наказ. Спробуємо повернутись на бік, ось так, тепер зіпремось на лікоть, кожна сторінка в словнику важить кілограм, не менше, важко їх одліпляти одну від одної.

Б е р е г, б е р е г о в и й, б е р е г т и…

Мала дитина і та швидше дала б собі раду з цим капосним "берегти", а яких зусиль воно коштує мені, викладачеві математики середньої школи! Не через те, що мова не мій фах, ні, просто я почуваю себе сьогодні зовсім знесиленим, не розумію, відкіля ця кволість в усьому тілі, — може, у мене підвищилась температура? Чорт з нею, термометра все одно немає, нехай і підвищилась.

Берегти,-режý-режéш берéчь, (не уничтожать — о вещах — еще) хранúть; (наблюдать за сохранностью — еще) стерéчь; (относиться бережно к расходованию сил и т. п.) щадúть [Усі члени артілі зобов'язуються суворо берегти свою колгоспну власність і державні машини /Стат. с.г. артілі/]; тú в п а м’ я т і хранúть в памяти; ти з д о р о в’ я, берéчь (щадúть) здоровье.

Отепер усе стало на місце! Все це стосується до мене, за винятком хіба що колгоспної власності. Ні сил, ні здоров’я ніколи я не беріг, не беріг і речей, мені байдуже до всілякої власності, і дрібної, і великої, чи є вона в мене, чи її немає — однаково байдуже. Тепер мені треба позбутися цієї байдужості — я маю суворо берегти, в смислі с т е р е ч ь, невідомі мені торфовища.

Цього з мене досить. Я ніколи не ухилявся від відповідальності. Немає нічого дивного в тому, що мене, молодого, але вже досить досвідченого викладача призначено сторожем на торфовищі, їздили ж ми на буряки і на помідори їздили. Може, знову не вистачає людей, а може, у того, хто видав наказ, є якісь вищі міркування щодо мене. Треба виконувати, адже, коли я служив дійсну, я не перепитував, а робив усе, що наказував старшина.

Рушниця у мене є, двадцятий калібр, трохи замалий — годиться на дрібну пташву, проте налякати злочинця можна, а більше нічого й не треба — не буду ж я його вбивати на торфовищі, та й де він там може взятися, злочинець?

Ну от і дочекалась вжитку моя рушниця. Годі, годі тобі стояти за шафою, добре, що я хоч загорнув тебе в білу ганчірку — збирався купити чохол, але треба посилати гроші мамі… Нічого, можна й без чохла. А де мої чоботи? У мене добрі мисливські чоботи, високі, з розтрубами, як у мушкетерів, з шнурівкою під колінами, таких чобіт ні в кого з наших учителів немає, всі мені заздрять.

Чоботи з гуркотом падають з антресолей, кидаю свою двадцятку за плече і виходжу, тихо, щоб не потурбувати сусідів. Гаразд, але де ж я знайду те торфовище? Скільки я маю там пробути? Чи принесуть мені їсти? Хто й коли мене змінить? Ну, якось та буде. Ось тільки причиню за собою двері — і буду вже не викладачем математики, а сторожем. Сторожем також добре бути, ходиш собі на торфовищі і посвистуєш… Добре було б мати собаку, лягаша або спанієля, я давно вже завів би, так сусіди… Дивно, що такі милі люди так не люблять собак. Д е в і н у в а с? С ю д и? У в і м к н і т ь, б у д ь л а с к а, с в і т л о. С п а с и б і. О б е р е ж н о, о б е р е ж н о… З а р а з у с е з’ я с у є м о. Н е б і л ь ш е д в а д ц я т и х в и л и н? В и о д р а з у п о д з в о н и л и? На сходах темно, тільки аж унизу, біля входу в ліфт, горить невеличка лампочка, світло її не пробивається на сьомий поверх. Я бачу тільки жовтаво-сіру пляму — вона стає яскравішою в міру того, як сходи вгвинчують мене в перший поверх. Аж ось і таблиця пожильців, я можу навіть прочитати під номером двадцять восьмим своє прізвище: С. В. Мірошник.

Ну що ж, С. В. Мірошник, не був ти ще сторожем на торфовищі, то будеш.

Хмари хутко пливуть над високими деревами скверу, асфальтовані стежки ледве вирізняються між ромбами і трапеціями чорної трави. Водограй вимкнуто, тільки з однієї рурочки тихо дзюрчить струмочок і розбиває чорно-дзеркальну поверхню води в круглому гранітному басейні. Білі кулі ліхтарів на бетонних стовпах мертвими більмами поблискують між листям. Тут має бути низенька огорожа з геометрично переплетених залізничних патичків і кружалець, я її не бачу, — де вона ділася?

Сквер дедалі густішає, високі темні дерева сходяться стіною попереду, асфальтова стежка раптом кінчається, я йду вже по м’якій вологій землі, а потім просто поміж травою, цупкою і високою, схожою не то на очерет, не то на коноплі. Я розсовую стебла перед собою, неначе завісу, вони м’яко сходяться за моєю спиною. Час минає, я все йду. В тілі приємна легкість, мабуть, від нічної прохолоди, від вологого повітря, густого й терпкого, ним легко дихати, немов під кисневим наметом. Яке чудове повітря, я давно не дихав таким гарним повітрям!

Я все бачу в темряві, і це мене не дивує, адже я тепер сторож і повинен усе бачити — кожне дерево і кожен кущик. І слух мій вигострився: я чую, як десь далеко попереду щось шарудить, неначе хтось іде мені назустріч.

Дерева розступаються. Місяць нечутно вислизнув крізь якусь проріху в небі і починає розмивати хмари. Переді мною розкриваються дві безодні — одна вгорі, друга внизу, просто біля моїх ніг.

Нижня безодня лежить поземно, залита асфальтовим лаком, і на ній рівними довгими рядами на однаковій відстані біліють якісь низенькі рослини, схожі на бурбонські лілеї.

Мої мисливські чоботи вгрузають у болото. Коли я витягаю ногу, глибокий слід одразу наповнюється водою. Ліворуч стіною стоїть ліс, я почуваю плечем кінці галузок, вигострені, наче списи. Туманне місячне світло сповнює серце тривогою і болем. Місяць стоїть непорушно вгорі, неначе вкреслений у таке ж непорушне небо.

Я йду краєм болота, між чорною стіною лісу і прямокутником білих лілей, мертва вода наповнює мої сліди. Попереду мерехтить невиразне світло, мені здається, що це воно загрожує небезпекою моєму торфовищу, я поспішаю, біжу на те світло, дихання вже не вистачає.