Четверта заповідь

ЧЕТВЕРТА ЗАПОВІДЬ

Повість

І.

Скільки разів вертався зі Львова до Самбора Берко-балигула, все викликав своєю появою в місті сенсацію. Він вертав прямо з столиці і привозив багато новин, привозив приватні листи, на які люде терпеливо ждали, привозив і подорожніх.

В тім часі желізної дороги ще не було, а оплата поч-това на листи була висока. Тому-то люде, або переказували собі устно, або писали листи, які передавали через такі оказії як балигула, за маленькою заплатою.

Свій в'їзд до міста звіщав Берко пекольним дзво-ненням у дзвінки ріжної величини, котрі начіпляв і до дишля і на шию трьох сухих мов драбина коней.

Те дзвонення чути було дуже далеко, як зближався до міста і люде цим цікавилися, знали, що то Берко вертаєся.

Берко-балигула, знана в Самборі особа і кожна дитина могла показати його оселю на "бліху", себто в жидівській частині міста. До Львова їздив він при-вильно що суботи по шабасі літом і зімою. Як лише відправив свої борухи, запрягав коні і їздив по місті збірати своїх пасажирів. Зачинав від менше упривіліованих, і, зібравши цих, їздив далі нераз до одинацятої години ночі. їздив великим, довгим возом, вкритим плетеною з соломи будою. На верху протягнене було грубе полотно, напоєне дохтьом. На возі були чотири широкі сидження, кожне на чотири особи,— по дві обернені до себе плечами. Таке місце платилося ріж-но, залежно від цього, чи людина сиділа лицем до коней, чи було подальше оси воза і т. п. По обом бокам були в буді отвори, заслонені полотняною завісою.

Таку сенсацію викликав приїзд Берка одного серпневого четверга 186... року.

У той час верталися зі Львова університецькі студенти, тому-то Берко виїхав по них аж двома возами відразу.

Як станули вози на Берковім подвір'ї, стали із возів наче з Ноєвого ковчега вилазити пасажири. Вони були помучені довгою дорогою, невиспані і обсипані курявою так, що лиця не було їм знати. Кожний спльовував, обмітав з одежи куряву, витягав з під лавки свій клунок і йшов до міста.

Між подорожніми, що цього дня приїхали, був оден молодий високого росту чоловік, одягнений зверху в полотняний халат, у високім капелюсі "циліндрі" і в чоботах з халявами. Лице у його було без вусів і зараз можна було пізнати, що він належить до духовного стану.

Подорожний витягнув з натугою з під лавки дерев-ляну білу скринчину, в другу руку взяв палицю і парасолю та пішов до міста. Пішов бічними вулицями на вулицю Ткацьку, а звідси завернув минувши св. Івана на вулицю Криву.

На цій улиці стояв невеличкий домик пані Марії Підміської, вдови-попаді. Домик був собі звичайний з високим сторчачим дахом і однісеньким димарем. Такі домики міщанські стояли тут скрізь поза серединою міста. Зараз за цим домиком стояла стайня на корову, хлівець на свинку, курник і комора на дерево. За подвір'ям був великий огородець з яриною та малий садок. В середині дому було всього три кімнати і кухня. Одну кімнату, найбільшу, призначила пані Підліська для школярів, що у неї мешкали на станції.

Пані Підліська жила у цім домику з невеличкої вдовичої пенсії, та з школярів, які у неї мешкали. По трохи помагав їй син Сильвестер, що був парохом на Підгіррю недалеко Самбора. Вона жила з дочкою Ганею, якій було двацять літ, не більш. Не було в них великих гараздів, але і біди не було. Навпаки вона була своїм положенням вдоволена, молилась за свого покійного мужа, що спромігся для неї сей домик купити, та придбав для неї власний куток на старість.

Того дня, як це оповідання зачинається, пані Підліська пішла рано до міста на торг за покупками. Ганя остала вдома з наймичкою Паранею. її післала обійти корову, а сама прятала в хаті. При тім вона деколи заглянула до кімнати, де сиділа найнята швайка, що шила білизну для Гані на віно. Бо у Гані лагодилось на цю осінь весілля. Вона була засватана за богослова Василя Пандяка, що якраз цього року кінчив богословські науки, і якраз сьогодні мав приїхати зі Львова. її сватання не було принагідне, нагальне, як часто з богословами водиться. Василь Пандяк мешкав у Підміської в семий і восьмий клясі гімназії, у неї склав матуру, вони пізналися, полюбили одне одного, як Василь покінчив другий рік теольогії, таки заручилися. Він був сином селянина-дука Павла Пандяка з недалекого села Сокирчиць.

Усі сусіди і знакомі завидували Гані такого щастя, бо всі знали, що пані Підліська крім цього домика немала нічого і великого посагу для своєї дитини скласти не могла.

Недиво, що Ганя, надіючись сьогодні Василя, була схвильована, хотіла припрягати хату так, щоб все було в ладі більш як у будень. Заставила Параню вимести подвір'я. Тимчасом пішла через сіни у комнату пере-дягтись, бо до тепер ходила у старій спідничині, білім кафтанику, боса.

Вікно було відчинене на садок, звідкіль заносило пахощами літної горячої днини.

Аж почувся на вулиці сильніщий хід, відтак скрипнула хвіртка від вулиці і в сіни війшов Василь Пандяк. Він став завзято стріпувати куряву з одежи, чоботів і капелюха, що аж посірів від пороху. До того він сильно зіпрів несучи скринку.

Ганя не вспіла ще передягтись, і кликнула крізь зачинені двері:

— Прошу на другий бік перейти, бо сюди не можна.

— Добрий день, Ганю, здорові були! Я не хочу йти в хату, бо я страшно запорошений.

Ганя виглянула крізь вікно на подвірря, де Параня замітала і виспівувала пискливим голосом якусь коломийку.

— Параню, покинь трохи роботу та поможи паничеві обчиститись з пороху.

Параня знала, про якого панича говориться, покинула мітлу серед подвір'я і побігла в кухню за щіткою.

— Здорова була, Параню,— каже Василь обтріпуючи з одежи куряву.

— Цілую руки! Ей, та з такого чищення нічого не буде. Най панич роздягнуться, я зараз подам води вмитись і одежу вичищу гарненько...

Ганя покінчила свою тоалету і вийшла до сіней запаленіла уся мов рожа.

Звитались мовчки. Василь пішов зараз в ту саму кімнату, де Параня принесла умивальню з студеною

І

водою. Треба було аж два рази зміняти воду, бо з рук, з лиця, голови і шиї аж болото злазило.

Василь обертаючись розглядався по хаті. Нічого тут не змінилося від того часу, як був тут то гід, як тому чотирі роки тут мешкав і вчився до матури. Ті самі картини на білених стінах, ті самі деревляні чотирі школярекі ліжка, той самий стіл, покраяний берегами ножем, ті самі деревляні крісла.

За той час Параня внесла вичищені чоботи і одежу. Василь виняв з скринчини чисту сорочку і митью передягся та причесав своє густе чорне волосся.

Василь був гарним здоровим парубком. На його правильнім лиці не було нічого замітного. Звичайний тип молодого чоловіка без вусів.

Він пішов зараз на другий бік через сіни і знову з Ганею звитався цілуючи її в руку. Вона дала знак головою, що вони не без свідків, бо в бічній комнатці сиділа швайка над шитвом.

— Чи вже по всьому? — питає Ганя.

— Думаєте іспит? Так, я вже покінчив теольогію, вже не треба вчитися аж до конкурсового іспиту.

У нього була наука чимось нелюбим, неприємним начеб панщина. Та нема чого дуже дивуватись. Наука мертвих догматів, у якій невільно слова переіначити так само як акторові в приписаній ролі, до того ще в мертвий латинський мові не може чоловіка захоплювати. Таке вчення на пам'ять через чотири роки може найпильніщому навкучитись. Тому-то в семінари тільки "скартів" в науці і при іспитах. Кожний дивиться, щоби лише переплисти через іспит наче через студе-ну воду, а перепливши раз, не хочеться в друге вертатися в таку студену купіль. По духовних семінарах дивилось начальство пильно, щоби инших книжок не було крім теольогічних. Через те молоді люде, щоби зайвий час чимось заповнити, занималися ріжними спортами, які з наукою не мають нічого спільного. Одні

13 80°-3 353

заводили спів, другі музику на ріжних інструментах, складали орхестри, инші спеціялізувалися в танцю і доводили до мистецтва, а ще инші вишивали дрібними пацьорками "обойчики", які в давнину наші священики носили, гаптували, шили чоботи, грали в карти. Все це було вільно, аби лише питомці не читали заборонених богопротивних книжок, котрі своїм дія-вольським змістом можуть "ісковеркати" душу молодого священика.

Василь був співаком. Його голос був замітний у розлогій скалі від низького С почавши в гору. У хорі він був дуже цінний. То-ж Василь віддався спортові, який надавав в семінари найбільше привилєгій. Співаки мали найліпший в семинари на мешкання, могли легче дістати дозвіл на вихід, бо частенько співали на похоронах, в катедральній церкві св. Юра, при парадних владичих обідах. Через свій замітний голос був Василь в ласці у митрополита, крилошан і професорів. Через свій голос митрополит не його пустив на четвертий рік богословя до дієцезіяльного семінара в Пере-мишли, лише задержав у Львові. Раз митрополит сказав йому навіть, щоби перенісся до дієцезії львівської, а він його радо прийме.

Посторонні люде, що чули його голос, намовляли його, щоби посвятився виключно співові, пішов на науку до доброго вчителя, опісля вступив до опери. Василеві стелилася славна дорога, та він на неї не ступив, виключно через брак фондів. Вправді мав богатого батька, але добре тямив, що батько недасть на те ні сотика. Батько сказав раз, що Василь має стати попом і від цього не відступить. Василь навіть не посьмів би щось такого батькові сказати, бо він не зрозумів би, що це таке оперовий співак.

У селянина священик був чимсь таким високим і добрим, що поза цим гріх би було що небудь иншого для сина бажати.

У тих часах наш селянин бачив в священику найрозумнішу, найзаможнішу, найщасливішу людину. "Єгомость" ходить в блискучих чоботах і в сукні, не робить хлопської роботи, п'є каву, на похорони їздить фірою, а до міста бричкою, живе в покоях, його цілують всі по руках, поважають, а скільки хліба йому назносять, при ріжних оказіях, повісем, курий, гусий, а кілько грошей напливе в кишеню, хочяб при ака-фисті.

Отож-ж Василь знав, що і його батько иншої думки про духовний стан не може мати, і на вишколення голосу не дасть нічого, і тому він не послухався ради людий собі прихильних, знатоків, які захоплювались його голосом. Даремне вони говорили йому так:

— Чоловіче, будеш попом на селі, заспіваєш раз на морозі і вітрі тай пропав голос, а того шкода, що це дорогоцінний дар божий, якого на базарі не продають.

— Чоловіче, у тебе в горлі золото, лише навчись його добувати...

— Так воно, а щоби його добути треба доложити ще золота від себе, а я його не маю...