Чернігівка

Микола Костомаров

Чернігівка

Бувальщина з другої половини XVII віку

Переклад Б. Грінченко

I

У червні 1676 року чернігівський полковник Василь Кашперович Борковський повернувся до Чернігова з Батурина, куди гетьман викликав його у військових справах. Полковникову колясу везло четверо коней, а по обидва боки супроводжували її верхи два козаки з його полку. Прогуркотівши мостом, побудованим через річку Стрижень, коляса в’їхала в дерев’яну браму з вежею нагорі; брама-ворота була зроблена в земляному валу, насипаному навколо міста або замку; стіна паль, що йшла поверх усієї околиці валу, носила, з першого погляду на неї, сліди недавньої споруди.

Удар дзвона на вежі сповістив про повернення пана полковника. Коляса в’їхала в один із дворів поблизу церкви святої Параскеви і стала перед ґанком дерев’яного будинку, обсадженого навкруги молодими деревцями; кожну деревину було обгороджено круглим тинком, щоб не пошкодила худобина. Тим часом полкова старшина — обозний, суддя й писар — почувши, що вдарили в дзвона на вежі, вже поспішала у полковницький двір.

Полковник Борковський вийшов із коляси, піднявся на ґанок і, взявшись у боки, стояв пишний та гордий, дожидаючи старшину, що швидко йшла двором до ґанку, заздалегідь скидаючи шапки. На їхні привітання та поклони полковник тільки трохи підняв шапку, нічого не сказав, а лише зиркнув на них і пішов до себе в будинок. Старшина поспішила слідком за ним, несучи в руках шапки. З будинку повибігали слуги і заметушилися коло коляси, виймаючи звідтіля подорожні клунки. У сінях полковника зустріла його сім’я: жінка, син і дві дочки. Нічого й до них не промовивши, полковник озвався до писаря:

— Пане писарю! Швидше біжи і пиши універсальні листи до всіх сотників: нехай у зазначений час з’їздяться до Чернігова з виборними козаками зі своїх сотень. Похід буде. Припиши ще: котрий забариться і не прибуде, коли треба, той не втече значного військового покарання. А вас, панове суддя й обозний, я покличу. Розмова з вами буде. Пан гетьман ординує[1] наш полк у Задніпря на Дорошенка.

Старшина пішла. Полковник із сіней увійшов у простору світлицю, обставлену попід стінами лавами, критими чорною шкурою[2], кількома кріслами з високими спинками та двома столами, понакриваними квітчастими килимами. Слуга зняв із нього кунтуш. Тоді Борковський поцілувавсь із жінкою, потім із дітьми, а ті, підійшовши до батька, спершу кланялися йому до землі, а потім цілували батькову руку. Полковник, звелівши слузі подати люльку, розсівсь у кріслі біля столу.

Полковниця, огрядна жінка років за сорок, в парчевому кораблику на голові та в зеленій сукні, гаптованій сріблом, запитала чоловіка, чи не звелить подати що-небудь поїсти та випити. Полковник, трохи скривившися, сказав, що в дорозі вже поїв, а до вечері недалеко, але потім, подумавши, попрохав тернівки. Служанка внесла йому на таці. Полковник випив, поставив срібну чарку на таріль і звернувся до дружини:

— Був хто у нас без мене?

— Новий воєвода приїздив, — відповіла полковниця.

— Який же він із виду? — запитав полковник.

— Так собі чоловічок, — продовжувала жінка, — не дуже старий і не дуже й молодий; лице червоне, трохи дзюбате[3]. А хто його знає, що воно таке є! Я запитала у нього, чи гаразд йому домівка здалася; він одвітив, що добра, і зараз почав сам себе вихваляти. "Зі мною, — каже, — уживетеся, бо я чоловік простий i правдивий i з душі полюбив народ ваш малоросійський. Дай, Боже, щоб і ви мене так полюбили, як я вас". Потім почав говорити по-божественному, розпитував про церкви, хвалив тебе, що піклуєшся про Божу церкву та храми будуєш.

— Вони, — промовив полковник, — усі такі ласкаві, як до нас приїдуть, а обживуться — так і не такими стануть.

— А я вже, — продовжувала, муляючись, розповідати полковниця, — і про цього прочула не дуже добру річ.

— Що таке прочула? — запитав стурбовано полковник.

— Кажуть, що через день після того, як сюди приїхав, став допитуватись, які у нас у Чернігові є чарівниці, і вже, кажуть, приводили до нього стрільці-москалі одну із тих, що тут залишалися після колишнього воєводи.

Полковник не відповів на те нічого, мов би й не розчув, про що розповідала жінка, і заговорив про інше; розказав, що їхній полк посилають разом із іншими на Дорошенка змушувати того, щоб їхав, як попереду обіцявся, на лівий бік Дніпра класти гетьманську булаву перед князем Ромаданівським та перед гетьманом Іваном Самойловичем. Полковник жалівся, що не дають йому доробляти розпочаті будівлі в Чернігові та раз-за-разом відтягують до іншої справи. Борковський дуже любив будівництво. Багато церков у Чернігові відремонтував або добудував до них нове, а які то й заново поставив. І тепер він був заклопотаний: зводив чернечу трапезну в Єлецькому монастирі та доручав жінці, коли доведеться йому від’їздити, доглядати за розпочатою справою, домовлятися з мулярами та малярами, а також велів їй у всьому слухатися поради отця архимандрита Іоаникія Галятовського. Під час цієї розмови з жінкою були тут і діти, що стояли з пошаною біля стіни: хоча синові пішов уже двадцятий рік, а старшій дочці — сімнадцятий, але вони без батькового дозволу не сміли перед ним сісти і говорити могли тільки тоді, коли він сам до них обізветься. Та й із жінкою Борковський хоча був і ввічливий, але завжди поважний, і вона, принатурюючись[4] до нього, розмовляла з ним так, що готова була тільки виконати те, що він надумає та звелить їй.

Під час розмови полковника з жінкою ввійшов слуга та доповів, що йде новий чернігівський воєвода.

Полковник зараз же встав і пішов до дверей, в які вже входив гість. Це був невисокий чоловік, червонолиций, із невеликою круглою русявою борідкою, одягнений в оксамитовий каптан[5] блакитного кольору з великим стоячим коміром, гаптованим золотом. Одяг був застебнутий на всі ґудзики, срібні, мов покарбовані грушки. У руці воєвода тримав гостроверху шапку. Звали його Тимофій Васильович Чоглоков.

Широко посміхаючись, уклонився, аж пальцями до землі торкнувшись, і сказав:

— Земно та низько вклоняюся високоповажному панові полковнику! Я новий чернігівський воєвода, недавно прибув до вашого міста за царським указом на уряд. Чолом б’ємо і старанно просимо любити нас і жалувати та бути до нас у всіх справах ласкавцем!

І воєвода ще раз уклонився, доторкнувшися пальцями однієї руки до помосту.

— І до нас, недостойним царським слугам і підніжкам царського престолу, просимо бути ласкавими і теплим заступником перед царською пресвітлою величністю, — відповів полковник і також поклонився.

— Це моя господиня, — додав Борковський, підводячи до воєводи жінку, — а це мої діти, їх же мені дав Бог!

— Із бояринею твоєю бачилися ми, — промовив, і цього разу широко посміхаючися, воєвода. — Коли приїхав я до Чернігова — насамперед прийшов тобі поклонитись, а твоєї вельможності тут не було, так я господиню твою милостиву бачив і чолом їй побив!

Воєвода, кланяючись у пояс полковниці та дітям, так зиркнув на старшу дочку Борковського, що досвідчений чоловік зараз би здогадався, що пан воєвода тяжко охочий до гарненьких жіночих облич.

Жінка та діти вийшли. Полковник посадив воєводу в крісло і розпочав із ним розмову. Трохи згодом пані Борковська повернулася вже зі служницею, що несла на срібній таці карафку з горілкою та повидло.

Полковниця прохала воєводу контентуватися[6], бо вона сама наливала горілку на ягоди, сама й повидло варила.

Воєвода, випивши, поцілувався, як звичай велів, із господинею, а тоді промовив до господаря:

— Воістину, мабуть, благословення Боже на будинку твоєї вельможності! Дружина твоя яко лоза плодовита і діти твої яко гроно навколо трапези твоєї!

— А у твоїй милості, пане воєводо, з собою тут господиня? — запитав полковник.

— Немає, — відповів йому воєвода, — молодим було батьки мене женили, та дружина, проживши зі мною років три, померла.

— Що ж? Пан воєвода ще не старий. Може бути, Бог пошле іншу супружницю[7], — співчутливо промовив полковник.

— Я тобі скажу, пане вельможний полковнику, ось як, — продовжував воєвода з поважним і пісним обличчям. — Я справді ще не старий, та пізнав марноту земного житія. Про душевне спасіння хочу думати, а не про тілесні солодощі.

Полковник поглянув недовірливо на жінку, а потім уже звернувся до воєводи:

— Твоя милість у нашому краї вперше на воєводстві, чи й попереду був у якому нашому городі?

— У малоросійських городах довелося вперше бути у вас у Чернігові воєводою, а в Слобідських полках був воєводою в харківському полку в городі Чугуєві; там трохи зазнайомився з вашими людьми. І скажу твоїй вельможності по щирості: так улюбив ваш народ, що жалкую — чому не народився вашим чоловіком. Такі у вас добрі, богоугодні люди, від них же перший і найшановніший пан полковник чернігівський: про нього слава далеко гуляє. І в Москві всі говорять про його щирість до краси церков Божих і про те, який він до всього священного діла тямущий та охочий.

— Я останній та найбідніший за багатьох, — відповідав Борковський. — Робимо в поті чола свого, як Бог дає, щоб в день судний мати захист від Пресвятої Богородиці.

— Був я, — продовжував воєвода, — у преосвященного Лазаря і в отця архимандрита Іоанникія, і в отця ігумена Зосими. Які то шановні люди! Які розумні вчені філософи! Істино у нас у Московській землі таких не знайдеш, хоч усю землю виходи. І вони в один голос про вельможність твою добре слово кажуть та хвалять чесність твою.

— Держимося на світі молитвами тих богоугодних мужів, — промовив Борковський.

Увійшов полковий писар із паперами.

— Уже написано? — запитав полковник. — То добре, бо пильно треба. Всім сотникам?

— Усім, — відповів писар.

Полковник гукнув, щоб йому подали каламаря, і підписав один за одним усі шістнадцять наказів сотникам Чернігівського полку. Писар, забравши папери, пішов. Зараз по тому слуга доповів, що коло ґанку дожидає сотник чернігівської сотні. Борковський звелів покликати його.

Увійшов молодий, років тридцяти, чоловік, ставний, білолиций, чорновусий, із високим відкритим чолом та з великими очима. Це був сотник чернігівської полкової сотні Булавка. Уклонившися полковникові, він оглянув своїми великими очима світлицю і на мить зупинився поглядом на гостеві, ніби бажаючи запитати полковника: чи можна при ньому говорити про те, за чим прийшов; а потім уже, заспокоївшись, почав говорити полковнику:

— Вашої вельможносте прийшов запитати: буде похід, як зараз прийшов лист од твоєї вельможносте, — то чи можна мені залишити в місті та не брати в похід шваґра мого, козака Молявку-Многопіняжного, бо він заручивсь і йому треба весілля справляти.

— Того ніяк не можна — відказав строго полковник. — Коли твого шваґра залишити задля весілля, то й інші козаки почнуть собі проситися, щоб їх залишили.