Брате мій, Орле

- Бережний Василь Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


1

— Що ти бачиш?

— Сіра пелена, по ній пляма рухається. А що то?

— Море. Пливе лайнер. Мабуть, туристи… Після операції, як тільки одужаєш, і ми з тобою попливемо. Правда?

— Обов’язково.

— Ти побачиш, природа щедра на форми і кольори.

— Ти впевнена, що побачу?

— Авжеж упевнена! Бували тяжчі випадки, і то операції проходили успішно. А в тебе… Кришталик і частково сітківка. Твої очі реагують на світло, розрізняєш контури, плями. Значить, зоровий нерв неушкоджений. А це дуже важливо. Це головне.

— Гарний у тебе голос. І рука ніжна.

Хлопець притулив її руку до щоки, потім поцілував. Зраділа: ця велика дитина любить її, довіряє. А душевний спокій перед операцією — позитивний фактор. Навіщо йому знати, що шанси малі, мізерні? О, як вона благає долю, щоб перед ним відкрився простір, кольори і фарби цього мінливого світу!

— Лайнер уже на обрії.

— Далеко це чи близько?

— Це там, де море зливається з небом. Здається, ніби він уже пливе по небу…

— Не уявляю.

— Після операції побачиш.

Не сказав нічого, тільки втупився в ту сіру пелену і легенько стискував її ніжні пальці. Про що він думає?

Коли він мовчки замикається в собі, її проймає острах.

— Ти якийсь чудний…

Фелікс силкувався уявити обрій, але це було нелегко. Будинки, дерева, люди — то більші чи менші плями, та ще ж мають хоч і не чіткі, розпливчасті обриси. Предмети можна помацати, доторкнутися до них, уяві залишалось тільки домалювати. А який же обрій? Це була марна спроба вирватися із тісного світу тіней, що тримали його протягом ось уже сімнадцяти років.

Лаборантка Юля, що стояла поруч, мріяла, як то вони одружаться та попливуть на лайнері звідси до Ялти, потім — Сочі, Сухумі… Стоятимуть отак на кормі, дивлячись, як буруниться слід, як у небі терпляче кружляють чайки, ждучи поживи. От тільки операція… якщо вдасться і все буде добре… Це перша така операція, професор наголошував на цьому, вимагаючи найретельнішої підготовки. Сьогодні останній день…

— Ходімо, — Юля легенько вивільнила свої пальці з його долоні, взяла за лікоть.

Фелікс дав себе вести, і вони поволі пішли парковою доріжкою, віддаляючись від моря. Юнак несамохіть прихилився до дівчини, мовби шукаючи захистку від темної запони, що обступала його з усіх боків. Розрізняв у ній лише поодинокі білясті плями — проміжки між кронами дерев.

Юля привела його до віварію, їй треба було подивитися, чи все гаразд із орлом, що мешкав у великій, на зріст людини, клітці. Приміщення крилатої істоти було освітлене сонцем, і Фелікс помітив чорну продовгувату пляму, що спочатку була непорушною, а коли вони підійшли впритул — попливла перед очима. Юнак розкинув руки і вхопився за міцне пруття.

— Брате мій, Орле! — шепотіли його сухі від раптового хвилювання губи. — Ти в клітці, і я теж…

— Відійди! — торгала Юля за плече. — Вкусить! Дзьобне!

Фелікс не відходив і все щось шепотів до птаха, скаржився йому на свою долю. Орел зупинився і з цікавістю слухав. У гострих його очах спалахували проти сонця іскри, Юля подумала, що птах злоститься, і знову попросила Фелікса відійти від клітки. Раптом юнак почув, як щось зашелестіло, і помітив, що темна пляма у клітці набагато збільшилась.

— Що сталося?

— Орел розправив свої крила.

— Навіщо?

— Дивний ти. Певне, йому кортить політати.

Фелікс знає, що птахи літають, йому розповідали. Не раз чув: «Журавлі відлітають у вирій», «Шпачки прилетіли!» Але як вони літають — уявити не міг. Або літаки чи космічні ракети. От сюди його привезли літаком, а хіба не так само в автобусі?

Юля взяла його руку своїми ніжними пальцями і відвела від клітки.

— Нам пора в палату.

Він обернувся і тихо вимовив:

— До побачення, Орле…

— Оце ти добре сказав: до побачення. Після операції побачиш, який він здоровенний і який у нього дзьоб.

…Юля познайомилася з Феліксом незабаром після того, як його поклали в клініку Інституту. Ставний красень з гривою темно-русого волосся одразу привернув до себе увагу. Медсестри, які чергували вечорами, навперебій розповідали, який він гарний, який начитаний, скільки знає віршів напам’ять, пісень! Ще й на скрипці грає. Інколи вони просиджували а ним у вестибюлі до пізнього вечора, слухаючи скрипку і вірші. Та дівчата не здогадувались, що він декламує свої власні поезії, цю таємницю розкрила Юля.

— А чиї це вірші? — якось спитала запального юнака, і він зашарівся, немов дівчина. Розгублено відповів:

— Не пригадую вже… Може, Малишкові чи Сосюрині…

— Я добре знаю творчість цих поетів, — упевнено сказала Юля, — а ці вірші не траплялись, та вони й не в їхньому стилі.

— То чиї ж вони по-вашому?

— Присутнього тут молодого і, можна сказати, здібного поета…

Феліксове обличчя пойнялось вогнем, на ньому з’явилась винувата дитяча посмішка. Дівчата почали допитуватись, чи це справді його поезії, і коли він кивнув головою та розвів руками, — заплескали в долоні, та так гучно, що старша медсестра мусила їх закликати до тиші. Юля попросила продекламувати ще, і молодий поет, відклавши скрипку, декламував, похитуючись у такт рядкам. Це були вірші про нещасливе кохання, розлуку, омріяну зустріч, яка не відбулася. Оспівував Фелікс і дощ та грозу з громом і блискавкою. Щиро просив небо «вогненними списами пошматувати завісу темряви».