Дурниця

* * *

Нездужалось. Цілісінький день мене і терло, і м'яло, і ходити не давало. Я більшу частину дня пролежав, думаючи про те, як то сьогодні в нашій окрузі відбудуться вибори від земельних власників. Чия-то, мовляв, візьме гору: чи "праві" осилять "лівих", чи "ліві" подужають "правих"?

Становий, що, спасибі йому, ніколи не минає моєї хати, як їде через село, де я живу, — учора теж незнарошне завітав до мене і хвалився, що він добрячого підвіз возка отим "лівшукам", щоб не дуже зазнавалися та вгору носа драли.

— Підвезли, кажете, возка? — перепитав я його.

— Та ще й якого! — гучно викрикнув він. — Заплішив у саме тім'я такого кола — ого-го-о-о! — додав він, моргнувши злукава оком.

— А можна довідатися, якого саме? — попитався я.

Становий трохи промовчав, потім духом вимчав цілу склянку міцного та солодкого чаю з ромом, що завжди любив його уживати, і, зажмуривши очі, покрутив головою.

— До якого часу не скажу, — відмовив він нешвидко, усміхнувшись, — самі потім дізнаєтесь!

Пам'ятаючи, що "всяка власть від бога" і завжди спочуваючи цьому заповіту з святого письма, я, звісно, не посмів допитуватися пана станового про того кола, якого він заплішив лівшакам у саме тім'я. Я тілько прохав його ще випити одну склянку чаю, бо надворі було холодно, а йому треба їхати.

— Ні, спасибі. Я чаю більше не хочу, — відказав він, — шкода таке добро марно витрачати! Якби не їхати, випив би ще, а то на морозі — воно так задарма і піде собі, буцім і не пив. А ви, — додав він мені, — оце пляшечку приховайте до якого часу. Як можна буде у вас і заночувати, тоді ми довідаємося, де в неї денце! А на сьогодні — буде, бо треба зараз у дорогу збиратися.

— Та чого ж, — питаю, — так швидко? І не перегрілися як треба та й у дорогу?

— Ніколи... От по сю! — відказав він, черкнувши пальцем по горлянці.

— А вже, — кажу йому, — у вас і служба! Та ще під такий скрутний час, як тепереньки.

— Прямо тобі — дихати не дає! — відказав гучно становий і, схопившись, почав збиратись у дорогу.

— Що ж, і ви завтра на вибори лаштуєтесь? — спитав він, надягаючи кожуха.

— Та думка, — кажу йому, — як усе благополучно буде.

— Їдьте, — відказує становий. — Там буде і Пищимуха. А вже він буде, то без потіхи не обійдеться. Певно, яким-небудь новим "утвором" людей напотішить.

— Та він, — кажу, — на це вдатний.

— Та ще який вдатний! — скрикнув становий. — Прямо тобі як та сластьонниця сластьони пече, так він свої утвори вивертає... Так і сипле, так і сипле ними, наче те зерно на кіш! Та все віршами, а не як-небудь. Пам'ятаєте його:

У лузі соловейко

Співав голосненько,

А зозуля на дубі кувала,

Літа віщувала!

— Пам'ятаю, — кажу. — Як же не пам'ятати? Се ж було у отця Федора, тоді саме, як справляв він обід з радощів, що розігнали першу думу!

— Ото-то-то! Тоді саме! Тепер він з новим утвором носиться: позов складає.

— Позов? Який позов? — зацікавився я.

— От ви його і приятель, та нічого не знаєте; а він мене за свого ворога має, а я все знаю, — похвалився становий.

— На те ж ви, — кажу, — і пан становий, щоб усе знати. На те і приставлені, щоб відати, хто що думає. Бо якби такої власті не було, то хіба б же ми спали спокійно?

— Глузуйте! — відказав він. — А я вам по правді скажу, бо я з нею ні перед ким не таюся, не то що перед справником, а й перед самим губернатором!.. То от я вам і скажу: що й ви, добродію... теє-то, як його, — як казав виборний у "Наталці Полтавці".

У мене в душі чогось похолонуло.

— Як-то, — питаю, — теє-то, як його?

— З ґедзиком!.. З душком — значить! — скрикнув зовсім уже одітий становий і, це кажучи, відкопилив губи та, приложивши два пальці до носа, як потягне в себе духу!.. — Пахне, значить... вільним повітрям пахтить... От що я вам скажу!

— Від мене?.. Вільним повітрям? — ледве повертаючи язика в роті, вимовив я.

— Еге-с... від вас, — усміхаючись, каже становий. — Скажіть мені по правді, от як я перед вами по правді кажу, навіщо ви мене другу склянку чайку випити присоглашали? Ану, скажіть?

— Та як же доброго чоловіка в холод із хати випускати, не обігрівши як слід його? — відказую йому.

— Толкуйте про вільховий корінь, а дубовий — товщий! — відказав мені становий своєю улюбленою приказкою та, нахилившись до мого уха, стиха зашептав: — Бажалося довідатися, якого я кола заплішив? Думка: вихилить становий другу склянку, шибоне вона йому в голову — і почне він клепати язиком, наче паламар той у дзвона? Ну, так я вам скажу: не на того наскочили! Становий — не дурень удався! Зразу помітив, куди воно стриже і... ухилився. От як хотілося і другу випити! бо ромок у вас... Хіба у самого маршала такого другого доведеться пити... Ви його, пане хазяїне, приховайте. Ми його другим разом укутаємо і то так, щоб і мундира скинути... бо в мундирі, бачите, тісно... а то... щоб вільно було... на просторі. Адже ж ви поважаєте тую волю? Та хто її тілько не поважає, хто не любить?! — весело граючи очима, торохтів пан становий, та це кажучи, кинувся до мене, міцно обняв, дзвінко поцілував та, як та дзиґа, крутнувшись, — зразу зник за дверима.

Як я, опам'ятавшись, вискочив був на рундук, щоб провести дорогого гостя, то він уже — аж сани гарчали по глибокому снігу — прудко мчався з двору.

* * *

Вернувся я в хату, як там кажуть: ні в сих, ні в тих. Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало!

"Щось то воно неабияке! — думав я. — 3 одного боку — становий, як мій давній приятель, поводився зо мною, як і слід поводитись приятелеві, а з другого — чогось він лукаво натякав про ґедзика та про вільне повітря. А наостанку ще й поцілунка вліпив!.."

Найбільше всього непутив мене отой поцілунок... І пригадалося мені святе письмо... як Юда цілував Христа, видаючи його ворогам... Чи не хоче, бува, і становий мене отак видати?.. За віщо ж?.. Здається, і вини за моєю душею ніякої немає. Живу я собі на селі тихо, ні до кого не чіпляюся, і мене ніхто не займає; не ходжу у волость довідуватись, де що сталося, хто кому яку шкоду заподіяв або зле учинив, от, як плещуть, у нашого отця Федора курей покрав... Не тичу свого носа на волосні або сільські сходи, де миряни радяться про свої громадські: діла. Чого я на них буду ходити? Воно хоч і цікаво послухати, як розумні голови керують отими справами, цікаво, але під теперішній неспокійний час і небезпечно... Ще скажуть: ходжу, щоб громаду проти стражника обурювати. У їх, либонь, з стражником нема згоди: стражникові бажається, щоб прості люди його за начальство приймали, щоб, зустрівшись, шапку здіймали, надобридень казали; а вони — сказано, темна-темнота! — не вдаряють на те. Хто смирніший, то ще як здалека його побачить — у чужий двір вскочить, чи назад поверне, або боковою улицею обійде, щоб тілько не стріватися з ним; а хто смілий, то пройде повз нього боком або спиною повернувшись, щоб не дивитись... А як наша знахарка — баба Горпиниха, що й уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує, — то ся, як тілько стражника побачить, зараз почне хреститись, неначе зачує в церкві дзвона... хреститься та причитує: "Господи, відверни!". А як пожене, то повернеться, та аж тричі на слід плюне, та ще й ногою розітре, приказуючи: "Згинь, зникни, сатано!.." Чого в них ота незгода, та ненависть? Я так і не довідався. Чув якось раз, як суперечилася стражникова жінка з простими жінками — її сусідками. Стражничиха доводила їм, що то чоловіка задля того поставлено, щоб, поміж людьми вештаючись, їх думки вивідував та всякі лиходійні заміри дізнавав, і через це вони повинні його шанувати. А їй сусідки відповідали: у нас один тілько є такий, що знає думки кожного, — господь на небі! Отже і він, святий, дав волю чоловікові, що хоче, робити, а там уже — на тім світі — кожен буде за свої вчинки розплачуватись. А ти, — кажуть стражничисі, — свого чоловіка он до кого рівняєш? То ж таки бог, а твій чоловік — панський підглядач, та й більш нічого!.. Хорт, що ним пани хотять нас, наче зайців тих, полювати!.. Он хто такий твій чоловік! — вигукували сусідки. — Я як зачув оте змагання, то у мене аж мороз поза спиною посипав, і — дай боже ноги! — мерщій хильки та хильки від того місця, де дурні жінки отаке плескали, і таки непримітно зник. Та нікому про те, що отам довелося чути, і не хвалився, навіть самому приятелеві моєму — панові становому не сказав... "Хіба, може, оце він довідався, що я чув, та йому не похвалився, та оце і ремствує на мене? — думалося мені. — Відкіля ж він зміг довідатися про се? Відкіля довідався?!. А відкіль він довідався про мій замір підпоїти його та вивідати правди про отого кола, що він комусь заплішив? Я ж йому не казав про свою думку, а він зразу дізнався!.. Ні, що не кажи, а, мабуть, стражничиха правду казала, що всі станові, урядники, стражники на те й призначені, щоб людські думки вивідувати... І кепсько ж вони з оцим ділом справляються! Скілько-то люду через їх вивідування пішло на казенні хліби, а дехто попхався аж туди, де Макар телят пасе!"

Отакі думки цілий той день мою голову клопотали. Ніяк я їх не здихаюсь, та й годі! Уже я і по хазяйству ходив наглядати, чи злаштував Омелько як слід сани, щоб завтра на вибори їхати, чи насипав коневі вівса і наложив як слід сіна, щоб був нагодований і не пристав, бува, в дорозі, бо п'ятнадцять верстов треба до виборів чухрати. Допитувався і в Параски, чи здоїла корову та птицю нагодувала?.. Поки ото клопочуся надворі, то ще й нічого, — а як тілько вернуся в хату — знову мене думки обляжуть! Одна в голові колом стримить; друга — у душу холодом віє; третя, неначе гадина та, у саме серце упнеться, — ссе його, щипає... Нема мені спокою, не вдію з думками нічого! Розпустилися так, що не приберу способу, як їх докупи позбирати та над ними гору взяти. Гуляють собі по волі, неначе той вітер по степу.

І подумав я: от що воно значить — дати волю! Недаром приятель мій — пан становий — так ненавидить її. "Нема, — каже, — гіршого лиха над неї на всім світі. Вона всю душу так вимотає, що чоловік робиться ні на що здатний. Вона, — доводить, — все одно, що дикий кінь... як не об'їздиш його та не загнуздаєш добре, то не поїдеш; та й то ще на короткій вожжині треба держати дужою рукою... Отоді уже й добре буде.