Чигирин

Увага, вікове обмеження 18+

◊

На погребі, мамо, стачить кількох кухлів із горілчаними виробами і хіба ще борщу. Міркую, допоки ні тріскотні. Більшого, мамо, й не думай, не заохочуйся. Кого б переконати, аби жадної бездарної капо-сти. Паскудства, коли не здіяти, торби од людей, тих, що знайомі та якихось мимовільних. Для чого, мамо, тобі сей м'язовий і нервовий мотлох? Тож-бо, насунуть хмари шаленого натовпу, чи не у пошуках потенційного буття. Вбогі такі, зішкірилася б, пояснюючи, пощо визрівають і лопають у спорожнілі дзбани своєю тухлою рідиною. Їм порадити зішкребти зі світового черева найліпші можливости і зреалізуватися. Але ж, мамо, людині потрібна людина, а не черево чи не принадніші дірки. У які без кінця беруть і з яких кожен раз витікає. Всякі, мамо, дірки. Зиркатимуть дико, за сим, обплюють мої рештки трутизною. Я, мамо, волаю лишитися чистою. Хоча зі століття мене такої, чистої, не існує. Мамо. У мої дірки так само брали. З моїх дірок так само стікало. Зі всяких дірок. Боляче і не дуже. Часто, мамо, солодко так стікало, лишаючи на сідницях в'язкого першоначала. Проте ти, напевно, не знаєш. Отак, мамо, складаю врочисту промову. Тобі ж не забути струсити попіл у горах чи поблизу, кудись поміж кови-лами, коли вистачить сил з горілчаними виробами і борщем. Хіба ти не тямиш, що людині потрібна людина, тому, мамо, навіть уже нечистою мені можна надійно піти, вивільняючи поспіхом від одеж мале тіло із трохи розпухлими через оплід грудьми.

◊

У цих стінах нестерпний сморід і попіл на простирадлах, але є для кого жити і ким повнитися. Перше, чим замислююсь, чи нарешті чигирин, і чи годиться в тебе питати, чи це чигирин, а коли ні, не чигирин, то де ж узяти той чигирин. Тебе конче зацікавить, нащо мені той чортів чигирин, навіть коли це ні, не він, не чигирин. Через це, замислившись, полишаю в собі, не питаю про той чортів чигирин, не знаючи, нащо мені він, той чортів. Мене сливе непокоїть, чи це чигирин, куди прагну. І якого, в'яжу, прагну. Скільки ж тинятись у пошуках, коли от — чигирин. Скільки тинятись, хоча не відомо, скільки, і чи, врешті-решт, мені доводилося уже тинятись. Ми одягнені напружено і несміливі. Але це не найгірше, бо найгірше те, що я не певна, чи це чигирин, і ще замислююсь. Не знаю, чи питати вже час. Загалом, чи суть — питати. Умовчую. Довго вмовчую, допоки сморід обсідає комашнею якісь наявні меблі, старі шпалери. Байдуже, най сморід. А ще попіл на простирадлах. Та відчинити б вікно. Звісно, відчиниш. Ти його відчиниш, а я і досі не наважуюсь — вмовчую. Хоча, скільки того — мовчання. Що воно, як стільки (неймовірно) мовчання, навіть не трахання, а сеї безперспективної любови, під якою мені кортить вичитати чигирин і лишитися до наступного

(можливого) буття. У відчиненому вікні пророчить міський безум. Навряд чи когось переймає, як у вікні другого поверху зворушуються ненормальні тіла. Навіть якщо нормальні, навряд чи. Тому жодного зацікавленого обличчя і задертої голови. Не говорячи про засуджуючі позори галасливої ґвардії. А про набряклі соски взагалі не варто, бодай і кортить викормити тебе до піни на вустах і крику про допомогу. Радше, до волань, тому що молока буде надмір, так незмірно того (крейдяного) молока. Щоб ізлизувати рештки з твоїх вузьких губ і виригувати не менше. До безкінечности. А насамперед кімната нікчемно мала, аж так, що од нашої присутности лопається простір. Та й попіл на простирадлах зависає надто повільно, потужно. Повільно ще й потужно, ніби входиш і лінуєшся знову визирнути до світу, побачити і запрагнути (вкотре) якоїсь чергової смерти. Наливаєш і наливаєш. П'ю. Аякже, п'ю. Чому ні, коли це ти наливаєш і ще, можна думати, чигирин. П'ю. Ти знемагаєш од спраги найти мене ув обіймах і обов'язково знаходиш. Коли зрозуміло, що пити більше не серйозно. Можливо тому, що я сміливо тобі піддаюсь. Хіба можна отак? Розслаблено і сміливо? Розслаблена і сміливо. Розслаблений і сміливо. Ти не питаєш, утім помітно й так. Все у натиску твоїх рук на моїй шиї. Звідки знаєш, лишаючи сині печаті від шкіряного ремінця. Бо знаю. І протягом доби. Стискаєш до хрипоти, проте чи помічатиме хоча би хтось, коли приглушено шепочу, як прагну. Прагну ж? Затягнувши потужно до неможливости. Затягуючи ще ліпше чи гірше од немож-ливости. За рухами протяжливий біль в органі, якщо ж прагнуть, то подібне мовчки, допоки не зісковзнеш до самого низу у пошуках зволоженого шматка. Увібравши до рота, а чи чигирин, і тримати довго.

Тримати довго, а пестити повільно, аби таки роззявити рота про той чигирин.

Я питаю в тебе, чи це чигирин?!

◊

На цьому коричневому святі одна я, мамо, походжу на шльондру. Навкруги повно таких, що не шльондр. Принаймні, так думають саме ті, що навкруги і вважають себе не шльондрами. Одна я, мамо. Одна я. Чи угледжуєш: всі людські помиї вплутані у моєму волоссі та поволі стікають шиєю донизу, до ніг. По ногам, мамо. Ага, стікають. Мене кличуть шльондро, щоби йшла до кола, всередину, аби плювати і потрапляти до цілі. Мамо, не повіриш, але я входжу. Мамо, я йду в оте коло, їм же направду весело — вони плюють і потрапляють до цілі, тому, окрім помий, іще таке — з їхніх протухлих ротів. А за хороводами, мамо, пісні. Вони співають про шльондру, довкола якої хоровод, а надалі плюють і потрапляють до цілі. Віриш, мамо, вони співають про мене та мені. Такі розчулені, убогі; вони, мамо, мені дорікають, бо на цьому коричневому святі одна я (лише я, тільки я) походжу на справжнісіньку шльондру. Моя скусана шия і синці на зап'ястках заслуговують потужної покари, переконують мене, мамо. Та хіба можна, коли я ваготію? Хіба можна? Хіба?! А ти, мамо, не ліпша примари.

◊

Увесь по-особливому ароматний. Тому так просто відчути твою обтяжливу присутність околясом. Про чигирин я більше ні-ні, бо бажаєш потужно дихати. Тобі видається, що в цьому я здатна зарадити. Чи здатна я зарадити в цьому, видається саме тобі, а я облавом мислю про вкарбований у мізках чигирин, до якого благає наблизитись невідома (і досі) чортівня. Обсмоктую згустки твого особливого аромату, щоби не зірватись і вмовкнути щонайменше на сьогоднішнє століття. Вдихаю до появи червоного слизу в носі, тому що бачу — червоний, він тече. Та обавляюсь од слизу так швидко, аби не помітив і продовжував вимагати від мене лишатися поруч. Можливо, цю дію фіксуєш у пам'яті, чого не можу прочути; обаполи ж витанцьовують роздовбані чоловічими тілами тіла баб. Баби ще ніби молоді, молодші за мене, проте вони вже зістарились і в них зсихаються губи. А ти мене злиш, оби не сподівалася на безумні вигадки і міцніше стискала колінку. Злиш отак: говорячи, що ці зморені людською морокою тіла баб підуть із тобою у нічну круговерть. Я розумію, що ти про їблю. І вмовчую. Волієш омазкати горловини кожної з них рідиною, яка до нині була призначена лишень мені. Від тебе: волію. А я оце зараз поводжусь, ти так думаєш, нехорошо, через це ніякого свята на нас двох. Чому — нехорошо? Я ж умовчую (зовсім) про чигирин, до якого пора би мені пнутись. Ти вкотре: нехорошо, бо не кричу обіцяного на вухо. Тільки здогадуюся, точно не знаю. Зате знаю, що треба кричати і обов'язково кричатиму, аби ти чув і не затуляв вилизані мною мушлі. Ми відрізані від світу разом, отож, з тілами баб навряд чи зав'яжеться, й впиватися дозволено досхочу. Врешті, баби огулом щезають, прихопивши свої випещені (чи обезвічені) тіла, а я радію. Помічаєш мої веселощі і не стільки обурений, скільки втомлений. Коли нарешті я віднайду чигирин, то заберу тебе із собою. Якщо, звісно, віриш, схиляючись до моєї голови. Яку поцілую. За сим же цілунком цілуватиму ще. Далі буде все мовчки, окрім моїх схлипів, коли оміратиму, впустивши у себе тебе, і, мабіть, кричатиму обіцяного на вухо. Ти чув; і ти дихав. Відчинятимеш ранком двері, аби йшла із Богом. Не забувши при цьому додати, та що там я знаю про Бога. Не дивитимусь і не дивуватимусь, проте вдихатиму рештки твого особливого аромату до легенів: я так лишаю у собі тебе.

◊

Нащо, мамо, чекаєш на мене так несподівано. І загалом — нащо, чекаєш? Ага, мамо, із шкіряним паском, щоби висікти до останньої хрипоти. Утім, останньої хрипоти, мамо, я вже не в змозі, а ти б, мамо, коли вміла, могла би провідати. А ти ж-бо не вмієш, і це безсумнівно. Віднаходжу найглибшу шпарину і бачиш, мамо, я вже (швидесенько й) там, ти ж, у свою чергу, навіть не встигаєш змочити шкіряного паска ув оцті. Наближаєшся з таким, який є, — сухим. Що ж ти тим, мамо, (передбачено) сухим? На мені, мамо, без цього майорять святкові прапори. Ти, знаю, не знаєш, і, мамо, ніколи не знатимеш, тому що до цього тільки небесним посланцям. Чи то підземним. Я не свідома, мамо, хоча давити приходять саме мене. У них все виходить — вони направду давлять. Мамо, вони ж так давлять... Не певна, що це сновидіння. Мамо, я не певна. У шпарині ніякого світла і спертий запах жіночого поту. А ще, мамо, не жіночого, бо таким потом, не жіночим, нагороджують найліпші і, що не належать, чоловіки. Отже, окрім жіночого, ще чоловічий. Можна думати — небесні посланці, однак не вони, але не переконує — я переконана. Наразі ж про тебе, мамо. Слизькі пронизливі згуки тримаєш, як прихисток, у собі. Навряд чи це, мамо, врятує од серйозних утрат. Тому ліпше зробити так, як ти, мамо, і робиш, полишивши шмат відпрацьованої шкіри на вході до моєї шпарини. До того ж клунок із буханцем: ти така лагідна мати.

◊

У невеличкому льосі, де віднедавна, перегорають лямпи. Доводиться тягти на середину стіл, а зверху споруджувати стілець. Лізти на той стілець, аби викрутити перегорілу лямпу, а потім вкрутити свіжу. І так трохи не щодня. Хоча скоро лямпи скінчаться, я вкручую. Поки ж вкручую, до мого невеличкого льоху збігаються люде. Не вірю, що людям цікаво лише слідкувати за зміною лямп у цьому приміщенні. Таке може бути цікаво хіба що безпритульним, бомжам. Але люде, які збігаються і яких незліченно, ніякі не безпритульні, не бомжі, — абсолютно пристосовані до виживання люде. На них одяг і черевики, а ще люде всміхаються. (Ліпше б це були безпритульні, бомжі.) Видається, їм відрадно без жодної на те причини.