Голос серця

ГОЛОС СЕРЦЯ

Оповідання

В пару хвилин по одинадцятій в класі було уже тихо. Кожне дівчатко сиділо на своїм місці, учителька вийняла із шафи останню роботу, нарисувала на таблиці узорець до вишивання і також сіла при своїм столику.

Цікаві оченята дівчат раз у раз відриваються від шиття і затримуються з поглядом здивовання на своїй пані. Дивну нині на її лиці побачили зміну.

Звичайно година робіт для дівчат є із усіх шкільних годин наймилішою. Тоді хлопці-збиточники йдуть домів, а вони, дібравши собі догідне місце, сідають за роботою та вишивають шовками гарні-прегарні хустиночки, прибирають цирками сорочки, мережають запасочки... Найбільша ж втіха для них добирати пестрі волічки та блискучі пацьо-рочки й вишивати ними по узірцям. Так швидко з-під малих рученят, з-під голки, ростуть-розцвітають, неначе справдешні, барвисті цвіти, розблискують звіздочки. Учителька при кожній на часинку сяде, зачне новий рядок, розкаже, як далі шити, відтак іде до другої. Дівчатко тямить, що "пані" казали, а декотре показує сусідці: "Ади, сю звіздку пані мені вишили". Коли вже всі мають наряджене шиття, співають думку:

Вишию ж я собі шовкову хустину, Цирками в три ряди брату сорочину 1 і т. д.

Часом оповідає їм учителька хорошу казку, часом читає із тої книжечки, де так чудово розказано про бідненьку Галю 2. Ой, як дрожать серденька дівчаток, коли такі речі чують, як то ся маленька Галя ридає, побивається за братьми, що по одному мусили найматися у службу... Або коли перед очима їх стане образ молодиці з донечкою, як вони крізь бори глядять чоловіка-батька та й знаходять його блідого, голодного, утомленого, люди-вороги гонять його за се, що він людей бідніших спомагати хоче... 3 Нараз, коли зближається інтересний кінець оповідання, малі слухачки непостережно одна за одною присядуються ближче учмм'льки, а тихі, а чемні, так і віночком живим окружають і мою паню. За тим і година минеться. Сквапненько ж тоді и ні риються та й учительці поможуть зібратися, а кожна І".їда б прислужитися, кожна рада б ближче до неї бути; і уртом відведуть її домів, гомонячи про се, що із сеї золотої книжечки чули.

Нині учителька, перший раз довелось дівчатам се побачиш, сидить, схиливши на долоні голову, немовби забула, що вона в класі і що се година шиття.

Загомоніли дівчата. Немов на грядочці хилячися за вітром маковії цвіти, похилились їх головоньки, одна одну питає: "Що се нині нашій пані?" Гамір збільшився. У сій хвилині піднесла учителька голову.

Була се іще дуже молода дівчина-красуня. Около гарної голови хвилювалось буйне багате волосся, дрібне лице роз'яснювали очі, на гладкім чолі малювались благородність і розум. Темна суконка, ушита без журналевих видумок, підносила тільки її ніжну красоту.

Учителька піднеслась з крісла й хотіла промовити до дівчат, та зір її затримався на листі, що лежав розвертий на столику, і погляд з половини дороги затримався, слова па отвертих устах заніміли, а на лиці її проявився сум і вагання, неначеб боротьба в душі не рішена була.

Дівчата почали голосно розмовляти, як срібні дзвіночки, задзвеніли молоді голосочки. Чорноока жидівочка Хайка сперечається з Касею — обі цікаві, як то ся відважна козачка Мелася з патлатим медведем упоралася та як оборонила Михайлика 4. Гомонять дівчата, аж найменша із них, Стешка, піднялася із свого місця, станула перед усіма та пальчиком погрожує: "Тихо будьте! Стямтеся!" Дівчата втихли, а Стешка, мов ластівочка, уже і в'ється коло учительки і питає пещеним дитячим голосом:

— Що пані? Пані хорі? Страшно хочемо чути про Ме-ласю, та як пані хорі, ми підемо додому.

На любі дитячі слова учителька отямилася із задуми, па устах проблиснув звичайний її добрий усміх, вона ласкаво відповіла:

— Нічо, Стефанцю, гаряче нині, голова трохи мене роз-боліла. Будьте лишень тихо, минеться і біль. Про Меласю дочитаю вам в слідуючу годину робіт.

Стешка відчинила вікна. Свіжий весняний воздух вливався до класи. Дівчата знов похилилися над роботою. Тихо, тихо стало... тільки дочуєш шелест волічки, бренькіт пацьорочок та голок. Добрі дівчаточка.

Незабаром тишину отсю перебив легкий, скорий хід по сходах — хтось ішов із клас, що були на поверсі.

Учителька сквапно підняла лист а, зімнявши його судорожно в руці, скрила за горсетку. На чолі її проявилась хмарка невдоволення, і уста її задрожали,, одначе вона поборола своє зворушення і, коли на порозі класи станув молодий мужчина, поглянула на нього поважним, чистим поглядом своїх блискучих очей.

— Пані маєте іще годину робіт? О, що я нині за се віддав би, щоб міг у школі до дванайцятої лишитися, та нема орудки.

По сих словах він хотів увійти до класи, але учителька скоро піднялась, вони вийшли разом і звернулися до городу, що був при школі.

Природа, розбуджена весною, уся дрожала молодим життям. Біло-рожеві морончики-строкроти із рожиць листків купочками звертали головки до сонця, розцвітали. Сірчасто-жовті первеичики-ключики косматим хвилястим листям вихилялися з землі і були повні її соків жизненних і вогкості, повні свіжого весняного запаху, а колір їх цвіту ясний був, неначе блиск сам. На гнучких, вкритих цвітом вітках вишень присідали ластівки; вони, мабуть, втомлені були недавньою своєю далекою дорогою із вирію... присідали, щебетали, немовби розповідали про свої пригоди в дорозі, і знов розвивали чорні крильця, линули далі до діла, до будування гніздечок. Сонце полудневе палало ясно. Запашні хвилі воздуха, щебетання пташні будили у живчиках людей бажання повного життя, кидали якийсь чар та якусь враз солодку та розкішну неміч...

Молоді люди хвилину стояли мовчки, причаровані красотою окружения.

— Простіть, пані, що займаю Вас в час шкільного заняття, але в рішучім для мене дні мушу з Вами говорити.

— Невідповідний час і місце вибрали Ви, пане, на розмову, не повинна я й не можу тут довше зістати, діти самі у класі...

— Но, але й не потребуєте, пані, так-то дуже спішитися до тих своїх скарбів.

Се говорячи, підніс її руку до уст, шукаючи її очей, що уникали його погляду, вдивився в ті очі, відтак, обіймивши легко гнучку стать, посадив її при собі на лавочці під грушею, що уся від запашного, сніжного цвіту білілася.

— Що се має значити, мій пане?

— Се,— відповів молодий чоловік притишеним, зміненим від чувств, але рішучим голосом,— що уважаю Вас, панно Соню, за свою суджену, хотя й ми досі не робили собі іще обітниць. Та поки що годі мені було й думати про здійснення тайного сердечного мого бажання. Подружжя маню зв'язане не тільки самим чуттям, але спільним інтересом. Нині, як певно знаєте, відбудуться вибори управителя і і*ї інколи. Маю повну надію дістати ту посаду, через що й ми забезпечені були б, могли б працювати разом при сій школі. Плата спільна, се королівське мешкання, город — нмстарчили б нам на життя. Коли б я не дістав сеї посади, іа пару днів дороги наші розійшлися б, щоби, хто знає, по зійтися більше. Тісно-бо в світі, тяжко о відповідні умови життя, тяжко о місце, де б ми удвох заробляти могли. Та я говорю про матеріальні відносини перш і не питаю вас, пані, о ваші чуття... Я через весь сей рік, так любий нам, читав у очах ваших прихильність до себе... Що ж не промовиш ні словечка відради, надії, Соню... моя дорога Соню?.. Чи ти не знала досі, що тебе люблю, чи, може, мене не любиш?..

Говорячи се, притиснув її обі руки до своїх грудей.

Серце молодого чоловіка сильно билось.

І Соні серце сильніше відізвалося, одначе лице її силою полі задержало свій спокій; не відповіла на його питання, вираз тільки очей міг заступити її довгу сповідь серця...

— Не прив'язуйте тільки, прошу вас, пане Юстин, цілої надії до нинішнього вибору. Правда, тісно у світі, але ми молоді й сильні. Узброені охотою до праці, можемо глядіти місця; поки взаємна любов межи нами тривати буде і взаємні думки єднати нас будуть, гадаю, дороги наші не повинні, в случаю нинішньої невдачі, розійтися; як не тут, то у іншім місці жити, працювати можемо.

Соня піднялася хутенько із лавочки і легкою ходою звернулася до класи, де полишила самих дівчат. У сінях іще затрималася хвилиночку, поглянула на хрест, що тут на головній стіні висів, притиснула руки до серця, немовби хотіла прислухатися його биттю, немовби хотіла змірити його силу.

Коли учителька сіла знову при своїм столику в класі, на лиці її справді був сум, але в укладі його добачити можна було й супокійну рішучість.

— Чи іще має хто годину? — роздався по пустих сінях голос предсідателя ради шкільної місцевої, а коли пред-сідатель побачив в одній іще класі дівчата при роботі, сказав до учительки:

— Прошу увільнити дівчат від роботи, хоч іще година не скінчилася; маємо нині засідання ради, і не хочу, щоб тут хто-небудь лишився... лишень, сказав тихше, маю іще вас, панночко, щось спитатися.

На приказ учительки дівчата зібралися і парами вийшли з класи, нераді, що цілий, звичайний на годині робіт порядок змінений, що не тільки не чули оповідання, але й своєї любої пані додому провести не можуть.

— Прийшов я нарочно перед дванайцятою, скорше чим зійдуться радні, бо хочу спитати вас, кого б ви на управителя сеї школи вибрали.

— Кілько ж і яких кандидатів маєте, отче добродію?

— Трьох, властиво двох, кандидатів є; третій, хоч сильно аптекарем і його партією піддержуваний, не має виглядів через невідповідні кваліфікації. Так, отже, маю двох до вибору: один якийсь незнайомий мені учитель із Стрийського округа, а другий;— тут предсідатель вдивився пильно в очі Соні,— другий — се наш гарний Юстин. Котрого ви, панночко, із тих двох виберете?

Лице старого предсідателя сіяло вдоволенням і щастям сеї хвилини, в якій батько може сказати любій дитині: можу твої бажання сповнити, кажи з довір'ям, чого бажаєш?

Та учителька, неначеб сього й не добачувала, напів-гнівним, напіврозжаленим голосом сказала:

— Пощо говорити про се, хіба ж я маю голос виборчий. Мужчини, забороняєте жінкам прав голосования, боючися, мабуть, щоб вони по особистим забаганкам не вибирали.

— Се я знаю, і се вам прикро, що не маєте права засідати до нинішніх виборів,— казав з усміхом предсідатель,— но я питаю тільки, кого мені поручите вибрати. Бо признати се мушу, що, хотя й не маєте права голосования, тако й ви, жінки, при всяких виборах маєте голос рішучий.