Бояриня

---

Драматична поема

І

Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини О л е к с и П е р е б і й н о г о. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цілої стіни. На рундуку стіл, дзиґлики, на столі прилагоджено до вечері. Стара П е р е б і й н и х а дає останній лад на столі, їй помагає дочка її О к с а н а і с л у ж е б к а.
Через садок до рундука ідуть П е р е б і й н и й і С т е п а н, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не москаль.

П е р е б і й н и й (до гостя)
Моя стара управилась хутенько!
Дивись, уже спорудила й вечерю,
поки ми там на цвинтарі балачки
провадили.
П е р е б і й н и х а
(зіходить трохи з рундука назустріч гостеві)
Боярине, прошу
зажити з нами хліба-солі.
С т е п а н (уклоняючись)
Рад би,
шановна паніматко, та не смію,
коли б не гнівались старі бояри, —
я й так уже давно від них одбився.
П е р е б і й н и й
Про них ти не турбуйся. Підкоморій
їх запросив на бенкет, а тебе
я випрохав до нас: "Я сам, — кажу їм, —
щось недугую трохи, то не можу
на бенкетах гуляти, а Степана,
по давній приязні до його батька,
хотів би пригостити в себе в хаті.
Він молодик, йому ще не пристало
на бенкети великі учащати".
Боярам, видко, вже запах медок
та варенуха, отже, роздобрились
та й мовили: "Нехай собі п а р н і н к а
сидить у тебе хоч і до від'їзду.
Навіщо він нам здався?"
С т е п а н
От спасибі,
панотченьку!
(Зіходить на рундук з господарями).
П е р е б і й н и й
Я джурі накажу,
нехай перенесе твоє манаття
до нас, та й заберу тебе в полон,
поки не визволять бояри.
С т е п а н
Боже!
Такий полон миліший од визволу.
П е р е б і й н и х а (до Оксани)
Піди лиш, доню, там пошли Семена.
(Оксана виходить і незабаром вертається).
С т е п а н
Якби лиш я не став вам на заваді...
П е р е б і й н и х а
Ото б таки! Ще в нас у хаті стане
для гостя місця!
П е р е б і й н и й
Ти, синашу, в мене
забудь всі церегелі. Таж зо мною
небіжчик батько твій хліб-сіль водив,
укупі ми й козакували.
(Садовить Степана ( сам сідає при столі. До Оксани).
Дочко,
ти б нас почастувала на початок.
(Оксана наливає з сулійки дві чарки — батькові й гостеві).
О к с а н а
Боярине, будь ласка, призволяйся.
С т е п а н
(узявши чарку, встає і вклоняється Оксані)
Дай боже, панночко, тобі щасливу
та красну долю!
О к с а н а
Будь здоровий, пивши.
(Степан, випивши, знов сідає. Оксана частує батька.
Всі вечеряють).
П е р е б і й н и й (до Оксани)
А він спочатку не пізнав тебе,
ти знаєш? Запитав: "Яка то панна
у першій парі корогву несе?"
О к с а н а (усміхаючись і поглядаючи на Степана)
Коли?
П е р е б і й н и й
Та отоді ж, як ти на трійцю
в процесії між братчицями йшла.
С т е п а н
Ти завжди носиш корогву?
О к с а н а (з певною самовтіхою)
Аякже,
я перша братчиця в дівочім братстві.
П е р е б і й н и й (жартівливо підморгнувши)
Се вже тобі не та мала Оксанка,
що ти, було, їй робиш веретенця.
О к с а н а
Ті веретенця й досі в мене є...
(Замовкає, засоромившись).
С т е п а н (втішений)
Невже?
О к с а н а
(перебиваючи ніякову для неї розмову. До матері)
А де се, мамо, наш Іван?
П е р е б і й н и х а
Та де ж? На вулиці між товариством.
І в а н
(Оксанин брат, молодий козак, увіходить з будинку).
Ба ні, я тут. Давайте, мамо, їсти.
П е р е б і й н и х а
Ти б уперед хоч привітався з гостем!
І в а н (сідаючи, недбало)
Ми вже віталися там, коло церкви.
П е р е б і й н и й
Він буде мешкати в нас до від'їзду.
І в а н (так само)
От як? Що ж, добре... Слухай-но, Оксано,
ця страва вже простигла, принеси
свіжішої.
О к с а н а (уражена його недбалим тоном)
Служебка зараз прийде,
то й накажи їй.
І в а н
Ба, яка ти горда.
(До Степана).
У вас там на Москві, либонь, дівчата
так бришкати не сміють?
С т е п а н
Я московських
дівчат не знаю.
О к с а н а
Як же се?
С т е п а н
Я, власне,
недавнє на Москві. Поки ще батько
живі були, я в Києві, в науці,
при Академії здебільше пробував,
а вже як батько вмерли, я поїхав
до матері на поміч.
П е р е б і й н и х а
Чом ти ліпше
сюди не перевіз матусі?
С т е п а н
Трудно.
Нема при чім нам жити на Вкраїні.
Самі здорові, знаєте, — садибу
сплюндровано було нам до цеглини
ще за Виговщини. Були ми зроду
не дуже так маєтні, а тоді
й ті невеликі добра утеряли.
Поки чогось добувся на Москві,
мій батько тяжко бідував із нами.
На раді Переяславській мій батько,
подавши слово за Москву, додержав
те слово вірне.
І в а н
Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
П е р е б і й н и й
Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
ніхто не знав, як справа обернеться...
а потім... присягу не кожне зрадить...
І в а н (іронічно)
Та певне! краще зрадити Вкраїну!
С т е п а н (спалахнув, але стримався)
Не зраджував України мій батько!
Він їй служив з-під царської руки
не гірш, ніж вороги його служили
з-під польської корони.
І в а н
Та, звичайне,
однаково, чиї лизати п'яти,
чи лядські, чи московські!..
С т е п а н
А багато
було таких, що самостійно стали?
П е р е б і й н и й (до Івана)
Сутужна, сину мій, вкраїнська справа...
Старий Богдан уже ж був не дурніший
від нас з тобою, а проте ж і він
не вдержався при власній силі.
(Перебійниха, нахилившись синові до вуха,
шепоче щось Той нетерпляче стріпує чубом).
І в а н
Батьку!
Що там замазувать? Кажімо правду!
Се річ не власна, се громадська справа!
Якби таких було між нами менше,
що, дома чесний статок прочесавши,
понадились на соболі московські
та руки простягали до тієї
"казни", як кажуть москалі...
П е р е б і й н и х а
І в а не!
(Сіпає сина за полу).
С т е п а н
Не задля соболів, не для казни
подався на Москву небіжчик батько!
Чужим панам служити в ріднім краю
він не хотів, волів вже на чужині
служити рідній вірі, помагати
хоч здалека пригнобленим братам,
єднаючи для них цареву ласку.
Старий він був обстоювати збройне
за честь України...
І в а н
Ти ж молодий, —
чому ж ти не підіймеш тої зброї,
що батькові з старечих рук упала?
С т е п а н
Як поясню тобі?.. Коли ще змалку
навчав мене з письма святого батько,
то він мені казав напам'ять вивчить
про Каїна та Авеля. "Мій сину, —
мовляв, — пильнуй, щоб міг ти з ясним оком,
а не тьмяним, не тремтячи, мов Каїн,
небесному отцеві одповісти,
коли тебе спитає: "Де твій брат?"
А як же можу я на Україні
здійняти зброю так, щоб не діткнути
ніколи нею брата?.. І невже
мушкет і шабля мають більше сили
та честі, ніж перо та щире слово?
Ні, учено мене, що се не так!
П е р е б і й н и й
Не звикли якось ми такого чути...
проте... було б на світі, може, менше
гріха і лиха, якби всі гадали
по-твоєму...
І в а н (згірдно)
Се в Києві ченці
навчають отакого!
О к с а н а
Ти ж, Іване,
у Києві не вчився. Звідки знаєш,
чого там научають?
І в а н (зачеплений)
От знайшлася
зненацька оборонниця для тебе,
боярине!
О к с а н а
Я тільки правду мовлю...
(Засоромлена, подається з рундука в садок.
Увіходить з будинку на рундук джура).
Д ж у р а
Там, пане, я приніс для гостя речі.
П е р е б і й н и й
Ходім, Степане,
покажу, де маєш в нас мешкати.
С т е п а н (до Перебіинихи)
Спасибі, паніматко,
за хліб, за сіль!
П е р е б і й н и х а (з косим поглядом на сина)
Пробач, коли що, може,
прийшлось на перший раз не до сподоби...
(Степан з Перебійним і джурою йдуть у будинок).
П е р е б і й н и х а (до Івана нишком)
Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?
І в а н
Ат! Хай же він хоч раз почує правду!
П е р е б і й н и х а
Адже ти чув, що він казав...
І в а н
Овва!
бурсак, та щоб не вмів замилить очі!
П е р е б і й н и х а
Мені він до сподоби, — добрий хлопець,
такий увічливий...
І в а н
Та вам вже, звісно,
язиком приподобатись недовго.
П е р е б і й н и х а
Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь
таким до гостя гострим! Се ж неначе
на те його ми в хату запросили,
щоб ним помітувати. Незвичайно!
І в а н
Та вже гаразд, не буду зачіпати.
(Зіходить з рундука).
П е р е б і й н и х а
Куди ти?
І в а н
От піду до товариства.
(Їде через садок, перескакує через тин і зникає.
Увіходить служебка і збирає зі стола).
П е р е б і й н и х а
Де ти, Оксано?
О к с а н а (виходить із-за куща з кухликом в руці)
Ось я тута, мамо.
Се я барвінок поливаю.
П е р е б і й н и х а
Справді,
полити слід, — зовсім посох на сонці.
Полий же й те, що ми пересадили.

П е р е б і й н и х а і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана,
поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє.
С т е п а н нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук,
прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.

О к с а н а (уриває спів і впускає кухля)
Ой лихо! Хто се?..
С т е п а н
Панночко, се я.
Прости мене. Ти гніватись не мусиш,
бо ти ж мене сама причарувала
і звабила, як соловейко, співом.
Я не своєю силою прийшов...
О к с а н а (засоромлено і разом гордовито)
Боярине, до чого сії речі?
Мені їх слухати не випадає.
(Хоче йти).
С т е п а н (затримує її за руку)
Ні, ти не підеш так...
О к с а н а (вражена, вириває руку)
Се що за звичай?
Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!
С т е п а н (знищений)
Я не хотів образити тебе.
Запевне, вільна ти... Яка журба
тобі, що я поїду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустріч милу обіллє отрута?
Тобі дарма, дівчино-гордівнице...
Хто я для тебе? Зайда, заволока...
Адже мене усюди так зовуть...
Ти завтра вже про мене й не згадаєш...
О к с а н а (спустивши очі)
Хіба ти завтра їдеш?
С т е п а н
Що ж я маю
тобі тут очі мулити собою?
О к с а н а
Виходить, наче я тебе жену...
Я ще ж тобі не мовила ні слова...
С т е п а н
Невже я маю ще й того діждатись,
щоб ти мені сказала: "Вибирайся"?
О к с а н а
(збентежена, зриває з вишні листочки,
кусає їх (розщипує в руках)
Який же ти чудний! Ну, що ж я мала
тобі казати? Я не звикла так...
Я інших паничів роками знаю
і ще від них такого не чувала...
а ти... недавно що приїхав...
С т е п а н
Панно!
Ті паничі безжурно походжають
не. щирому дозвіллі по садочках
та вибирають квітку для забави,
і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.
А я ж, як в'язень, що на час короткий
з темниці вирвався і має хутко
з веселим світом знову попрощатись
і розцвіту не має часу ждати.
Мені була б не для забави квітка,
я бачу в ній життя і волі образ
і краю рідного красу.