Гоголь – Ґоґоль

І

Вимовляючи прізвище Гоголя як "Ґоґоль", більшість не відчуває нічого дивного чи неприродного. От такий собі знаменитий російський письменник, "батько реалізму" в тій "великій літературі", хай навіть "малоросійського походження", але, мимо прізвища, незаперечний "росіянин", той, що в історіях російської літератури стоїть тут же побіч Пушкіна. Французи, напевно, уважають Гоголя за втілення славнозвісної ame slave (вони стосували цей синонім "російськості" навіть до афериста Стависького!), хоч саме в Парижі р. 1932 вийшла цінна французька книжка Шлецера (росіянина) під наголовком "Gogol", що трактує цю тему зовсім не традиційно. Що ж до німецької літератури, то допіру в останніх рокках поруч Гоголя зачали ставити ім'я Е.Т.А. Гофмана, що належало б розцінювати як немалий крок вперед.

Треба лояльно ствердити, що в справі висвітлення складної і при тім дуже ускладненої постаті великого письменника та розвіяння щільно оточуючої його ореолі "гармонійності" та "суцільності", – найбільш спричинилися росіяни ж (В. Розанов, В. Ґіппіус, Д. Мережковський, А. Бєлий і інші), хоч це й дуже мінімально вплинуло на російський загал, який, в простоті душевній, й досі кламує про "найбільшого письменника російського", "найгеніальнішого з росіян" і т. п.

Досить сумно, майже безнадійно представляє справа Гоголя у поляків, хоч, здавалося б... Таж предок Гоголя – Остап Гоголь, "нобілітований" запорозький старшина, "не раз відзначений у війні короля Яна III з турками", полковник реєстровий, по революції 1648 р. полковник брацлавський новоповсталої держави, – це ж сторінка також польської історії... Якщо правдивою є гіпотеза, що одним з імпульсів до написання "Trylogji" була в Сєнкєвича реакція на "Тараса Бульбу", то, судячи зі стилю "Трилогії" та її історіософічної спрямованості, можна думати, що в тім випадку Гоголь був для Сєнкєвича герольдом "всеросійського імперіалізму", отже, справді, не Гоголем, а "Ґоґолєм". Не менш характеристичною була рецензія критика А. Ґжимали-Сєдко на першу (по І війні) виставу у Варшаві Гоголевого "Ревізора": звернувши увагу на подвійне прізвище Гоголя – Я н о в с ь к и й, рецензент перехилив палицю в другий бік і (м. ін. аналізуючи Хлєста) зробив з Гоголя еманацію polskosci... на Полтавщині...

В польській літературній опінії Гоголь залишається досі "нормальним" російським письменником, навіть великої міри, але – саме через свою "російськість" – чужим і ворожим. І цієї дивної ситуації не змінили такі факти, як паризькі зустрічі й розмови Гоголя з Міцкевичем, приязнь з Богданом Залєським і навіть обставина, що Гоголь був від р. 1836 фактичним емігрантом.

Та не набагато ліпше, як це не дивно, виглядає ситуація Гоголя серед земляків.

Вихована на "народництві" і на соціальних абераціях від 40-х до 80-х років минулого століття, перебуваючи в фатальних умовинах петербурзької імперії, в постійних ваганнях між "областництвом" та "всеросійськістю", – інтелігенція українська, ані сучасна Гоголеві, ані пізніша – не спромоглася витворити критеріїв для оцінки тієї незвичайної постаті. Своєрідний дуалізм в поглядах на українську проблему, що допровадив аж до теорії Костомарова псевдоорганічного симбіозу "двох руських народностей", ніби гармонійно себе доповнюючих в постаті якогось двонаціонального чи понаднаціонального синтезу, врешті – догмат федералізму, проголошуваний впливовим Драгомановим, – все це привело до того, що проблема Гоголя була раз назавше розв'язана в простій і тому привабливій формулі С. Єфремова: д в і д у ш і ("Між двома душами" – студія, р. 1909). І хоч та теорія "двох душ", без точного окреслення, що то є, в данім випадку, душа "російська" ("московська"?), спроваджує питання до ялової софістики і нічого, властиво, не з'ясовує, теорія Єфремова була загальносирийнята і на тім справа зупинилася довший час.

Вимовний виняток становили лише Т. Шевченко (посланіє "Гоголю") та П. Куліш – редактор Гоголевого листування.

II

Спроба підійти до Гоголя іншим, більш природним шляхом – викличе усмішку не лише серед чужинців, що зрозуміють як наївне намагання "націоналізувати" великого письменника чужої літератури. Скептичний земляк або здивується, або недовірливо похитає головою. Земляк оптимістичний якщо й зацікавиться, то цікавість та буде поверхова, "шовіністична".

Одразу тому треба попередити: не про це тут ходить. Ходить про відслонення і ствердження тих складників і первнів особистості й творчості Гоголя, які досі ще залишаються під оболонкою, що покриває "канонічний" образ письменника. То не буде відбронзовування в дещо стертім значенні цього модного слова, лише спробою в і д р е с т а в р у в а н н я справжнього образу. А що образ той є і був національний – на те ради немає. Все інше-бо було і є або аберацією, або гримом, або зовнішніми декораціями. Що більше, тільки справжній, отже національний, образ Гоголя відкриє нам т. зв. таємницю Гоголя, похмурий трагізм його життя й творчості, описаний в досить багатій літературі про нього, але не вияснений в своїй істоті.

То не українець, лише росіянин І. Мандельштам ще р. 1902 (на той час професор університету в Гельсінках) перший видав капітальну монографію про стиль Гоголя, в якій довів, що "мовою душі" письменника – була мова українська, що не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса-складня цього письменника були українські і що писав він, сказати б, "перекладаючи"... А скільки ж то разів читаємо в листах Гоголя, що він "не почуває себе міцним в мові російській"!

Річ ясна, що трудно говорити на цю тему з тим, хто не відчуває духу російської мови, не знає історії, не чув справжньої російської мови в її московській говірці. Національних шкіл в Росії не було. Матеріал мовно-літературний, одержаний колись Москвою з Києва і перетворений пізніш Ломоносовим (до речі – бувшим студентом Києво-Могилянської Академії), Державіним і Пушкіним на літературну мови петербурзької імперії, – через уніфіковану школу знов повертався до імперських провінцій, але вже позбавлений національного духу, вже як мова абстрактно-імперська, "всеросійська", на місцях "доповнювана" і оформлювана етнографічно-мовним матеріалом. Тільки завдяки цьому мова Гоголя могла видаватися "російською", хай навіть до певної міри екзотичною, або "збагачуючою російську мову" (як каже Мандельштам), ц. т. мову Москви й Петербурга. А з огляду на порівняну бідність тодішньої російської літературної мови (засміченість німецькими й французькими варваризмами), а також незнану у народів західної (мовно-латинської) культури "еластичність" російської граматики, – той процес міг видаватися плідним в культурнім сенсі й корисним під оглядом політичним (мовна уніфікація імперії).

Не варто тут наводити своєрідних прикладів "російської мови" Гоголя з тексту його творів: забагато то забрало б місця. Але, хто знає літературну російську мову її класичного періоду, той легко сам їх знайде при уважнішім читанні. Якщо літературознавець допіру на основі майже мікроскопічних дослідів може знайти мовно-стилістичні невластивості в англійській мові ірландця Б. Шоу або у французькій мові фламандця Є. Верхарна, вже не кажучи про стилістичну "слов'янськість" мови Дж. Конрада, то в текстах Гоголя навіть неозброєним оком звичайного читача можна легко побачити вже не мовні хиби, але разючі українізми, неросійську складню, часом цілі "незрусифіковані" укїнські речення. І – навпаки – досить лише прочитати Тараса Бульбу у давно "відреставрованім" тексті М. Садовського, щоб уявити собі спосіб дійсного мислення Гоголя-письменника.

А, проте, мимо органічного зв'язку поміж процесом мислення в літературній творчості та національною підсвідомістю й таємничою глибиною раси, – історії літератур показують нам цілий ряд письменників-"самоперекладчиків", які, більш-менш щасливо для своєї творчості, спромагалися уживати іншої мови, і то не лише в прозі, але й – що значно трудніше й небезпечніше – в поезії віршованій. Яскравий приклад – Р. М. Рільке (до речі, півслов'янин, бо син чешки), який майже з однаковою натуральністю писав вірші німецькі й французькі, щоправда, довший час перебувавши в Парижі як особистий секретар різьбаря Родена. По-французьки написав був свою "Саломею" Оскар Вайлд. Виспянський і Пшибишевський починали свою літературну діяльність німецькою мовою, як, до речі, й Ольга Кобилянська. Врешті, мадярський Шевченко – Петефі був словаком П'етровичем, який по-словацьки, либонь, нічого й не написав.

Таких імен можна навести немало.

Але є щось, що яскраво відрізняє від них Гоголя і не лише не дає підстав зарахувати його до вищенаведених "щасливців", але й робить з нього найтрагічнішу постать письменника того роду. Мова – бо є фонетико-графічним відбиттям глибоко прихованих і складних психічних процесів, безпосередньо зв'язаних з культурою й національністю. І ота, власне, органічна й психічна "дійсна дійсність" письменника, яка, в остаточнім розрахунку, виявиться завжди расово-національною, вона-то й проявиться і промовить крізь всі язиково-графічні зовнішні оболонки.

III

У "Старосвітських дідичах" Гоголя – не в фабулі й описах тієї новели, а, скорше, в її "кліматі", в тім світі, хоч ідилічнім, але й приземнім, тіснім і, либонь, задушливім, – розкривається нам національна атмосфера України початку XIX ст.

Зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею й спальнею – дотлівають останні рештки козацької й гетьманської еліти. На могутнім тлі буйного сонячного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини западають у смертельний сон хутори й маєтки здеморалізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії, нині – "дворянства всеросійського". Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною. Час від часу тишу ту порушують хіба лише звуки бальної музики та ще п'яний гомін бенкетників, що їх духове життя звузилося до їдження та пиття ("мочеморди"). Щоправда, на тих бенкетах п'яне натхнення й п'яна відвага підносять часом чарку "за Українську Республіку" (на бенткеті в маєтку Закревських р. 1848), але ті пияцькі вигуки ще яскравіш підкреслюють могильну тишу догасаючої, вже от-от умерлої історії...

Така ситуація – нагорі, серед тих небагатьох, що їх Катерина Друга обдарувала "вольностями дворянськими".