Графство укрів "Фарана"

БІЛЯ СВІТОВОГО ОКЕАНУ

Тетралогія. Книга друга.

Марко Східняк

ГРАФСТВО УКРІВ "ФАРАНА"

Повість. Альтернативна історія.

Побачить світ в піщинки лоні

І небо в квітці луговій;

Відчуть безмежність у долоні

І вічність – в змигу однім вій.

Вільям Блейк (переклав Віктор Марач)

1

1714. Країна, де розгортаються події цієї повісті знаходилась на атлантичному узбережжі Південної Америки. Її західний кордон з провінцією Ла-Плата віце-королівства Перу пролягав по річці Утугвай та Фарані, південний – посередині довгого та широкого гирла (естуарію) Фарани. На півночі країна межувала з Бразилією. Названа по одній з річок, для пересічного мандрівника описувана країна здавалась у західній частині рівною як стіл. Нечисленні височини були скоріше результатом картографічних зчислень, бо ландшафт, що розкривався вершникові з сідла коня, здавався завжди рівнинним. Достатньо рідкі озера, які були просто локальним розширенням дзеркала річок, були, до їх честі, на кінець літа практично такими ж водними, як і на початок.

На сході країна переходила у півострів на всю ширину континентальних її земель у цьому місті, але через півтораста кілометрів повертала практично на норд. Тут клімат був як у сьогоднішньому штаті Ріу-Гранді-ду-Сул, через протоку. Тобто пампаси лише по півдню, на північ – напіввічнозелені ліси, себто майже половина дерев у сухий зимовий сезон – з квітня по вересень – втрачає листя. Вздовж північного узбережжя – фрагментарно — вічнозелені ліси. Фауна більш рясна, чим у континентальній частині. В її основі – ягуар, пума, тапір та болотний олень. Нижче джунглів – широтні і невисокі – 700-780м. гори, з підвищенням із сходу на захід. Територія регіону практично дорівнює території України 40-вих років 21 століття у базовому світі — приблизно 620 тис. кв. км.

Політичні події на цих теренах відрізнялись химерністю та непередбачуваністю. По результатам воєнної кампанії на південноамериканському континенті Іспанія повинна була передати місцевість Португалії. Але заявились з Європи запорожці, разом чи слідом за французькою ескадрою, вогнем і мечем пройшлись по узбережжю Бразилії і осіли у Фарані, яку Буенос–Айрес вже майже звільнив для передачі від зовсім нечисельних асьенд. Ця територія раптом стала Вольностями Заокеанського Козацького Війська. Негайно прийнявши сотні три збіглих бразильських негрів, кіш став мрією невольників континенту. Суходолом раби Бразилії помчали на Січ не просто за свободою, а за свободою рівноправною і законною. Кость Гордієнко зрозумів, що за недовгим часом замість литавр на січовій площі будуть говорити тамтами, а замість козацької мови лунати якесь наріччя банту, бо утікачі ще не забули рідні говірки.

Трохи оговтавшись від навали запорожців, Бразилія згадала про те, що згідно договору між Іспанією і Португалією, наче вона є переможницею в цьому куточку континенту і почала вимагати, щоб Ліма загнуздала своїх союзників. Стривожений Буенос–Айрес (і сам рабовласницький) почав вимагати видачі рабів у сусідні держави. Козацьке коло категорично заявило, що з козацьких вольностей видачі нема. Та так заявило, що й сам Гордієнко мало (незмінний кошовий) не поклав булаву. Відмова Утугвайської Січі різко охолодила відносини між віце-королівством Перу і козаками. Після довгого аналізу кошовий та військовий писар і вирішили поділити набуті землі навпіл і передати північну частину Атлантиді для створення україномовної держави, яка б офіційно повертала рабів-втікачів до їх хазяїв, але б була православною і дозволяла власним громадянам приставати до січовиків.

1714. Всеволод (попаданець, бувший викладач ВНЗ) зрікся герцогської корони, тим самим зробивши Єлизавету (за походженням – царівну із роду Романових) єдиноосібною правителькою князівства укрів "Атлантида" (на островах біля східного узбережжя Північної Америки) та коронувався срібною короною графства Фарани, зробленого з металу, утриманого за підйом для іспанців у Карибському морі із затонулого галеону дорогоцінного вантажу. Новоявлений граф категорично не бажав прогресорствувати, технологічно наближати благословенні часи, коли холера буде замінена на ковід. То просто знайшов додатково до підйомних за галеон три морських клади (використавши повітряний колокол з підкачкою), які повинні були розшукати років через двісті–триста, використав, добавив доходами з своїх фільварків у Франції та Речи Посполитої. Цими грошима була й профінансована початкова колонізація Фарани.

Зафрахтував голландців з Мемеля до Буенос–Айреса. Поки його агенти комплектували гурти переселенців, встиг коронуватись. Графську корону зробив у кращих ювелірів-ремісників Парижу. Договір з Францією про створення графства просто дублював такий же щодо Атлантиди. Будь-який уважний читач назве півдюжини очевидних нестиковок у юридичному статусі графства. Але займатися ними будемо коли вони актуалізуються для новітньої країни. На "Апостола Фому", єдиний корабель, що був у його повному розпорядженні, граф, який на очі не бачив свою державу, навантажив потрібні поселенцям на перший час речі, у тому числі монету і зброю. З Островів взяв сотню людей.

2

1713. Тиміш їхав на дальній клин. Чого панові заманулося відправляти його туди, якщо у фільварку було повно більш нагальної роботи? Клин той взагалі був за межами земель пана, осібно. А пан неділю як приїхав, до того тинявся три роки по Вільно, Кракові та Варшаві. Коли Тиміш проїжджав мимо своєї латки, то стиснусь серце – перестоїть трава, як рогіз буде. У пана багато, у нього це все. Була не була, лановий зранку п'яний, то не поїде перевіряти на край світу, а завтра він і панові покосить.

На другу годину роботи прискакав хлопець з села і закричав:

– Дядьку Тимко! Мерщій біжи у село, там пан за твоєю жінкою по всьому базу ганяється.

Плигнувши на розпряженого коня, з косою в руках, Тиміш домчав до свого подвір'я. Панськи пахолки, яким набридло слухати вереск дурної молодиці, відправились у маєток щось випити.

Коли Тиміш вскочив у корівник, то побачив свою жінку, у порваній одежі, побиту до бузкового, затиснуту у куток. Пан, тримаючи ножа біля лиця жінки, із видимим задоволенням якраз казав:

–А я зараз попишу тобі лице ножичком. Так, щоб люди сахались. І не треба буде тобі так відбиватись. Із остраху, всі і так втечуть.

Остовпілий хлопець, з косою у руках, стояв і слухав це. Раптом жінка, утямивши, що там її чоловік, замість схлипування заверещала захриплим голосом. Пан обернувся, зробив крок, гаркнув:

–А ти, лайдаку, почекай у дворі!

Не думаючи, Тиміш, як на доброму покосі, рубонув пана косою по пузі, яке проглядало через розсмикані панські одежі. Той впав без крику, почовгав ногами і почав вправляти сизо–криваві кишки, що полізли з порізу. Тиміш кинувся до жінки. Та нахилилась, схопила ніж та повела його до свого горла. У безпам'ятстві чоловік викрутив їй руки. Ніж впав на полову. Постояли хвильку, раптом свідомість повернулась одразу до обох.

– Ти чого? – спитав він.

– Та він вдарив у висок, то я з пам'яті скинулась. Не вбереглась. Аж два рази навалювався. А раптом панський ви…док буде?

–Перестань, – він тряхнув її за скривавлене лахміття. – Не думай про цього недорізаного борова. Сьогодні чи завтра, м'яко, де завгодно будемо крутити любов. А потім будемо все життя розсипатись в догадках про одну дитину. Одну, серед всіх, Ярино.

–Тоді, – практичність нарешті повернулась до Ясі. – Тікаймо, бо панські хорти примчать.

Вискочили у двір, вона хлюпнула води на лице, побігла переодягатись, схопила річну дитину. Він схопив їжу, чомусь – дубову підвісну колиску, зчепивши її з сволока, підготував коней – свого і панського. Все це за хвилини і під стихаючі матюки з корівничка. Сіли, приладнали дитину так, щоб не мішала Ірині управляти конем.

Коли проїжджали мимо двору кума, чия дитина, власне і прискакала у поле, той якраз стояв з сокирою, спиною до них, ладнав тин. Але чітко вказав тинові:

– Не тікайте на південь. Доженуть. Ідіть на північ. У Мемелі є кораблі. Забирають українців.

Проскакавши на південь, поки село щезло за перелісками, Тимофій зупинився біля ручаю, з коня піднявся на високий осокір, оглянувши околиці, зліз та підійшов до коня Ірини.

– Злазь. Ці холопи мабуть пана рятують. Треба дитину покормити.

Дорогою на північ, біля містечка Ліда якийсь сивовусий литвин купив у них панського коня.

– Порода! – з повагою сказав, та дав за нього однокінну бідарку (два колеса, два місця для сидіння), збрую, їжу, неновий одяг на зміну і трохи грошей.

Далі пішов, приніс дерев'яний молоток та лещата і вимовив обережно:

–Я розумію, хлопче, що для тебе ця підвісна колиба – вся батьківщина, але ж дуже незручно. Дубова рама на шпунт та гребінь, без цвяхів зроблена. То відірви обценьками полотно знизу, обачно розбий її на дошки, обмотай полотном та вірьовками і поклади у бідарку під ноги.

Пристали до торгової валки, люди у ній були перевантажені роботою, у більшості хазяїв було по декілька возів. Тиміш, то допомагав ремонтувати воза, то вів вози хазяїна, якому раптом закрутила нога. Разом з усіма, свій серед своїх, він заплатив в'їзне на митниці, як найманець валки, і попав у столицю Курляндії. Домовився з двома візниками, що буде віддавати їм чверть виручки, а вони будуть його, як свого робітника, прикривати від інших візників.

Кучерування на бідарці вийшло затребуваним різними фрау, яким було не дуже до комфорту, бо кудись спішили. Приладнавши ззаду, біля ресор, невеликий рундук, Тимко почав бути весь час у роботі і забувати, чого власне вони приїхали у Мемель. Але випивший панич, який одразу повідомив, що їде до своєї кралі і всю дорогу хвалився, як він затримав, прямо біля заокеанського корабля, збіглих з Речі Посполитої холопів та отримав за це гроші, повернув його до реальності. Побалакавши з Яриною, Тимко вирішив, що все життя під загрозою – то не життя.

У місті вирахував матросів з корабля, потім до нього у бідарку сів кремезний дядько, що вислухав по дорозі за місто все, що знав Тимофій. Потім візник врятував майбутніх поселенців з пастки мисливців за втікачами, потім прийшлося заколоти одного з переслідувачів інших збіглих холопів.

Все той же заступник командира ескадри з спецоперацій (так він назвав себе) наказав, сівши у бідарку:

– Згортайся, бо засвітився.