Цар-Чередар

Жив та володів колись могучий, славний цар, приступний і для дворян, і для мирян, — словом, отець всім. Уже не говорю про літніх людей, досвідом багатих, що їх всюди велів почитати, але й маленькі діти коло нього, наче курчата коло квочки, таборами громадилися. Дітей дуже любив: то було його найбільшим блаженством приглядатися діточкам, підглядати їхні забави, бажання і фантазійні затії. Бо хто ж, як не дитина, зуміє в своїй буйній уяві взяти один кінець мотузка в зуби, другий дати товаришеві і уявити собі, що "я" не "я", а степовий скороногий жеребець, що летить світами, поре повітря і мчить, стрілою мчить, і ніхто не годен його ні догнати, ні здержати. Тому й цар любив маленьких, наївних сердечних діточок з буйною фантазією, а уже найдужче —свою єдину донечку, свою зіничку, пестійку царівну Анусю.

У царівни Анусі була старенька няня, що на двірських поведенціях зуби з'їла. Палажкою кликалася і ще Анусину покійницю мамуню вибавила, а тепер коло неї падкувала, найпаче же коло її лялечок заходилася, щоби завжди були гарненько одягнені, вичесані по першій моді, відповідно до пори і двірського настрою. А щоби лялечки ніколи не скучали, то говорила їм баєчки про закляті замки або показувала, як старі баби дрімають.

Та царівна Ануся не дуже вдовольнилася товариством старенької няні. Палажка була повільна, сонлива, часто заходилася судорожним кашлем, а іншим разом попадала в твердий сон, тому пестійка Ануся все линула до свого най добрішого татунечка-царя зі своїми примхами.

Та батенько-цар не в силі був відмовити своїй ненаглядній донечці Анусі, чого би була не забажала. Хоч би йшлося про шибу з вікна, про когутика з вежі замкової, але все за її волею мусило діятися. Прибігає, бувало, до батька-царя, прилеститься, приголубиться, повисне на його шиї і благає, і молить:

Цар-Чередар

— Татунечку, царю золотенький! Мої лялечки скучають, метушаться, не хочуть слухати старенької Палажки, піди заколиши їх дрібочку! Вони відразу татунечка послухають, а такі тоді поважні і щасливі, що їх величність сам цар над царями благоволив з ними говорити.

Слухає цар доні, звісно тато, рад би своїй коханій небо прихилити; займає місце старенької няні Палажки, сідає при колисці і колише, виводить колискові доненим лялечкам на сон грядущий; співає цар, аж по всіх чертогах лунає. А не завсіди однаковим голосом співає коронований пестун. Скаже Ануся-царівна: "Татунечку, тепер дуже голосно", то цар співає так високо, що аж стіни дрижать, аж шиби бренькотять; скаже: "Татунечку, тихесенько тепер", — то цар і до цього пристосується і потихеньку співає, наче легіт-вітер непомітно струнами на лірі відзивається.

Або іншим разом надворі благодать Божа, веснонька у розпалі, а царівна біжить до батенька-царя, цілує по руках і з новими примхами:

— Татунечку діямантовий, царю могучий над царями, ти не відмовиш мені того?

— Перше мушу знати, чого?

— Перше скажи, татунечку, що не відмовиш, що вволиш мені волю.

Тут цар признається, що не відмовить, а Ануся далі:

— Татунечку, мої лялечки санкуватися хочуть, — молить чародійка татунева, і все вимолить, все на своїм поставить. Цар ні словечком на се не перечить, лише дзвінок на шию і в шлею до санок запряжеться, а царівна Ануся за віжки і поводить ца-рем-татом, витріскує бичиком так проворно — і царський візник ліпше не вміє.

Являться в таку пору, приміром, міністри з хрестами і медалями — так їх царівна-чародійка відразу до санок впрягає і гонить ними, гонить то труськом, то вискоком по всіх царських чертогах аж до утоми, аж до останньої краплі поту.

Пріли декоровані головачі при тім ляльчинім санкуванні, сто разів більше пріли, ніж при винаході способу, як понаправляти діри в мішку державної каси; та годі ж було інакше, коли сам цар-отець сирітки Анусі також у шлею запрягався.

При такім дивогляднім санкуванні йшлося тільки про те, щоби перевірити, в котрій кімнаті замети, в котрій сніги в пояс, а в котрій знаменита санна дорога, гладка і утерта. А що всюди помости були світлі, гладкі — сущі дзеркала, тому треба було собі все те уявити, і відповідно до цього або на місці ногами перебирати, або повагом вперед рухатися, або з усіх сил бігти вискоком.

А як не збагнуть уявні декоровані жеребці уявної санної дороги, так враз візничок-царівна смикає віжками, потріскує батіжком і кричить:

— На місці, на місці ногами... Замети... дебра... полетимо з берега в прірву.

Або в іншім місці уявні жеребці змучаться, бо уже забагато того доброго, і зачинають повагом, нога за ногою, та візник-ца-рівна накликує:

— Вискоком, дуже скоро! Дорога утерта рівнесенько, гладко, як на помості.

Так царівна Ануся видумувала, вигадувала за кожним разом якісь нові примхи, аж нарешті видумала таке, що недобре скінчилося.

Говорить раз до своєї старенької няні Палажки ось так:

— Нині перед заходом сонця їду собі з моїм золотеньким тату-нечком, з моїм царем над царями, на море послухати, як водиця сичить, булькотить, перевертається, коли по заході той огненний круг сонячний зануриться в морі.

Треба було видіти стареньку няню Палажку, як з переляку очі витріщила, кілька разів перехрестилася і царівну перехрестила від всякого врага і супостата. Занепокоїлася немічна двірська нахлібниця, говорить до царівни таким дивним дрижачим голосом:

— Господи, спаси нас від таких гріховних помислів. Вечером на море? Ніхто того не видав, не чув. У таку неодвітну пору всього лиха допитатися можна: застуда, чиханка, лихоманка, запалення, а на додачу на такій бездонній глибині і з якимись диявольськими капостями можна стрітися — і погадати лячно.

А проте... проте... — стала стара винахідлива на ріжні двірські примх. — Ми тоту забаганку, наймилостивіша і найкрасніша царівно над царівнами, вспіємо і без моря, і без сонця здійснити: закличемо найстаршого коваля із царської кузні і велимо йому кинути розпечену на вугіллі круглу залізяку в балію з водою, то буде ще голосніше шкварчати, кипіти, шипіти від самого зануреного у воді сонечка.

— Надіятися тільки на того царського коваля, то недалеко зайдемо. Знаємо його дуже добре, як то він по ковадлі маленьким молоточком поценькує, погладжує, а другі величезними молотами надсаджуються. Ще захоче сто міхів ковальських і сто помічників собі найняти до роздмухування жару. Ні, на те не годжуся.

Так сказала Ануся-царівна до свої сивенької няні Палажки. Побігла вмиг до свого батенька, царя над царями, зложила перед ним, звабниця, свої ніжні рученьки, мов до молитви, і повідає:

— Татунечку золотенький! Найпокірнішу просьбу до твоїх царських стіп складаю: ідемо нині перед заходом сонця на море —хочу послухати, як вода вариться, наколи сонечко зануриться в воду. Обоє тільки їдемо: ти, найкращий мій татунечку, і я з тобою. Не візьмемо ні нашої немічної сонливої дами Палажки, ні моряків; вони тільки постогнують, покашлюють, а шуми, крики такі виправляють, що своїх слів не чуєш і других не розумієш.

Не по нутру цареві тота просьба царівни Анусі. З кермом та вітрилами він рідко коли до діла мав. Кермував, щоправда, кораблем державним, але ж не кораблями на воді, а якщо й веслував на човні, то не сам, а під наглядом славних моряків, та й було се не на морі, а на ставі в замковім парку. І було се дуже давно, в літах весни-молодости.

Тяжко приходилося цареві плисти на море з донею, а ще тяжче було відмовити їй. Вирішив їхати.

2

Скоро тільки сонечко стало спускатися на чисту дзеркальну морську поверхню, цар і царівна відчалили від берега. Спершу все було чудесно, знаменито: вітер дув стома ковальськими міхами просто у вітрила золотого царського човна і ніс його стрілою на хвилях морських у напрямку призахідного сонця.

Уже й береги щезли, уже й небо оперлося краями на море в тім місці, звідки виплили, а вони все ще пчивуть, щоб бути ближче того місця, де сонечко зануриться в воду, — щоби добре прислухатися, як вода зашваркотить із превеликого сонячного жару.

Під'їхали так близенечко, що, здавалося, ніби сонечко крайчиком свого круга доторкнулося до гладкого морського плеса. Слухають, слухають — що за чудасія? Нічогісінько не чути. Під-плили ще ближче — круг сонячний майже весь потонув у морі, напружують слух — нічого не чути. Тихесенько, наче перед великою бурею, а що найважливіше, що вода не закипіла, навіть настільки не зашкварчала, що свічка у церкві.

— Вертаймо, татунечку золотенький, — каже царівна батькові. А зажурена така — сльози по щоках котяться.

Зрадів цар слову "вертаймо" і що прогулянка скінчилася. Та легко сказати "вертаймо", але як наставити вітрила, щоб човен до берега вернувся? Пробував цар і так, і сяк — не повелося. А тут ось і вітер десь нагло зірвався, але такий сильний, що й кермо з рук вирвав, і вітрила помотав, — нічого не вдієш. А небо все темними хмарами вкрилося; громи, блискавиці, тьма темнюща, а човном, хоч і золотим, жене буря, перекидає по хвилях морських, мов шкаралупою з яйця, жене десь у безвість. Та ще й зверху дощик не падає, а як з відра ллє.

Пригорнув цар доню Анусю до себе, накрив її, скільки міг, перед зливою студеною і подумав собі: Господи, помилуй і спаси нас! Дійся Твоя воля святая...".

З тими словами закінчилося царське плавання морем. Далі втратив цар притомність і не знав, що з ними обома діялося. Коли отямився, то побачив коло себе якихось чоловіків, котрі згортали грубу верству болота з його царського кунтуша, а коло його доні жінки падкували і її брудне мокре вбрання старалися хоч дрібку почистити і упорядкувати. Цар відчував утому і дриґотів з холоду. На погіднім небі сяяло сонечко, натовп збирався коло врятованого царя і його доньки.

Буря викинула царя з царівною на суходіл, а човна розбила об скелю.

— Наша жиє! — оголосили радісно жінки, що заходилися коло царівни.

— Наш також воскрес! — відказали весело мужики, що заходилися коло царя.

— Тепер ведімо їх до якої хати: треба їх у що-небудь сухе переодягнути.

Прислухався цар до розмов, роззирнувся по мужиках, жінках, дітях і враз зміркував, що не в своїм краю знаходиться. Справді, розуміє кожне слово, але видить — не з його держави люди. Видно з їхньої поведінки, що не лихі і не варвари, то вже, може, не повісять, і не з'їдять його живцем.