Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська

ПРОЛОГ

28 десія 323 року *, Вавилон

Імператор Александр Македонський помер 28 десія 323 року у Вавилоні, в палаці Навуходоносора під вечір, коли нестерпно пекуче сонце вогняною кулею опускалося за гарячими пісками спопеляючої пустелі. Стояла тяжка спека, сухий жар пустелі ще пропікав вулицю, і всі з нетерпінням чекали рятівної нічної прохолоди — чи повіє вона?

Постарілі македонські воїни з почорнілими від чужого сонця обличчями й руками, огрубілі, шрамовані, залишки тих, хто тринадцять років тому прийшов сюди зі своїм імператором завойовувати світ і дивом уцілів у битвах та злигоднях походів, мовчазними купками збиралися в тіні палацу, як розпорошене стадо, що втратило пастуха. Були розгублені, навіть злякані і не могли повірити тому, що тільки-но сталося цього нещасливого для Македонії 28 десія 323 року у Вавилоні, у палаці Навуходоносора.

То невже і боги смертні? І що тепер робити, чиїх вказівок дослухатися, за ким іти? І куди йти? Додому, в далеку звідси Македонію, а чи далі завойовувати світ? Але — кому? Навіщо? Для чого? Бог, котрий привів їх сюди, віднині труп. Тлін. Ніщо. Прах. То куди ж тепер податися, де прихистися? І де знайти нового повелителя а чи далі жити вільно, без царя?

Цього не знали й полководці, які виглядали ще розгуб-ленішими, аніж прості воїни. За них, воїнів, мусять думати полководці, а ось хто тепер в чужому Вавилоні подумає про самих полководців? Як дізнатися: де виграєш, а де програєш?

Помер Александр Македонський тридцяти трьох років від роду.

Із них тринадцять років він процарював.

Після його негаданої смерті залишилася величезна імперія, в яку, крім Македонії та європейських володінь, входили Єгипет, Сирія, майже вся Мала Азія і частина Індії. Вказівок, як повестися з таким спадком, імператор не залишив, бо не сподівався на короткий вік. Навпаки, за кілька днів до свого негаданого трагічного кінця повелитель прискіпливо обговорював плани нових походів. І ось він, нарешті вгомонившись і навоювавшись, лежить тихий і байдужий до всіх тривог, далекий від того світу, який він ще вчора збирався і далі завойовувати.

* Приблизно 13 червня. 323 рік — тут і далі дати поДаються до нашої 'ери (прим, автора).

Піддані не відали, що діяти, всюди панувала невпевненість у завтрашньому дні. Здавалося, що разом з Александром зникла зі світу білого воля, дія, цілеспрямованість, програма і віра в перемогу. При ньому всі знали, що треба завойовувати, завойовувати і завойовувати. Все нові й нові царства, народи, племена, краї. Тепер ніхто не знав, що робити із завойованими царствами, народами, племенами, краями. Майбутнього вже не бачили і не вірили в нього. Яке майбутнє без бога? Хто очолить імперію? Хто з них може стати новим Александром? В Македонії старшинував постарілий намісник Антіпатр із сином своїм, честолюбивим Кассандром, там же перебувала й сестра покійного імператора Клеопатра, а в сусідньому Епірі їхня мати, цариця Олімпіада, звана ще "епірською відьмою". Не те. Ніхто з них не здатний замінити собою молодого Македонського.

Майже всі сподвижники імператора, його полководці й політики, помічники й виконавці імператорової волі були в той час на сході, у завойованих царствах. За життя свого владики вони ще мирно вживалися один з одним, старанно приховуючи в собі владолюбство, жадібність, непримиренність та бажання володарювати самим. Якщо не у всьому світі, як мріяв їхній незрівнянний пан, то хоча б у якомусь його куточку, але — своєму, де ти і цар, і бог. Але за життя Александра доводилось покірно миритися з власною потаємною мрією стати владикою. Покійний бог тримав їх у шорах, а за найменшої непокори міг і смертю покарати, що й траплялося. І ось вони нарешті позбавлені тяжкої монаршої влади. Наче б уже вільні. Але озиралися один на одного розгублено, все ще не вірячи, що вони вільні, і все ще не відаючи, як діяти далі? Біля тіла свого повелителя вони стояли мирно, хоч та зустріч виявиться їхньою останньою мирною зустріччю. Згодом, як покаже час, вони здибуватимуться лише на полі битви як вороги.

Різні полководці (їх ще називали діадохами, що по-грецьки означає послідовники) і за складом своїх характерів, за державною мудрістю, здібностями, звичками, звичаями і тією роллю, яку вони відігравали у східному поході свого повелителя. Одні були наділені більшим честолюбством та гоноровитістю, другі — меншим, треті поривалися до панування над світом, а четверті ладні були задовольнитися лише окремими царствами; різні вони були і за віком та соціальним походженням. Так, Антіпатр, Антігон і Полі-сперхонт були соратниками ще царя Філіппа, інші зросли і виявили свої непересічні здібності вже за Александра, хто пройшов з ним увесь східний похід, а хто приєднався до нього вже в кінці, були й такі, що зовсім не брали участі у ньому, як, наприклад, Антіпатр, Кассандр, Антігон і Де-метрій. Хоч вони й належали за своїм теперішнім становищем до греко-македонської знаті, та соціальної рівності між ними не було. Пердікка і Леоннат, наприклад, походили з царських родів, Полісперхонт був тимофійським бази-левсом, із родовитої знаті вийшли Антіпатр, Піфон, Арі-стон, а Лісімах — усього лише нащадок збіглого раба, котрий якось знайшов у Македонії притулок, Євмен — син бідного херсонського візника, якого ще юнаком взяв до себе Філіпп. Але всі вони, чи майже всі, здобули найкращу освіту, цінували знання, були покровителями наук і мистецтва, вільно почувалися в науці та бойовій техніці, бо отримали найкращу на той час військову підготовку. Були вони людьми здібними, бо інакше — будь вони нездарами і ні на що не здатними — їх би не тримав біля себе і не висовував на керівні посади ні Філіпп, ні тим більше Александр, котрий завжди уміло використовував таланти своїх полководців і помічників для досягнення особистої мети. Але їхня освіта, здібності й таланти не заважали їм, як не дивно, вірити часом і в найдикіші забобони. Бо вони були людьми свого часу. Людьми енергійними, цілеспрямованими, рішучими, досвідченими в політиці та військовій справі, особисто хоробрими. І водночас вони були підступними, нещирими, заздрісними, здатними на зраду й потаємні убивства, а народні повстання, якщо траплялося, придушували з неймовірною жорстокістю. Всі вони безвідмовно погоджувалися бути підлеглими в сина Філіппа, але уявити себе чиїмись підлеглими ще й після його смерті — не могли. Оскільки кожний з них вважав себе в душі — тільки себе! —достойним найвищої влади в імперії, то й ненавиділи вони один одного, люто заздрили один одному, бо кожний у кожному вбачав суперника чи й ворога. А, ненавидячи один одного, вони й боялися один одного, бо добре знали, що кожний з них в ім'я досягнення своєї мети здатний на підлий удар у спину — навіть найближчому товаришу і другу, навіть батько синові, син батькові, а брат брату...

Вони корилися Александрові, своєму цареві, для них він був живим богом на землі і вів їх від перемоги до перемоги. І раптом в один день, в одну негадану мить виявилося, що їхнього бога вже немає і більше ніколи не буде, а якийсь там недорікуватий Аррідей, відомий нездара, може запросто стати царем — тільки тому, що він теж, як і покійний імператор, син царя Філіппа. Підкорятися такому— ні риба ні м'ясо — їм, гордим полководцям-діа-дохам, видатним завойовникам і вершителям світу,— здавалося не лише принизливим, а й безмірно ганебним. Але свої настрої, думки і наміри вони до пори, до часу тримали при собі. Найбільш честолюбиві потай вважали себе достойними зайняти верховну посаду, інші, не позбавлені здорового глузду й реальної оцінки ситуації, ладні були й підкоритися, але тільки рівному собі. А спробуй-но кого знайти у світі рівного їм. А ще заздрили один одному — люто і хворобливо. Того, хто досягав більшого як у них успіху чи слави, ладні були не лише принизити, затоптати у вавилонський пісок, а й живцем розтерзати. І тільки ті з них, хто не мав достатньої військової сили, мимоволі визнавали перевагу іншого.

Але всі вони без винятку вважали і були нерушно переконаними, що необмежені володіння Сходу, захоплені з їхньою допомогою їхнім учорашнім богом і повелителем, всі ті царства, краї, племена і народи належать тільки їм і більше нікому'.

Рада у Вавилоні

Відразу ж по смерті Александра у Вавилоні було скликано раду його полководців. Зібралися не в палаці, а в царському шатрі: Пердікка, Неарх, Мелеагр, Птолемей, Леоннат, Селевк, Полісперхонт, Євмен, Лаомедон, Філота, Менандр — всі славетні, знані вдома і в чужих краях, адже ім'я кожного — то вже історія. Недарма ж їх ще називали діадохами, бо всі вони були й справді послідовниками Александра Македонського. Були...

Із полководців-діадохів на раді не були присутніми тільки Антіпатр, Кассандр, Антігон та Деметрій, бо перебували на день негаданої смерті свого повелителя або в Македонії, або в еллінських землях.

Всідалися на похідних стільцях неквапливо, всі імпозантні, вдатні з себе, всемогутні й гордовиті. Всідалися з гідністю монархів, але так, аби вийшло півколо, щоб ніхто не опинився попереду — за цим ревно стежили. Бо хто сяде попереду, той буде мовби старший. Коли хтось починав щось радити, відразу ж подавали голос інші — щоб не склалося враження, що хтось тут верховодить і дає поради чи, не доведи Боже, вказівки. Тож говорили один поперед одного, визивно, нарочито грубо, без поваги до товаришів по зброї.

Ставку покійного повелителя було оточено потрійною вартою — час тривожний, коли б чого не трапилось.

Вина вирішили не вживати — надто непевна була ситуація, та й хміль — не кращий порадник при вирішенні долі імперії.

На раду виносилось лише одне питання: як далі бути з імперією, кому її очолити? І відразу ж, тільки почали обговорювати це питання, розділилися на дві групи, і кожна почала відстоювати свою точку зору. Перша енергійно ра-тувала за збереження держави для спадкоємців Александра, а друга нетерпляче наполягала на негайному поділові імперії як їхньої спільної здобичі. Від першої групи — і взагалі першим — виступив Пердікка. Адже саме йому Александр незадовго до своєї смерті передав перстень як найдостойнішому з усіх полководців — він же й був ініціатором скликання ради.