Бронзова дівчина

---

Бронзова дівчина.

(ОПОВІДАННЯ).

Незабутньому проф. Кроненберґові.

Через пять літ після того випадку, вона мала вже високі груди, міцні мязи, горде, виразне, спіжове обличчя, зі злегка орликим, енергійним носом і блискучо-жорстокими, жагучими, вугляної барви, очима, які впиралися і наскрізь пронизували, мов два сталеві мечі, на кого падав їх гострий погляд.

А звалася Євдоха. Імя... ну..., як бачите. Незавидне... Та стан її напевно здався-б на найкращого манекіна в паризькім магазині мод. Але, хто непрошений хотів пізнати її кохання, яке палаючим промінням лилось з її грудей, той діставав таку відсіч, що й десятому заказував. Тоді сталевий блиск її очей горів зрадливо й суворо, а два рядки перлів в її устах лоскотливо сміялись, — ті різці, що люблять барву крови.

Вона була дочка Opaнґ-Утанґа-Оксентого. Це був самець прекрасної породи, оден з тих рідких примірників, що мають Геркулесову поставу, міцні лапи з широчезними долонями, шерсткі як тертка, а на чолі й підборіддю тропічний праліс, який розшарпали в безладдю пережиті бурі.

Не нам судити його діла! Не нам розгадувати його природу... Вони кезбагнуті, як глибина світів. Вона зродила такого Оксентого, на щось сказала йому йти в життя, дала йому лргсвисько і тільки... Ага! Ще, вибачте. Вона дозволила йому зоставити на землі нащадків, а самому знову зникнути в безвісті. Він зник за революції. Казали, що він умер, але ще в агонії тої красної доби; його хотіли (лиш короткий час) наперекір природі, випхнути на становище предкомбіду. Та природа спротивилась. Вона призначила йому звірячу долю, ролю самця й край. Один кивок у напрямі порушення її бажань скінчився катастрофою. Він умер... Та він і не знав, чого від нього хотіли. Сміялися з нього?... Дивно! Чого? Чому? Ге! — гикав він у хвилинах гумору, підчас одної сплячки на лавках у Гершка. — Ге! Груди мої — гармонія. Риплять. Лупають руки на згибах, тільки смаровидла просять. Зарепіли-б і у вас, коли-б ними тягнув пів віку трачкову пилку. В Суражчині, їй-богу не брешу, сосни у три обхвати полосував як стій. А сосни-ж то, — сосни! Смолки, а пила в них ніби в розпеченім залізі.

Го-оо! — і він тонув у скі, підпершися в побілену крейдою стіну, лише час від часу прокидався, щоб почухатися та чвиркнути куточком рота прудко й далеко, куди попало. Плечі мав завжди оббілені, а що ніколи не вживав таких річей, як щітка, то на них утворилося щось, якби броня, яку ледві чи пробила-б знесилена кулька.

Його самка... Але даруйте. Хвилиночку терпцю. її звали Марина. її дочку я знав ще тоді, коли наш край палав у заграві пожеж, а на небосхилах гойдався безустанну попелястий дим, який, мов хвилі мору, розгойдував увесь світ. Ех, і час був! Мороз так шкварить по спині... Голод танцював, сала не було... Тоді й Євдошку бачив що ранку, як вона шалено мчала селом у подертій, брудній сорочині, що хльостала по її голих колінятах остріпаними торочками. — Дайте хліба шматочок, муркала, й тикала сіпком немиту ручку, яку зараз-же шарпала назад, немов боячись, що по ній шмигне хто ломакою. А ручка та худа-а! Лиш сухожили та кістки.

Одного ранку сидів я у хаті, коли чую, рипнули двері. Оглянувся — вона мов привид, стояла й тикала рукою. Подав їй шкоринку ячмінного, гливялого хліба, та раптом згадав: в мені-ж кипіла дика злість до неї й помсту ще носив в грудях. Я кинувся до дверей, але бачив лиш здаля її дрібненьку постать, що мчала вулицею. Вітрець лиш маяв її волоссям, та тріпотів остріпакими торочками. Я всунув пальці під язик і тільки звучно свиснув їй у слід.

Я мав порядну на неї злість, чи може скоріше на її матір. Мала Євдошка була лиш те, на чому міг би я зігнати лють і стерти у собі сліди сорому.

Одної осени в неділю чималий гурт хлопчаків спинив бійку. Ми тічнею котилися городами, на яких зібрані були вже овочі, ховаючися за плоти й бгіжі, ціляючи меткі камінці назустріч противника. В тій банді, до котрої належав і я, було менше, ніж у противній, на нас уперто напирали, а ми безсоромно відступали крок за кроком назад. Та раптом — натиск, град каміння і ми врозтіч. Позаду нас долина й провалля каменоломів, на право високий бгіж. Мої спільники сипнулися в каменоломи, а я метнувся і вмлівіч лежав в густому, високому листі хрону в сусідньому городі, тримаючи на поготовї камінець, яким намірявся пошпурити в голову першому нахабі. Увага й очі мої були лише там, звідки чути вереск, та глухе гупання ніг — то плигали через перелази. Я, мов маленьке звіря, сидів готовий до скоку, а з чола котився піт...

— О-о-о! ти! Ходи сюди!...

Коли раптом... Ні, це була постороння сила... Я не мав ні думки, кі розваги. Звіряча злість, блиск очей, надмірне хотіння побіди, аби хоч завдати біль противникові... і цей раптовий і нежданий міцний стусан у карк, від якого я квакнув як жаба і прикусив язика. Почув у роті солену слинку і харкнув, та в ту-ж мить піднятий був за комір і пару разів, мов котеням яким, ударено мною об землю.

І оглянутися не можна. За комір душили якісь залізні обценьки. Моя маленька істотка затріпала. Я скорчився і мабуть посинів, язик поліз з рота, в горлі зяви-лися якісь сучки і зі страшною швидкістю підбадьорюючи значними в мій задок копняками, протащено мене через город. Густий і хрипливий баритон ревів над самим вухом:

— А-а-а! Різуне ! Прийшов мені бараболю толочити ! Та в задок мене, та з задок, та термосило мною

наче я був яка дернюка, з якої хочуть витрясти всю землю, щоб краще всохла. Хотів вереснути, та в горлі ті прокляті сучки. Хотів протестувати цілим тілом, та чув, що ноги теліпаються, як непотрібні, і не находять під собою землі. Лечу, ніби в повітрі, мов ангел.

Я знав, що це насильство, образа чужої волі, та щож робити? Ш.о? Мене, мов здохле курча протащено геть під гору, до якоїсь буди, пропущено крізь пару дверей, де вдарив у ніс якийсь сморід і копняком в задок вистрілено на вулицю, в багнюку, куди я телепнув, як лантух борошна. Ну-ж і копняк це був! Признаюсь, в моїх оченятах блиснули безподібні чортики і аж коли гепнув у грязь, пізнав, який він був дошкульний... Я не міг відразу звестися на ноги, а коли звівся, то по коліна стояв у найбільшій гущі, яка потоком підпливала аж до брудних, задріпаних стін і опиралася об них, немов об греблю. О, скільки злости в мені клекотіло!... Я весь кипів і готовий був знову сунутися в крівавий бій з моїм насильником.

Гадав, що був це який здоровенний дядько. Та яке-ж було моє здивовання, коли з дверей облупленої буди виглянула патлата пика нікого иншого, як Марини. Вона грозила дебелим кулаком, вибубнюючи:

— Ти, гариштанте, шибенику! Ти попадись мені ще раз у лапи. Я з тебе випущу твої смердячі тельбухи!...

При чому її щелепи з парканом здорових, білих зубів кланцали, мов терлиця. Від себе в ту ж мить післав я їй камінчика, який лишився був у моїй кишені і який з шумом бацнув у стіну, відбивши добру латку тинку. Від злости й захєату не вцілив. Ах, що за досада. Мені-ж хотілося так, так боляче хотілося, викресати кілька тих білих зубів.

У-у-у, відьмо! Не находив більше слів, лиш потрясав обдріпаним кулачком... Від стіп до вух у багнюці, мов та безрога душного дня. Але в душі поклявся тут-же, люто помститися за образу. Коли-б умів я тоді бути свідомим свого становища, то воно зовсім булс-б незавидне. Я почував ломоту у карку, язик у роті розпух, а на губах засохла кров. Не кажу вже про инші частини мого лицарського тіла. А мокрий, холод. Ні, рішуче ні, мені було погано, бо вітер дув із заходу, брудні хмари юрбилися час від часу і поливали дощиком, мене пронизувало...

І от за це саме я ніс з собою думку помсти, щоб змити цю пляму образи. Тому й хотів звалити свою кару на Євдошку. Я чигав на неї, як кіт на мишу, й радів у думці, як то звиватиметься в моїх лапах ця голодна, нужденна тваринка. Я був жорстокий у ту мить, і ця жорстокість тішила мене...

Час ішов. Злоба моя вгасала. Зима несла на весну голод і Євдошка бігала щодня від хати до хати. Оксен-тій умер ще перед голодом, зимою. Він властиво не вмер, а замерз.

Була дошкульна зима, в його буді страшний холод. Щодня ходив до Гершка і там дрімав, борючися з поривами страшного коклюшу. Та на ніч мусів волоктися до себе, де й задубів одної ночі.

Численне його потомство розлізлося. Нераз просив він Бога (він Бога уявляв собі таким-же лютим, як і життя його), щоб він скрутив їх хоч половину, але той був глухий і німий. Усі росли, як дубчаки і в світ пішли. Один вибрав за ремесло шугання по лісах з обрізом, при чому темна ніч йому служила вірну службу. Васька потюпала у місто, лише Василь... він вибрав дрібне ремесло... Він завжди дивувався, за що його ведуть у тюрму. Якане-будь паршива курка? Пфе! За те, що він скрутив їй шию ?... В селі прозвали його курокрадом.

Дома лишилася одна найменша Євдошка та стара Марина, яка була така ледача, що воліла мерзнути, трястись денебудь в лахах на печі, ніж принести яку вязку з ліса дров.

Євдошка мерзла, тремтіла. Євдошка щоранку вставала й зустрічав її гробовий спокій буди, що мала лише дві малесенькі віконечка, й оброслі інеєм стіни. А коли голод притискав Марині черево, вона зганяла копняком свого виплодка, шпурляла з себе обсовану на печі, подерту лаху тикала під ніс здоровечі Оксентові ще чоботи й казала: іди! І та йшла, чи краще бігла. Вона ніколи не кодила, навіть зимою, коли було пів метра снігу, в якому вона ледве тягнула тяжкі чоботиська... Відчинивши двері чужої хати, вона відразу входила. Разів пару заглянула, чи не грозить їй яка небезпека. Це ввійшло в неї у звичку. Мов заляканий песик, на кожнім кроці ждала ударів, лайок, штовханів. Найбільшими її ворогами були собаки й діти. Часом й старі, яким вона обридла вже, кляли її здорову, задубілу від лежні, матір і випихали в сіни, куди летіла дівчина сторчака назустріч якомусь Рябкові, що шкірив на неї ікла й гарчав.

І здавалося, що дівча попало в бурну хвилю, в море, де прибережні скелі й підводні каміні готові що хвилі розторощпти її човник. Здавалося, що вона, мов ви-рід демона проклятого, що шугає в світі, мов зацьковане гончими звірятко, якому кожна хвилька може урвати нитку його життя. Але всеможна, нєзбагнена сила духа, який опанував усе ж її єство, тягнув її крізь сумерки й бурі й нещастя вперед...