Душа

Психологічний ескіз

— Отеє наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урба-нович,— презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше — двадцяти шести літ чоловіка в духовнім вбранні.

Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.

— Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.

— Властиво, хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську с^іеку.

— Вліті по містах справді тяжко видержати.

— А ще у Відні — правдиве пекло.

— Пані добродійка проживають у Відні?

— Так, у Відні.

— Віденська курява далась і мені добре втямку.

— Так ви, отче, знаєте Відень?

— Я віденський семінарист.

— То ви, певно, останній в того розв'язаного інституту?

— Останній з дому Секержинських *,— сказав молодий сотрудник веселим тоном.

— З принципіального боку,— говорила дальше пані Євгенія,— се розв'язане ніби__неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

— Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки, поза мертву теологічну

* Титул одної повісті Крашевського 1 ("ОзЫш г (іоти Біекіег-гупзкісп") — цей титул увійшов в поговірку у польської, а за нею і української інтелігенції в Галичині.

науку, захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

— Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінціональних міст.

— Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини,— говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанрвич цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

— Пані добродійка позволять переглянути? — сказав по ,хвилі, користуючи з першої довшої паузи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

— Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

— Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

— Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антиквариях.

— В кожнім разі треба грошей,— засміявся молодий чоловік.

— Се ж недороге.

— Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

— Ви, без сумніву, жонаті?

— Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новішої школи.

— Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв'язок родинного житя, стараються передовсім. запомогти свою касу посагом жінки.

— Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

— Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

— Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

— Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавіше.

Євгенія вичислила кілька новіших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

— Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.

— Незвичайно симпатична жінка,— сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер власне вернула до покою.— Однак видко, що житє не все їй. усміхаєся. Якийсь сум пробивавсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється,— додав з натиском.

— Житє людське не ллється медом,— відповіла, покивуючи головою, Савина.— Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.

Розмова їх перервалася, бо Євгенія власне вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.

О. Урбанович переглянув книжки й завважав жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожжя!

— Видно, що нові течії часу сильніші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу,— відповіла тим самим тоном Євгенія.

Урбанович вибрав кілька книжок і попрощався.

Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципіальні й непринципіальні питання, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастіше приходив сам.

Одного, разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важніше діло до неї, і не помилилася.

Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайт ним виразом лицй витягнув з бічної кишені ЗБИТОК паперу.

— А се що таке цікавеньке приносите мені? — спитала Євгенія.

— Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?

— Що се?

— Проби мойого пера.

— А! — здивувалась Євгенія і протягнула руку.—Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитання?

— Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.

Він зачав читати.

Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибуття молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характеристичні епізоди початків нового життя.

Євгенія була порушена. В писанні молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважала, що, може, замало вглибляється в думки й чуття виведених в оповіданні людей.

— Се, власне, мій принцип,— відповів молодий писатель.— Коли хочу писати правду, то можу писати лиш те, що виджу і чую. Тих писателів, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.

— Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.

— Значить, відмовляєте мені таланту?

— Противно, признаю вам його з цілим пересвідченєм. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що при-йдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.

* * *

Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щиріші й гарячіші.

— Знову маю вам щось нового прочитати,— сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно рези-дувала Євгенія.

Він прочитав їй один коротенький ескіз "Душа". Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорого. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ним і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруванню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його "фаху": ану ж селянин зміркує, що "коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба".

Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та проте вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконанні жінки оброблена сухо, офіціально, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній а навіть трагічній темі.

— І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить,— говорив о. Урбанович.

— Не бачити, а відчувати.

— Чужої душі не відчуваєш,— уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.

Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражіння на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх її близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.

— Вже два дні не було у нас о. Урбановича,— завважила раз при сніданні Євгенія.

Савині се також видалося дивним, і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них діється і чому о. Урбанович так довго не був у них? Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря. *

— До лиха! Що йому сталося? — воркотів господар дому.— Ще недавно був здоровий, як риба.

— Ну, риб'ячим здоров'ям не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато,— замітила Савина, котра завсігди любила простувати уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.

— Може би, мені піти до него?— завважив знов по хвилі.

— Певно, піди розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.

— Підемо обі,— підхопила Євгенія.— Мені справді немов чогось не стає, коли його не виджу; так якось скоро встигла до него привикнути.

За годину вернув муж, висланий на відвідини, и успо-коїв жінок.

Жолудкова недиспозиція, біль голови, лікар не казав иставати з ліжка, та загалом нема нічого небезпечного.

Заспокоєні пані вибрались аж по полудні відвідати хорого. Слабість дійсно не показувалася грізною, хоч Урба-иовичева казала, що вночі було дуже зле. Хорий був майже веселий. З звичайним своїм гумором оповідав про нічні корчі і скаржився на легкий біль в усі.

Євгенія навідувалася майже щогодини, розпитувала про здоров'я хорого.