Галерник і наглядач

Твір італійського письменника Марко Томазо Марнавізіо "Реляція про завоювання у порту Метеліно галери олександрійського адмірала капітаном Марком Якимовським, котрий був невільником на цій галері. При цьому було визволено 220 християнських галерників"*, що доносить цікаві події з XVII ст., приступний хіба дослідникам, а навіть уважне око може байдужно ковзнути по цій довжелезній назві, набраній петитом у відділку бібліографії.

Коли б українська історіографія вберегла, себто й витворила свого часу щось на зразок твору М. Т. Марнавізіо, може, нинішня наша світоглядність була б інакша. Либонь, такі твори по-своєму "европеїзували" б свідомість українця у протяглості віків і, також, дисциплінували її.

Та вже в тих часах добачаємо момент мітологізації історії чи, зазвичай, фольклоризації.

Мусимо визнати, що попри мітологічність чи фольклоризм українські тексти доволі точно відбивають перебіг зокрема й галерного проживання слов’ян XVII ст.

Українська дума має назву "Невільники на каторзі", що слід розуміти як "невільники на галері".

В іншій думі мовиться: "В тій галері од пристані далеко одпускали, Чорним морем далеко гуляли".

Або: "Бо як стане Чорнеє море согравати, то не знатиме отець, либонь мати, у котрій каторзі (невольника) шукати: чи у пристані Козловської, чи у городі Царьграді на базарі".

І т. д.

Зокрема, народна дума про Самійла Кішку відбиває загалом достеменні події, що й у творі М. Т. Марнавізіо про повстання веслярів-невільників 1627 р.

Згадана подія чи схожі до цієї цікаво трансформувалися у світовій літературі ("Тарас Бульба" М. Гоголя, "Самійло Кішка" І. Франка); зверталися до цієї теми польські письменники Генрик Сенкевич, Олександер Гроза. До речі, Іполіт Швейковський подав польськомовний переклад брошури М. Т. Марнавізіо, що, безумовно, могла бути відома письменникам того часу, також пізнішим.

Не викликає подиву, що поняття "каторга", "галера" не щезли у сутінках віків і по сей день побутують у мовленні і свідомості людей на ознаку пекельності, примусовості, себто маємо приклад, як слово-поняття устаткувалося у тривалий міт.

"В кайдани забито, із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому – то каторжні" (Т. Шевченко).

"Втік уже, може, в десятий раз з каторжної тюрми" ("Киевская старина").

"Каторжні собаки, – од їх не втечеш" ("Марко Проклятий" О. Стороженка).

І т. д.

Таким неповним цитуванням можемо дібратися уяви про часово-смислові перебіги цього поняття: од безвиході-приреченості історичного стану (долі) до майже жартівливого означення дрібного живого світу.

Й тепер почуємо в Україні щось на зразок доброзичливо-любовного: от каторжний!

Поняття це набувало потроху й всеохопного сенсу, як-от у висловах "не життя, а каторга", "світ каторжний".

Перш ніж повернутися до сюжету брошури М. Т. Марнавізіо, застановімося на філологічному аспекті і нашого слова-поняття. Як знати, турецьке "кадирга" перейшло у російську та українську як "каторга". Дослівний же переклад, що зазначає словник Б. Грінченка, означає "галера". Тотожно знаходимо обидва слова і в "Словнику української мови" (тт. II, IV), ба навіть з посиланням каторга – вид галери. Щоправда, у П. Куліша, цитованого в IV т. цього видання, зустрічаємо й таке: "...на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах...", де каторга, мабуть, постає не в значенні судна, а – важкої, зморної праці, тяжкого, нестерпного життя.

"Брошуру М. Т. Марнавізіо написав на підставі письмових свідоцтв кардинала Дорії, архиєпископа м. Палермо, князя д’Албукерке, королівського намісника на Сицилії. Її надрукував Людовіко ґріньяні, італійський типограф, який виявляв неабиякий інтерес до подій у Східній Європі, про що свідчить ряд італомовних брошур, видрукуваних у його друкарні. Незабаром твір М. Т. Марнавізіо був передрукований видавцем Франческо Онофрі (Рим–Флоренція, 1828 р.). Цього ж року побачили світ друкований переклад брошури з італійської мови на польську, а також скорочений переклад її на німецьку. Отже, "Реляція..." одразу привернула увагу європейської "громадськості".

Зайве нагадувати, чим була спричинена така увага.

"У боротьбу проти Туреччини неодноразово вступали у XVI–XVII ст. італійські держави, насамперед Венеція, тому кожен успіх союзників викликав гарячий відгук у серцях італійців. Успіх повстання невільників, що вибухнуло у центрі турецьких володінь – у порту Метеліно (суч. Мітиліні), у східній частині о. Лесбос в Егейському морі, був для М. Т. Марнавізіо, як і для багатьох його співвітчизників, ознакою кризи турецької політики, зміцнював впевненість італійців у близькій перемозі".

Отож, "восени 1627 р. із Дніпра, де за наказом султана Мурада IV споруджувалася фортеця, вийшло чотири галери. Цією флотилією командував адмірал Касим-бек, який з 1624 р. стояв на чолі морських сил, що охороняли Олександрійський порт".

"Пройшовши протоками Босфор та Дарданелли, його ескадра увійшла до Егейського моря і кинула якір у гавані порту Метеліно. Взявши на борт воду та провіант, Касим-бек хотів вирушити у подальше плавання, але через шторм йому не вдалося вийти у відкрите море. Знесилившись у боротьбі проти стихії, ескадра повернулася до причалу. Три галери кинули якір у "Широкому порту" Метеліно, а четверта, флаґманська, – у "Вузькому, на відстані в третину милі, тобто не більше, як за три кілометри від берега".

"12 листопада 1627 р. у другій половині дня Касим-бек разом з 70 солдатами, матросами, урядовцями з числа пасажирів зійшов на пристань для відпочинку. На флаґманській галері залишилося 80 чоловік команди, а також 242 невільники-веслярі. Основну масу серед них (214) складали росіяни й українці, хоча цілком ймовірно, що тут знаходилися також білоруси та поляки. У числі невільників-веслярів були 22 турки, засуджених до галерних робіт за якісь провини, а також 3 греки, 2 італійці й англієць. Турецькі матроси й наглядачі вклалися спати, і цей момент використали невільники".

"Ініціатором повстання став Марко Якимовський, українець за походженням, уродженець м. Бар на Поділлі. З молодих літ він відзначався хоробрістю, а у вересні-жовтні 1620 р. у лавах армії Речі Посполитої брав участь у битві проти турецько-татарських військ на Цецорських полях у Молдавії. Як відомо, польські війська зазнали тоді нищівної поразки, а чимало солдатів та офіцерів, у тому числі Якимовський, потрапили в турецький полон".

Такий детективний перебіг міг би стати поживою для гарного історичного романа. та уява сучасного культуролога може обрати цілком незначний епізод задля медитації.

Наше ставлення до історії переважно споживацьке. Ми полюбляємо її в мумізованому вигляді – хвороблива зацікавленість історичними трупами виказує нашу некрофілістичну сутність.

Це вже не тема романа; над цим мусять ламати голови філософи. Можливо, йдеться про "офілософлення" цілих народів, рас.

Слов’янин, себто й українець, що заховує в собі мітологічний код однобокого ставлення до історії, переймається й досі задавненим патріотизмом, згідно з яким політика Османської імперії, що вела безперервні війни проти європейських держав і жорстоко придушувала визвольні рухи поневолених нею народів, є за негатив; отож, що повстало супроти такої політики, є позитив.

Так можна з’ясувати й генеалогію націоналізму, але це не тема мого виступу.

Історія, коли б вона була жива істота, покепкувала б з нашої мітологічної затятості.

Не знати, як поставився б сучасний турок до героїчного вчинку Марка Якимовського, – можливо, нащадки отих 22 турків, що їх було розкуто і випущено на волю, мали б сповнитися любов’ю до відчайдушного українця.

Звісно ж, нащадки тих турків-наглядачів, що вчинили опір і були знищені, навряд чи заховують генетичну вдячність.

Але не будемо заглиблюватися в жорстоку логіку тих часів: наше "гуманне" ХХ ст. заслуговує на більший осуд.

Якби українці знали власну історію до найменших подробиць, чи став би Марко Якимовський національним героєм? Обсяг його вчинку не влягається в епічний мітологізм української свідомості. І саме цим він становить для нас особливий інтерес.

Повернімося до того, мовби незначного епізоду, що, до речі, спричинив усі мої сьогоднішні міркування.

"Прибігши на берег, Касим-бек кинувся у море. Стоячи по пояс у воді, він рвав від безсилої люті свою бороду й благав повстанців повернутися. Водночас навздогін їм були послані три галери з ескадри Касим-бека. Непогода і страшний шторм не припинялися всю ніч, що й допомогло втікачам. Турецькі галери, втративши судно повстанців з виду, змушені були припинити погоню й повернутися до Метеліно".

Як на мене, саме в цьому епізоді історія набуває справдешнього сенсу – тут вона округлюється до символічного значення, що, однак, не мусить ототожнюватися зі спробою мітологізації.

Це загадка: подальша одіссея невільників-веслярів з її тріумфальними входженнями у портові міста Італії стає щодалі нецікавішою. Логіка військових подій вимагає пристати до радісного тріумфу переможців і навіть дарує нам відчуття історичної повноцінності. Але вона й натяку не дає на те, що справді відбулося. Мусимо вдатися до експерименту: нам належить зрівноважити тріумф переможців і розпач Касим-бека. Згідно з такою логікою перед "судом честі" мусять постати лише двоє: Якимовський та Касим-бек.

Традиційно ми розглядаємо наше існування в такій залежності: раб і рабовласник, галерник і наглядач, тоталітаризм і визвольні рухи, машина і людина (хоч би й у сенсі гайдеґґерівської філософії). Це, мовити б, соціологічний аспект.

Наразі немає можливості зупинятися на проблемі релігії, зокрема релігійного фанатизму. Такий розгляд теми спричинився б і до інших вислідів і, навіть, заштовхував би нас у глухий кут сьогочасних непорозумінь. Мусимо вдатися, можливо, до абсурдного: у певному розумінні історія теж є релігія.

Людина XVI–XVII ст. не мала щодо цього якихось сумнівань: шабля і релігія перебували у гармонійному сусідстві.

Касим-бек був уродженець Олександрії (Єгипет), турок за походженням. Дуже багата людина, мав титул "губернатора Даміати і Росетти" – єгипетських провінцій, що знаходилися у дельті Нілу. Разом із своїм братом Мехмедом Касим-бек провадив у Єгипті поважні торговельні операції.

У сучасному тлумаченні Касим-бека та Якимовського слід було б називати "всесвітніми громадянами", а військові баталії того часу – затяжною всесвітньою війною.