Голубий патруль

ОДИН ЗА ВСІХ, І ВСІ ЗА ОДНОГО

Табір на березі озера. Скарабеї. У кого ніг найбільше. Таємниця старого пенька. Яка від мурах користь

Вже й квитки на поїзд були замовлені, і речі складені, як сталося непередбачене — захворіла мама Миколи Івановича, керівника зоологічного гуртка.

— Давайте самі поїдемо в Карпати,— запропонував Сашко Йорик,— не маленькі!

— А може, нам призначать іншого керівника? — озвалася Люда Загородня.

— Їй байдуже, з ким їхати! — обурився Юрко Дубінін.— Згадай, скільки Микола Іванович з усіма морочився, готуючись до поїздки.

— У Миколи Івановича біда, і ми його не залишимо,— сказала твердо Лариса Січкар.— Поїздку треба відкласти!

Юрка й Ларису підтримали Толя Заровний, Петро Стромко, Толя Крюков...

До кімнати увійшов Микола Іванович.

— Либонь, уже дізналися, що я не зможу з вами поїхати? Однак вихід знайдено — вашим керівником буде Людмила Павлівна, ентомолог, з якою восени комах збирали в лісі. А мені листівки посилатимете. Домовились?

— Ура! — вигукнув Костя Гурчин.— Отепер колекції матимемо...

— Чого радієш? — смикнув його за рукав Юрко.— Теж мені Фабр новоявлений! — І вже до Миколи Івановича: — Нікуди ми без вас не поїдемо. Зачекаємо, поки Христина Петрівна одужає.

— Правильно! — загукали гуртківці.— Один за всіх,і всі за одного!

— Та що ви, друзі,— розгубився Микола Іванович,— вже й кошторис затверджено, гроші виділено... І, нарешті, незручно перед Людмилою Павлівною, вона од путівки на курорт відмовилася!

— Тоді, Миколо Івановичу, телефонуйте якомога швидше, щоб вона ту путівку брала,— сказав Юрко.— Ви ж нас знаєте: не поїдемо, і все!

Микола Іванович пішов до телефону, а гуртківці стали популярно пояснювати Кості, що таке етика і повага до старших. Повернувся керівник.

— Перед Людмилою Павлівною вибачився, а польову практику, друзі, треба таки пройти. І знаєте, що я надумав? Давайте для цього поїдемо на наш острів.

— Щоб вивчати фауну міського пляжу? — пожартував Костя.

— Не лише пляжу,— вже захопився новою ідеєю керівник.— Острів займає чималу площу. На ньому велике озеро, сосновий ліс, листяні гаї, піщані й болотисті місця. Ось і простежимо за життям комах, птахів, ссавців, які їх населяють!

— Невже там і ссавці знайдуться? — здивувалася Катя Новикова.

— Здичавілі коти й пацюки! — кинув невиправний Костя.

— Яка сірість,— зиркнув у його бік Петько,— там, голубе, навіть бобри живуть. Ми з татком минулої неділі бачили сліди їхніх зубів на деревах.

— Це ти, Петю, перегнув,— засміявся Юрко,— майже в центрі міста — й бобри!..

— Коротше кажучи, друзі, ви бачите, що острів як об'єкт дослідження підходить,— підсумував Микола Іванович.— Якщо згодні, післязавтра о десятій ранку збираємося біля переправи.

...Вже другий день юні натуралісти, пообіцявши батькам берегти себе, регулярно їсти і не запливати далеко, живуть у таборі на березі Бабиного озера. Начальником вони одноголосно обрали Юрка, кухарем, на превеликий подив, зголосився бути Петро Стромко. Хто б думав, що він уміє готувати такі смачні борщі, усілякі каші, навіть фірмові відбивні котлети, які Костя називав "стромштексами".

Сьогодні екскурсія. Після сніданку всі вишикувалися на лінійку.

— Товаришу керівник гуртка! — доповів Юрко.— П'ятнадцять учасників зоологічної екскурсії-для обстеження фауни острова приготувалися!

— Екскурсію розпочати! — наказав Микола Іванович.

Утоптаною доріжкою вирушили до соснового лісу, що виднівся неподалік.

— Еге, друзі, якщо будете такими неуважними, як зараз,— мовив невдовзі керівник,— то й слона не помітите. Невже не бачите ось цих чорних, з металевим полиском жучків, що перебігають дорогу?

— Теж дивина — жужелиці,— взяв жучка Костя.— їх тут будь-коли повно.

— Так-таки й будь-коли? — перепитав Микола Іванович.

Костя почервонів, відчуваючи, що помилився.

— Жужелиці,— пояснив Микола Іванович,— найпоширеніші представники весняних дрібних жучків. Незабаром їх не стане, тому треба взяти кілька для колекції.

Пішли далі. Сонце припікало, Микола Іванович наказав усім одягнути панами.

— Миколо Івановичу,— порушив мовчанку Петро,— а чого ми проходимо повз коров'ячий гній, адже в ньому завжди повно жуків.

На поверхні гною справді бігали маленькі чорні жучки з укороченими надкрилами; час від часу вони зупинялися, по-чудернацьки задирали кінчик довгого черевця.

— Стафаліни,— пояснив Микола Іванович і обережно перевернув гній.

— А хто проробив оці широкі нори?

— Синьо-зелені гнойовики! — проявив обізнаність Костя.— Ці нірки служать їм комірками. Вночі жуки заповнюють їх кульками з гною, а вдень поїдають свої запаси.

У траві Толя Крюков помітив чималого чорного жука.

— Тікаєш? — ухопив його пінцетом, однак до морилки класти не поспішав.— Гляньте, хлопці, гарний який!

— Та це ж скарабей,— пояснив Костя,-— священний жук давніх єгиптян.

— Теж мені святиня! — пирхнула Таня.— Жук як жук...

— І справді, Миколо Івановичу, за що єгиптяни оголосили скарабея священним? — запитала Люда.

— Було це давно,— почав розповідати керівник,— Хтось із єгиптян помітив, що ці жуки вміють качати гнойові кульки. Забобонні

єгиптяни побачили в цьому прихований смисл. Вони вирішили, що кульки — символ сонця. І чорному жукові, який їх робив, стали поклонятися. На його честь влаштовували урочисті відправи, у храмах споруджували скульптурні пам'ятники.

Костя відпустив скарабея. Той завмер на мить, а потім подався до гною Й став ліпити кульку. Діти спостерігали за ним,здивовані. А скарабей, завершивши роботу, покотив кульку з дороги до розпушеної землі. Зупинився, вирив нірку і сховав у ній гнойову кульку. Трохи посидів, напевно, відпочиваючи, а тоді й сам уліз до нірки.

— Що він далі робитиме? — поцікавилася Таня.

Замурує нірку, щоб знадвору ніхто не чіпав,— пояснив Костя.— Цей жук цікавий ще й тим, що влітку, коли настає велика спека, заривається у землю і ціпеніє. Тільки під осінь, коли підуть дощі, жук прокидається й знову вилазить із схованки.

— Самки скарабеїв,— доповнив розповідь Микола Іванович,— відкладають яйця в гнойові кульки. Отже, личинки одразу мають чим харчуватися. Потім личинка обертається в лялечку і, зрештою, в скарабея. Жуки ці, як і всі гнойовики, корисні — вони санітари і, крім того, перетворюють гній у чорнозем.

Діти взяли кілька гнойовиків, поклали їх до морилки, зазначили на ній дату й місце, де знайшли жуків, і подалися далі.

Сашко натрапив на скромно забарвлених жучків — коваликів.

— Чув я, що цї жучки, перевертаючись, уміють клацати!

Він узяв ковалика, поклав на спинку. Той спочатку безпорадно перебирав коротенькими ніжками, а потім, ледь прогнувшись, клацнув, підстрибнув, перевернувся в повітрі й опустився на землю. Одразу ж ковалик хотів утекти.

— Куди, акробате? — перепинив йому дорогу Микола Іванович.— Розкрий хлоп'ятам свій секрет! Погляньте, друзі, на оцей відросток передньогруддя. Ним жучок чіпляється за середньогруддя, упирається переднім і заднім кінцями тіла об землю, напружується, немов натягнутий лук, а потім різким скороченням м'язів зриває "защіпку" І злітає вгору. До речі, личинка цього жука — шкідник сільськогосподарських культур.

Микола Іванович оголосив перепочинок. Юннати стали записувати побачене до щоденників. Тільки Сашкові не сиділося. Вибравшись на пагорб, порослий рідким невисоким чагарником, став порпатись у піску копачкою.

— Що шукаєш? — підійшов до нього Толя Крюков.

— Накопав ось ящірчиних яєць,— показав невеличкі, довгасті м'які яєчка.

— Навіщо ж ти їх викопуєш? — здивувався Толя.— Нехай виводяться малі. Ящірки — тваринки корисні, їх охороняти треба.

— Ось ти й охороняй...

— Ах ти ж браконьєр! — нагодився Петро й ухопив Сашка за барки.— Я тебе вже бив минулого літа за солов'їні яйця, а ти знову за своє?

— Що там у вас, півні? — підійшов Микола Іванович.

Діти розповіли йому про негідний вчинок Сашка.

— Клич сюди хлопців і дівчат,— наказав керівник Толі.— А ти, Петре, відпусти Йорика, він і так ніде не дінеться.

Микола Іванович розповів юннатам, що сталося.

— Гнати його треба звідси! — розгнівався Толя Заровний.— Це ж не вперше. Скільком пташкам він гнізда зруйнував, ще й хизується, що в нього найкраща колекція яєць. Хіба так колекціонують!

У Сашка затрусилося підборіддя.

— Не виганяйте, я більше не буду!

— Ну, дивись, востаннє прощаємо!..

Хотіли йти далі, та Микола Іванович запропонував трохи поспостерігати за життям ящірок. Дістали біноклі, всілися віддалік від піщаного пагорба і почали чекати.

— Навряд чи вилізуть вони після Сашкового розбою,— прошепотів Юрко і ще хотів щось додати, як Петро смикнув його за плече;

Вилізла! Он, гляньте, поблизу горбка!

Справді, на жовтому тлі горбочка застигла темно-бура ящірка.

— Придивляється до жука, що сидить на листку праворуч від неї,— озвався Микола Іванович.

— Немов принюхується,— засміялася Лариса.

Цієї миті ящірка блискавично кинулася до жука й збила його на землю. Через деякий час від жука не лишилося й згадки, а ящірка знову застигла, чатуючи здобич.

— Що ж то за ящірка, Сашко? — запитав Йорика Микола Іванович.

— Ящірка як ящірка,— стенув той плечима.

— А як вона називається?

— Не знаю.

— Хто скаже, яка родова й видова назва ящірки, за якою ми спостерігали?

— То самиця ящірки прудкої,— відповіла Лариса.— А в самців зелене забарвлення, ще й темні смуги уздовж спини.

— Ось вам і самець,— стрибнувши до сусіднього пагорбка, вхопив ящірку Толя.— Поки ми за самицею в бінокль спостерігаємо, він вирішив нас зблизька роздивитися.

— Ти що, кольорів не розрізняєш? — здивувалася Лариса.— У цієї ящірки спина жовтуватого кольору, ще й темно-бура смуга, і цяточок темних, придивіться, скільки. А збоку ось темна смуга, зверху І внизу облямована світлими цятками. Це — ящірка живородяща!

— А як ти думаєш, Ларисо,— запитав Микола Іванович,— якої статі Толина знайда?

— Самець. У нього черевце оранжеве, тоді як у самиць воно жовто-біле.

— Молодець, Ларисо. Недаром, виходить, реферат про ящірок писала! — похвалив дівчинку Микола Іванович, а тоді до дітей.— Ящірки живородящі народжують живих малят, а буває, що відкладають небагато яєць, напівпрозорі оболонки яких одразу ж лопаються і звідти виходить молодь. Ящірки живляться переважно дощовими черв'яками, слимаками, павуками, різноманітними комахами, серед яких багато шкідливих.

— Миколо Івановичу, а ящірка впіймала метелика і з'їла! — не відривався від бінокля Петро.

— Як бачите, друзі, ящірки — надзвичайно корисні тваринки.