Донька короля

---

Донька короля

1. Заборонений прийом

— У нас нема виходу, — розгублено мовила Максимова мама.

— У нас є вихід! — впевнено гнув своє Білан-старший, Максимів тато.

— Але мене цей вихід не влаштовує, — вкотре повторила мама.

— Бачиш, — зауважив тато, — вихід все ж таки є. І ти з цим згодна. Просто цей вихід тебе чомусь не влаштовує. А оце вже інша річ.

Батьки сперечалися вже другу годину. Максим Білан мовчки прийняв позицію на кріслі, яке посунув у кут великої кімнати, і дивився на них, намагаючись ні словом, ні півсловом, ні рухом не нагадати про свою присутність. Хоча мав на це повне право: адже в цю мить вирішувалося його, Максима Білана, найближче майбутнє.

Після їхнього з Денисом Черненком та Оксаною Дорошенко повернення із Західної України, де їм мимоволі довелося пережити відразу кілька пригод і навіть приймати ризиковані рішення, не минуло й двох тижнів. Відтоді Денис із Максимом не бачилися. Їхні батьки, особливо Денисова мама, яка одна, без чоловіка, піклувалася про трьох дітей, були переконані: ці двоє таких різних хлопців раптом стали кращими друзями і доповнюють один одного. Так само думала і Оксана, якій у квітні Білан із Черненком допомогли викрутитися з великої халепи.

Можливо, в це і можна було повірити.

Максим Білан, єдиний син своїх батьків, вважався домашнім хлопчиком. Навіть дуже домашнім: у нього був свій власний дім, який він назвав Бабусиною Хатою. Однокімнатна квартира на сусідній вулиці, залишена Максимовою бабусею у спадок онукові, і він матиме змогу переселитися окремо від батьків після закінчення школи. А потім, коли спадкоємцеві стукне двадцять один рік, він стане повноправним власником Бабусиної Хати. Максим вивчав англійську мову, багато читав, добре грав у шахи і круглим відмінником не міг стати лише тому, що з фізкультури та праці мав стабільно невисокі оцінки.

Ось тут Денис Черненко давав йому фору. Вчився посередньо, читав мало і не регулярно, кіно дивився тільки за умови, що в стрічці будуть бойові сцени та автомобільні перегони. Часу на серйозне навчання в хлопця лишалося мало — доводилося глядіти молодших братика і сестричку. Зате Дениса знали як спортсмена, неодноразового чемпіона шкільних змагань. Він навіть включився в змагання за Золотий кубок, який, до речі, і зблизив хлопців.

Здавалося, чудова, навіть можна сказати — класична ситуація: поєднання гострого розуму та спортивної підготовки доповнять одне одного, і підлітки будуть триматися купи. Тільки не все так просто. Черненко не поспішав називати Білана своїм другом, вважаючи приятеля надто зарозумілим типом, якому лише пощастило народитися в благополучній родині.

Правда, за час їхнього знайомства він дещо змінив свою думку про Максима в кращий бік — перестав вважати його слабаком та салабоном. Бо в дивних, а часом і небезпечних ситуаціях, у яких вони опинялися, саме кмітливість приятеля ставала в пригоді частіше, ніж його, Черненка, фізична сила. Перед мудрістю не схиляється лише дурень. А себе Денис таким не вважав.

Не вважав його дурнем і Максим Білан. Звиклий до частого думання та розмірковування, він зробив очевидний висновок: вони з приятелем дуже різні, щоби справді бути близькими друзями. Але саме в цьому він і бачив закономірність, яка підлягає закону про притягання протилежностей. Вже кілька разів життя поверталося так, що обом хлопцям, незалежно від того, хочуть вони того чи ні, доводилося не просто встрявати в дивну та загадкову історію, а й виходити з неї достойно. Якби в пошуках виходу хлопці не об'єднувалися, а далі дивилися один на одного вовками, їхні пригоди закінчилися б одразу. Причому неприємно, коли не трагічно.

Тому мудрий Максим якось мирився з тим, що його запальний приятель Денис частенько дратується, коли їхні шляхи знову перетинаються. На місці Черненка Білан теж дратувався б. Погодьтеся, мало радості спілкуватися з тим, хто частіше матиме рацію, ніж ви, і так буде завжди.

Звісно, Максимові батьки не мали змоги покопатися в стосунках двох тринадцятирічних хлопчаків аж так глибоко. Особливо тепер, коли виникла нагальна потреба кудись прилаштувати сина на десять днів. Саме стільки батьки будуть за кордоном. Білана-старого запросили на міжнародну конференцію з такою довгою та незрозумілою назвою, що навіть Максим не міг її вимовити. Не кажучи вже про те, щоб зрозуміти її суть. Умови запрошення передбачали, що доктор Білан, як його на іноземний манер назвали в офіційному запрошенні, має право взяти з собою асистента і вільний вибирати кандидатуру сам. Звичайно, тато взяв асистентом маму.

Тепер треба придумати, де їхній син побуде десять днів. І головне — під чиїм наглядом. Спроба Максима пояснити, що нагляд йому не потрібен, почутою не була. А мама в свою чергу не хотіла нічого чути про те, щоб її син у цей час пожив у селі на Полтавщині разом зі своїм другом Денисом. Бо післязавтра його мама за сталою традицією відправляє сина туди до кінця літа. Менші вже там, з бабусею. Денис поїде пізніше, він же нещодавно приїхав і трошки допомагав матері з косметичним ремонтом квартири.

— Її син був із нашим у подорожі, — сказав Білан-старший. — Я тоді, якщо ти пам'ятаєш, давав їй слово, що в разі чого за нього також відповідатиму. Мені не важко, я вже бачив цих авантюристів у ділі, — тато підморгнув Максимові. — Певен — вона радо нам допоможе і не буде заперечувати, якщо хлопці якийсь час поживуть разом. Це ж, зрештою, ненадовго...

— Я тобі вірю, — погоджувалася мама. — Вона не буде заперечувати, бо вважає себе винною нам. Але заперечую я: в тій родині і без нашого, як ти кажеш, авантюриста троє. Невідомо, які умови в тому селі.

— Там природа. Це найкращі умови. Ну а няньки нашому синові не треба, можу тебе запевнити.

— Все одно... Не хочеться завантажувати когось нашими проблемами. Ні, такий вихід мене не влаштовує. Категорично.

— Не влаштовує? Добре, є ще один вихід: відмовитися від поїздки. Категорично. Всі питання знімуться відразу.

Подумки Максим зараз аплодував татові. Чому він із самого початку не застосував такий вагомий аргумент? Прийом заборонений, але ж результат позитивний — мама погодилася.

Не те, щоб Максимові Білану хотілося їхати в село на Полтавщину в компанії з Денисом Черненком. Але йому просто дуже хотілося кудись виїхати з остогидлого Києва. Мандри та подорожі — завжди добре.

2. Пригода під Пирятином

Як і думав Максим, все узгодилося без зайвих проблем.

Денисова мама була дуже щаслива — їй хотілося, щоб її старший син частіше спілкувався з хлопцем із порядної родини та набирався від нього чогось хорошого. Вона не приховувала цього, що особливо дратувало Черненка. Він принципово не бажав спілкуватися з "корисними людьми" і взагалі опирався так званим потрібним знайомствам.

Відтак у ситуації, що склалася, від його думки нічого не залежало. Максим поїде з ним до бабусі. Причому відвезе їх туди особисто Білан-старший на своїй машині. Це позбавляло Денисову маму необхідності витрачати час на їзду туди-назад: її дуже втомлювала дорога, особливо влітку. А так вона зможе трошки відпочити і перевести подих.

Отже, все складалося на користь дорослих.

Виїжджали рано, коли машин менше і простіше вибратися з Києва. Побачивши Максима з двома сумками, запакованими дбайливою мамою, Денис презирливо гмикнув, поправив свій не надто важкий наплічник і глузливим тоном поцікавився:

— У тебе там, випадково, шуби нема?

— Для чого шуба? — Білан не зовсім зрозумів підначку.

— А раптом за ці дні сніг випаде? — Черненко зробив страшні очі. — Прикинь: влітку в селі Зозулясте на Полтавщині випав мокрий сніг, а Максимові Білану мама не спакувала шубу, від чого Максим Білан підхопив нежить і чхав до початку навчального року.

— Дуже смішно, — серйозно погодився Максим. — Тільки ми з тобою в одному класі все життя вчимося — ти мене хоч раз у шубі бачив? Чому ж тоді я мушу робити виняток і брати її з собою саме тепер? Взагалі, чого ти заводишся? Хочеш, щоб я почав бити себе в груди і кричати: "Нема в мене шуби! Нема в мене шуби!" Або взагалі вмикати ідіота і робити вигляд, ніби твої шпильки мене не шпигають? Так, сумки збирала мама. Вона напакувала туди чистих футболок, шортів та штанів, щоб нікого не обтяжувати пранням. Ще там продукти для всіх нас та гостинці твоїм малим — не збираюся я вас там усіх обжирати.

— Не обжереш, не бійся, — здав назад Черненко. — Ти стільки не лопаєш...

— І взагалі, знаєш — я не нав'язувався тобі в компанію. За нас тут усе вирішили. Ми якось до цього часу дуже не сварилися. Тому давай уже потерпимо ці дні. А тоді ти від мене відпочинеш.

— Не дуже ти і втомлюєш, — буркнув Денис. — Забагато думаєш про себе, скажу тобі...

— Коли так — давай вантажитися.

Саме нагодився Білан-старший, який весь час, поки хлопці пікірувалися, обмінювався з мамою Дениса подяками. Він відчинив багажник, завантажив туди велику синову сумку, простягнув руку за меншою. Перехопивши Черненків погляд, Білан взяв її сам і, піднявши, поставив до першої. Зверху примостився наплічник Дениса.

Розсілися. Помахали Денисовій мамі руками. Поїхали.

Спочатку про щось намагалися говорити, та розмова не клеїлася. Замість цього Білан-старший запустив диск із записом зарубіжних музичних хітів своєї молодості. Так, під супровід музики, вони виїхали за межі Києва. Денис прилаштувався дрімати на задньому сидінні. Максим дивився у вікно, пробуючи спочатку рахувати дерева, котрі пролітали повз них. Коли це заняття набридло, знайшов іншу розвагу — спробував рахувати корів та кіз, що паслися на придорожніх полях.