Ципа зникає вдруге

Розділ І

Перша поява Ципи. Випадок з капітаном Пилипеєм. Пошуки починаються

Почалася ця дивовижна історія з випадку настільки ж несподіваного, наскільки й комічного.

Шестикласники Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко, ховаючись за парапетом набережної, спостерігали за кормою трипалубного красеня-теплохода "Квітка-Основ'яненко". Там стояв капітан Семен Іванович Пилипей і про щось розмовляв із матросом Платошею. Капітан був високий, стрункий, статурний, у сліпучому кремовому кітелі і неймовірно прекрасному кашкеті з таким самим кремовим верхом, чорним околишем, золотим крабом і золотими позументами на чорному лакованому козирку.

Матрос Платоша у засмальцьованій тільняшці й лиснючих кльошах поряд із капітаном мав вигляд, наче гидке каченя поряд із білим лебедем. Хлопці боляче це переживали, бо матрос Платоша був, можна сказати, їхнім другом — вони упродовж трьох останніх днів ловили разом рибу з десятого причалу, де майже ніколи не швартувалися кораблі. Сьогодні Платоша обіцяв пустити їх на свій теплохід, поки до посадки ще було кілька годин і обстановка дозволяла. Тому хлопці з нетерпінням чекали, коли ж капітан, нарешті, добалакає й піде.

Капітан добалакав, але не пішов. Навпаки, пішов Платоша. Певне, капітан кудись його послав. А сам капітан витяг люльку, натовк її тютюном і запалив. Звідти війнув вітерець, і до хлопців долинули пряно-медові солодкі пахощі. Хлопці перезирнулися й заздро зітхнули.

Й хіба можна було не зітхнути заздро, дивлячись на втілення мрій усього хлоп'ячого народу земної кулі.

І тут на кормі за спиною отого втілення раптом з'явився хлопчик. Женя й Вітасик із таким захопленням дивилися на капітана, що навіть не встежили, як і звідки хлопчик з'явився. Побачили його вже тоді, коли він підходив до капітана ззаду. Хлопчик був такого ж віку, як і вони, мабуть, теж шестикласник. Худий, гостроносий, капловухий, із рудим настовбурченим чубчиком. Він обійшов капітана, глянув на нього ззаду і сказав:

— Пилипей? Здоров! Привіт тобі від Вороного!

Женя й Вітасик почули слово в слово те, що він сказав. Хоча коли капітан говорив з Платошею, не чули анічогісінько. Теж річ дивна…

Але те, що відбулося потім, було просто фантастично. Капітан вирячився на хлопчика з таким жахом, який буває тільки в кіно. Щелепа його одвисла, очі мало не вилізли на лоб.

— Ципа? — прохрипів капітан. Женя й Вітасик теж це почули дуже чітко.

— Я! — весело сказав хлопчик.

— Ні! Ні! Ні! — капітан у паніці швидко позадкував, перечепився об фальшборт, який був йому трохи вище колін, і, змахнувши руками… шубовснув у воду.

Женя й Вітасик тільки побачили, як неймовірно прекрасний капітанський кашкет, наче чайка, злетів із його голови, плавно опустився на воду і загойдався на хвилях.

— Людина за бортом! — дзвінко закричав Ципа, схопив рятівний круг і кинув у воду.

І майже тієї ж миті згори, з верхньої палуби кинувся у воду матрос у кльошах і в тільняшці. Ще коли він летів у повітрі, хлопці зрозуміли, що то був Платоша. На набережній уже юрмилися цікаві і, перехилившись через парапет, збуджено вигукували:

— Га?

— Де?

— Хто?

— Що?

— Потонув!

— Скинули!

— Та ні! Щось украв і тікає!

— Держи!

— Лови!

— Хапай!

— Он-он! Виринув!

І звідки вони тільки беруться, ті цікаві?

Щойно нікого не було — мить! — і вже цілий натовп.

Капітан, мокрий як хлющ, одфоркуючись, вилазив на гранітні сходи.

За ним, переможно тримаючи в руках капітанський кашкет, вигулькнув із води Платоша.

— Семене Івановичу! Що таке? Як же це ви? — Платоша намагався говорити співчутливо, але губи мимохіть розтягалися у посмішку.

— Та хай йому біс! Перечепився… ненароком… Тьху! — ніяково одмахувався капітан і нервово крутив головою. Хлопці теж роззирнулися. Та ні на кормі, ні серед людей на набережній Ципи не було. Ципа зник.

Платоша, закинувши назад голову, замахав нагору до цікавих, що позвішувалися з парапету:

— Ну чого? Чого? Розходьтеся! Видовище влаштували! Цирк вам, чи що? Чуєте — перечепився капітан ненароком. Виробнича травма. Розходьтеся! Ну! От безсовісні! Ідіть-ідіть!

Та натовп розходитися не поспішав.

— Ха-ха! Капітан!

— Шубовснув! Ха-ха-ха!

— Оце капітан!

— З власного корабля падає!

— Ха-ха-ха!

Безжальний народ цікаві. Особливо у натовпі, в гурті. Батька рідного не пожаліють — засміють.

І тільки тоді, як Платоша з капітаном сховалися на кораблі, люди почали розходитися. Та й то неквапом, жваво обговорюючи кумедну подію.

Чи їм робити нічого? Чи вони ніде не працюють? Наче немає в них ні обов'язків, ні інтересів ніяких. Тільки й блукають по місту, чекаючи, поки щось десь станеться, щоб одразу збігтися і загаласувати збуджено…

Набережна вже порожніла, а Женя й Вітасикусе ще не йшли, сподіваючись, що Платоша вийде до них, як обіцяв. І таки дочекалися.

Платоша збіг по трапу сухий, чистенький, молодецький — у новій тільняшці і напрасованих, видно, святкових кльошах.

Підбіг до хлопців:

— Братва! Вибачайте, сьогодні нічого не вийде… Ви ж, мабуть, бачили… — і усміхнувся багатозначно.

— Бачили, — одночасно сказали обидва.

І тут же розказали все, що бачили й чули.

— Ципа? Гм… Інтересно! — Платоша підняв брови і схилив голову набік. — Мені теж здалося, наче на корму шмигнув якийсь хлопець, як я вийшов. А капітан запевняє, що на кормі нікого не було, що він просто прикурюючи позадкував, перечепився об фальшборт і… Інтересно!

— А що за людина ваш капітан? — спитав Женя Кисіль.

— Питаєте! Молоток! — Платоша підніс догори великий палець. — Вища кляса!

— Не боягуз? — спитав Вітасик Дорошенко.

— Та ви що?! Як то кажуть, пройшов вогонь, воду й мідні труби. І пожежі на кораблі гасив, і тонув, і виринав, і з піратами бився… Всього було! Дай Боже вам бути такими боягузами, як він.

— А чого ж він так злякався? — здвигнув плечима Женя.

— То вам здалося. Не злякався, а просто… хто його зна…

— Обом одразу здалося? Так не буває, — сказав Вітасик.

— Ну… не знаю, — розгублено розвів руками Платоша. Потім подумав і сказав: — Хлопці! Треба було б того Ципу відшукати. Я б і сам цим зайнявся, але сьогодні ж увечері відпливаємо… Ви ж розумієте…

— А де його шукати? — непевно сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком. Вітасик мовчки знизав плечима.

— Ну, ви артисти! — пхикнув Платоша. — Щоб не знайти Ципу? Це ж не якийсь Андрійко, чи Антоша, чи Павлуша, чи Вадик? Ципа! Не так багато Цип на світі. Як то кажуть, шукайте і знайдете.

— Ну… ми спробуємо… — Женя знову перезирнувся з Вітасиком.

— Спробуємо, — кивнув Вітасик.

Розділ II

До справи підключається капітан міліції Попенко, а згодом дружина капітана міліції Горбатюка

Капітан міліції Анатолій Петрович Попенко був завзятим рибалкою. За будь-якої вільної хвилини та слушної нагоди хапав вудочки та гнав на Дніпро.

Сьогодні в нього саме почалася відпустка, а дружина "відпускалася" лише через тиждень, і тільки тоді вони мали їхати у село до його батьків, де вже два місяці гостював їхній п'ятирічний Андрійко. І тому не дивно, що Анатолій Петрович схилявся з вудочками над водою на десятому причалі, коли сталася ота пригода з капітаном Пилипеєм. Вудочок у Анатолія Петровича було три, і, захоплений поплавцями, він не встеріг самої пригоди, що сталася біля третього причалу, де швартувався "Квітка-Основ'яненко", бачив лише натовп цікавих.

І вгледівши знайомих хлопців Женю Киселя й Вітасика Дорошенка, що заклопотані йшли звідти набережною, звичайно, не втримався і спитав:

— Привіт, хлопці! Що там таке сталося?

Хлопці наче зраділи, побачивши капітана Попенка, і, перебиваючи один одного, почали розказувати. Під кінець Женя Кисіль сказав:

— По-моєму, це варте уваги слідчих органів.

— Так-так, — мотнув головою Вітасик Дорошенко. Після однієї дивовижної історії з таємничим голосом за спиною вони виявляли особливу пильність і всюди шукали кримінальної таємниці. Попенко поблажливо усміхнувся:

— Ну, хлопці, не поспішайте. Так усіх на світі, без винятку, запідозрити можна. Тим більше ви кажете, що коли капітан говорив з матросом Платошею, ви нічого не чули. А як говорив той Ципа — то слово в слово. Не виключено, що вам щось учулося.

— Обом одне й те саме? — недовірливо скривився Женя.

— Не виключено. Вірні добрі друзі і думають, і почувають однаково… Раптова поява на кормі якогось хлопчика просто могла здивувати капітана, він позадкував, від несподіванки перечепився й шубовснув. — А чого ж капітан запевняв Платошу що ніякого хлопчика взагалі не було? — спитав Вітасик.

— Ну, як ви не розумієте! Незручно було йому, що він, капітан, начебто злякався якогось пацана і впав у воду. Реноме своє захищав.

— Що?

— Ну, честь мундира капітанського.

Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового.

Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх.

Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком.

Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було.

Вдома, біля дверей ліфта, він зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.

— О! Ну, як улов?

— Ні хвоста! — махнув рукою Попенко.

— То заходь до нас. Жінка якраз борщу наварила й ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не готувала. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.

Попенко спробував відмовлятися ("Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую"), але Горбатюк і слухати не захотів:

— Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками, не пускають. Без розмов!

І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.

— Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.

Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце:

— Ой! Я зараз зомлію.

— Ти ж не тенор, — засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика.

Горбатюк кинув на неї швидкий погляд:

— А що — твої тенори вже й умлівають?

Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, насипаючи ополоником борщ у тарілки.