Чаша Амріти

Роман-феєрія

Великий Океан — але й дитя зачерпне води, якщо по-бажає

З АФОРИЗМІВ СХОДУ

Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

РАБІНДРАНАТ ТАГОР

Замість пролога

Майя

Машина заскакала по нерівній дорозі. Виючи, вибиралася на крутизну. Потім спускалася вниз. Михайло відчув, що задихається, — не вистачало повітря. Задушлива коробка кузова, набита полоненими, наскрізь про-сякла випарами десятків тіл. Ні поворухнутися, ні хапнути краплю повітря. Куди їх везуть? Ніхто не знає. Треба витерпіти, не знепритомніти…

Машина сильно гойднулася кілька разів і нарешті зупинилася. Почулася різка команда, лютий гавкіт со-бак. Двері широко розчинилися. Хвиля холодного запашного повітря хлюпнула в кузов, ринула в зів’ялі легені полонених, сп’янила.

Михайло хотів звестися на ноги. Похитнувся, впав головою вниз, сильно забившись об кам’янистий ґрунт. Поруч засміялися. Потім хтось закричав:

— Виходь! Хутчіше! Шнель! Шнель!

Полонені жваво заворушилися, вискакували з машин, оглядалися. Михайлові допомогли підвестися із землі, хтось обтер кров з його скроні. Він облизав язиком пошерхлі губи, глянув довкола себе. Виднокіл засту-пили високі гори, в небо впиналися крижані верхів’я.

"Певно, Альпи", — подумав Михайло.

Полонених оточили охоронці в чорному, з автоматами напоготові. Біля їхніх ніг шкірили зуби здоровенні пси, нервово постукуючи кудлатими хвостами по землі.

До гурту підійшло двоє німців, одягнених у сіру військову форму без погонів. Вони брали наручники з ящика, кували полонених по три чоловіки. Два наручники на трьох солдат. Михайло Сагайдак був у першій трійці, крайній зліва. До правої руки йому прикували британського солдата в блідо-зеленій пошматованій фор-мі. Михайло скоса глипнув на нього, здивувався. На голові полоненого була зелена чалма, строге бронзове об-личчя облямовувала чорна борідка. Не інакше, як з колоніального корпусу. Напевне, індус. А третій праворуч — американець. По відзнаках видно — льотчик.

До колони наблизився офіцер-есесівець. Заклавши руки за спину, уважно, діловито розглядав постаті со-лдат. Все — від обличчя до ніг. Михайло не опустив погляду. Відчув біля серця гнівну, скажену хвилю. Чому, чому він тут, поруч з цими хлопцями? По якому праву цей нелюд з гадючими очима оглядає їх, ніби овець на базарі?

Офіцер пройшов далі. Індус глянув на Михайла, м’яко усміхнувся, ніби зрозумівши стан товариша. Аме-риканець задивився на гірські верхів’я, нахмуривши густі чорні брови.

Почулася протяжна команда. Загавкали пси. Колона рушила по гірській дорозі понад глибокою прірвою, де скаженів зеленкуватий пінистий потік. З-за високих парканів виглядали зацікавлені лиця, десь співали півні. Сонце піднялося в небі високо, з гір линули пахощі хвої.

Індус глибоко зітхнув, обернувшись до Михайла, тихо запитав англійською мовою:

— Ви не знаєте, де ми? Чудові місця. Ніби в Гімалаях…

Михайло в умі склав фразу для відповіді (англійську мову він розумів непогано, але розмовляти як слід не навчився), прошепотів:

— Точно не відаю. Або на півдні Німеччини, або в Австрії…

— Австрія, — хрипко сказав за спиною сусід-полонений. — То є Австрія. Я знаю…

— Дякую, — сказав, не обертаючись, Михайло. — Я теж так думав. Тільки навіщо нас привезли сюди — не збагну…

— Ви неспостережливі, — усміхнувся індус.

— Чому?

— Нас привезли для тяжкої праці. Гляньте — всі полонені здорові, сильні. Жодного хворого чи слабкого. Ясно, що не для страти…

— Ваша правда, — з полегкістю сказав Михайло. — Тим краще. Є якась надія…

— Заждіть місяць–два, — тихо обізвався полонений за спиною. — Німці мастаки вбивати надію…

Полонені з охороною минули вузький місток, перекинутий над ущелиною, наблизились до воріт невели-кого табору. За колючими дротами видно було ряди низьких сірих бараків, по боках височіли чотири вежі з ва-ртовими, на довгих припонах навколо загороди бігали, гризучи ланцюги, люті пси. Побачивши полонених, вони почали рватися з припон, давлячись і захлинаючись.

Ворота розтулились, ніби зловісна паща, ковтаючи полонених ряд за рядом.

Офіцери жваво перемовлялися. Сагайдак розібрав кілька німецьких фраз:

— Добра худоба…

— Дякувати шефу… Робота термінова, а старі шкапи виздихали…

— Зрозумів? — ледве ворухнувши губами, запитав індус.

Михайло кивнув. Американець промовчав. Тільки очі в нього стали холодні, крижані. Тим часом кон-войні підійшли до полонених, почали знімати наручники. Михайло полегшено зітхнув, розтер багрові смуги на руці.

Полонених виладнували в дві лави. Один з офіцерів — високий, худий, з байдужим холодним поглядом — виступив наперед, сказав коротку промову. Два солдати повторили його звернення англійською, російською, польською та французькою мовами.

— Полонені солдати, — сказав офіцер. — Я майор фон Гірен, комендант цього табору. Кожне моє слово — закон для вас. Непослух — смерть. Життя і волю при кінці війни можете заслужити лише відданою працею на благо великого рейху і нашого фюрера. В кожному бараці є старости. Все інше пояснять вони. Я скінчив!

Сагайдак з чотирма першими трійками полонених потрапив до сьомого барака. Старостою там був при-садкуватий, коренастий українець з хитрими веселими очицями. Він назвався Грицьком Бояком, дуже зрадів, почувши рідну мову з вуст Михайла, дав йому, індусові та американцеві місце біля вікна, на горішніх нарах.

Американець одразу ж поліз туди, розтягнувся на весь свій богатирський зріст, захрустів суглобами. Староста поглянув на нього, похитав головою.

— Звик, мабуть, союзничок одлежуватися. Тут не влежиш. Ранесенько — кар’єр, весь день, як у пеклі. Люди мруть, мов мухи. Привозять здорованів, а вивозять в рогожі. Ось так, земляче. Ну, та не журись, лягай спочивай. Скоро баланду на вечерю принесуть.

Він підступив до Михайла, прошепотів благально:

— Ну що там чути?

— Де?

— У нас. Ти коли попався? Давно?

— Навесні. Місяців півтора тому. На Кавказі…

— Господи, — застогнав Бояк, — аж куди німчура добрався. Та що ж йому — впину не буде? Кінець нам?

— Початок, — спокійно сказав Рішідева, всовуючи в голку нитку. Скинувши сорочку, він почав латати дірку на спині. Не підводячи очей, ще раз суворо проказав: — Початок…

— А ти хто? — здивувався Бояк. — Щось не наше. І не з союзників. Таких ще не бачив.

— Індія, — сказав Свамі.

— Здалека, — зітхнув Бояк. — А звідки ж знаєш, як і що? Просто — заспокоюєш?

— Ні. Я добре знаю історію…

— Якби-то, — прошепотів озираючись Бояк. — Якби ти правду сказав, дивний чоловіче! Твоїми устами Бог промовляє!..

— Може, й так, — лагідно відповів Свамі, перекушуючи нитку. — Всі ми діти його…

— То ти віруючий?

— Всі віруючі, — усміхнувся індус. — Нема невіруючих. Одні вірують в Бога, другі в сатану, треті в жо-рстоку силу, ще якісь — в людину, в її любов…

— Правду кажеш, — почухав потилицю Бояк. — Мудрий ти, хоч і молодий ще. А звідки по-нашому на-вчився?

— Вивчав. Я біля двадцяти мов знаю…

— О-о-о! — з пошаною мовив староста. — Головатий. Ну, влаштовуйтесь. Зараз принесемо матраци, по-тім — вечеря. І спати! Бо завтра на каторгу…

Староста почимчикував кудись вздовж барака. Біля нар метушилися полонені, слали матраци. Плив різ-ноязичний гомін. Дехто, зморений важкою дорогою, одразу падав на постіль і засинав. Індус торкнувся пальця-ми Михайлового плеча, дружньо мовив:

— Познайомимось, брате?

— З охотою… Мене звати Михайло Сагайдак. А ви?

— Гаррі Фітцджеральд Соун, — несподівано озвався з нар американець.

— Свамі Рішідева, — сказав індус. — Індія…

— Що ти з Індії — це одразу видно, — прихильно мовив Соун. — А ти хто — росіянин?

— Українець.

— Україна, — зітхнув індус, ласкаво глянувши на Сагайдака великими чорними очима. — Бодхисатва Тарас… Колись читав…

— Де це Україна? — зацікавився американець. — Десь у Сибіру?

— Європа, — засміявся Михайло. — Ну ти, колего, в географії не мастак! А ще льотчик!

— А що — льотчик? — знизав плечима Гаррі. — Треба летіти — дадуть карту…

— Цього мало, — осудливо сказав Михайло. — Треба знати Землю, на якій ти живеш…

— А ти знаєш Америку?

— Все-таки щось знаю. Уїтмена вашого знаю. А ти нашого Тараса не знаєш. А він же писав про вашого героя…

О роде, суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш, коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись…

Рішідева переклав вірш англійською мовою. Гаррі енергійно кивнув, у синіх очах з’явився схвальний ви-раз.

— Ол райт! Прекрасно. Народ, який має такого пророка, — великий народ. Жаль, що я раніше не знав. Для нас ви всі — Росія.

— Колись було так. А тепер — братство народів, — з гордістю відповів Сагайдак. — У нас сотні народів і націй. І всі живуть дружно…

— Пропаганда, — скептично скрививши губи, мовив Гаррі. — Не люблю балакунів. Скрізь у світі одна-ково…

— Не однаково, — спалахнув Михайло. — У нас краще!

— Колись я читав одне слов’янське прислів’я, — засміявся американець. — Як же воно… Ага, згадав! Всякий чорт… є… чорт…

— Знаю, — засміявся Сагайдак. — Всякий чорт своє болото хвалить. Хай так. Може. А все-таки нема в світі краю, де люди жили б так дружно…

— Це правда, — серйозно озвався індус, потиснувши пальці Михайла своєю рукою. — Я давно слідкую за вами. Вивчав багато ваших мов, традицій, історію. Ваші народи, мені здається, мають якусь особливу істори-чну місію. Ще не все ясно… багато темного… але почин грандіозний. Ось і тепер — хто б міг стояти так муж-ньо проти темної орди?

— Правда твоя, Рішідева, — хитнув головою Гаррі. — Тут нічого не заперечиш…

Товариші задумалися, замовкли.

Гаррі, заклавши руки під голову, ліг горілиць, пробурмотів:

— Доки там ще принесуть — я подрімаю. Дуже стомився…

Михайло заплющив очі. Де він? Що з ним? Чи не сниться, чи не привиділось?

Зовсім недавно — школа, пісні на вигоні, прекрасні казки бабусі, ігри між бур’янами, вуркотливі тракто-ри на широких полях, захоплюючі досліди на уроках фізики… І зорі, чарівні небесні вогники в окулярі телеско-па. Мрії, чарівливі мрії про майбуття. Зламані вони, спаплюжені. Назавжди…

Тепла долоня лягла на руку Михайла. Отямився від задуми.

Темні, глибокі очі індуса гляділи на нього щиро й сумовито. Свамі окинув поглядом високе бліде чоло, зашерхлі губи, скорбні зморшки біля темно-сірих очей.

— Закон життя, — сказав Рішідева.