Хатина на кризі

Частина перша

ГАЗЕТА НА ВУЛИЦІ

Людина стрибала в трамвай і випустила з рук газету.

Вітер підхопив її, метнув нею по бруку і поніс вздовж тротуару.

Володя Велетень, що саме в цей час переходив вулицю, ступив ногою на папір. Заради цікавості він підняв газету.

І така незначна подія призвела до того, що його спокій було збаламучено на довгий час.

В газеті йому на очі впав такий заголовок:

"НА ДИРИЖАБЛІ ДО АРКТИКИ"

Хлопець перечитав під тим заголовком замітку такого змісту:

"1 серпня з Москви вилітає дирижабль "Третя п'ятирічка". Дирижабль летить в Арктику. Він має своїм завданням наблизитись якомога ближче до полюса. Там з дирижабля на плавучу кригу висадять трьох людей. Їм залишать намет, радіостанцію, харчі, одяг та інструменти для різних спостережень. Це буде перша науково-дослідна станція на плавучій кризі біля полюса.

Троє сміливих, що залишаться там: штурман Андрій Бойчук, зоолог Офіура і мисливець Крига. Вони збираються пробути на плавучій кризі цілий рік. Ще не вирішено питання про четвертого учасника експедиції — радиста. Раніш вважали за обов'язкове взяти такого. Але тому що штурман Бойчук досить обізнаний з радіосправою, потреба в радисті відпадає. Питання про радиста остаточно буде розв'язано цими днями".

Ця замітка порушила Володин спокій. Він цікавився Арктикою. Він був радистом-аматором.

Два роки тому йому довелося протягом трьох ночей підряд слухати радіограми з Арктики. То були страшні три ночі. В полярну ніч над пустинними просторами крижаного моря та його островів бушував ураган. Володя чув, як перегукувались радіостанції пароплавів та полярних островів. В одну з таких ночей загинув тралер "Рожева чайка". Тоді саме мало не загинула шхуна "Лахтак".

Володя чув, як переказували по радіо, що "Лахтак" врятувався лише завдяки відвазі та енергії матроса Андрія Бойчука. Тоді ж він чув, як одна з радіостанцій на полярних островах повідомляла про мисливця Тараса Кригу.

Тепер прізвища тих самих людей знов зустрілись йому. Вони летять далеко в країну плавучих криг. Як би хотів Володя полетіти з ними! Мрії про далеку й небезпечну подорож усе частіше огортали хлопця.

ТРОЄ СТАРИХ ДРУЗІВ

"Комісія полярних експедицій" — так називалась та установа, де вже другий тиждень працював штурман Бойчук. Будинок, де містилася комісія, стояв в одному з вузьких провулків, яких досить багато в центрі Москви. В кімнатах того будинку безперервно відбувались наради досвідчених полярних дослідників, повітроплавців та наукових працівників різних спеціальностей. Тепер усі вони були зайняті підготовкою арктичної експедиції на дирижаблі "Третя п'ятирічка".

В справах тієї експедиції і приїхав сюди штурман Бойчук.

Цей сміливий моряк, колишній дніпровський, а потім полярний матрос, коли довідався, що дирижабль полетить в Арктику, вигадав таке.

Хай його з кількома товаришами висадять на плавучі крижані поля. Їм мусять залишити намет, харчі та невелику радіостанцію. І все. Вони протягом зими будуть провадити різні наукові спостереження.

Пропозицію штурмана Андрія Бойчука було прийнято. Багато людей вважали цю витівку смертельно небезпечною, але коли вони зустрічали Бойчука, то швидко міняли свою думку. Молодий моряк вражав усіх своєю надзвичайною енергією, його кремезна постать, упевнені рухи, сталевий зір синіх очей, світилися відвагою, одразу завойовували довір'я і симпатію.

Сьогодні штурман поспішав у комісію. Сьогодні туди мали з'явитись його товариші, які разом з ним працюватимуть на плавучій кризі Арктики.

Ми застаємо штурмана в момент, коли він зустрівся з цими своїми друзями.

— Андрію! — гудів, розставляючи руки, літній, високий чоловік у шкіряній куртці.

— Голубе мій! — тряс йому руку сухорлявий чоловічок в солом'яному брилі.

— Здрастуйте, здрастуйте! — радо вітався з ними штурман. — А я на вас чекав!

Високий був відомий мисливець Крига, колишній боцман. А невеличкий — зоолог Офіура. Обидва старі приятелі штурмана. Крига був його першим учителем на полярному морі. Разом із Офіурою свого часу вони ловили живих білих ведмедів.

Ці двоє, коли почули про задум штурмана зимувати на кризі, перші відгукнулись, заявивши, що хочуть приєднатись до штурмана. Бойчук був дуже радий таким спільникам, яких він особисто знав, з якими разом працював на Півночі.

— Ну, друзі, готові? — питав штурман.

— Давно! — відповіли йому мисливець і зоолог.

— Але що ж ви там робитимете? Таке запитання ставлять усі. Що робити там мисливцеві й зоологові, коли там нема жодної живої істоти?

— Як нема!? — крикнув Крига.

— То ще невідомо, — відповів Офіура, — а щоб той факт встановити, я ото й хочу поїхати.

— Але ж крига на місці не стоятиме? — питав Крига. — А коли вона пливтиме, то й ми кудись попливемо, — продовжував він. — І, може, нас у такий звірячий край занесе, що нікому й не снилось.

— Добре, — сказав Бойчук. — Залишається питання про те, чи брати з собою радиста. Я проти тому, що сам можу бути за радиста. А зайва людина — зайвий вантаж, бо харчів же треба брати… одяг, зброю. Для дирижабля важко, і нам не дуже зручно.

— Правильно, правильно! — підтримали його товариші. — Ми теж проти.

І всі троє пішли до кімнати, що тимчасово правила Бойчукові за кабінет.

ТРИ ЛИСТИ ШТУРМАНОВІ БОЙЧУКУ

У себе на столі штурман знайшов три листи. По штампах на конвертах він розібрав, що один лист був з Якутії, другий — з Чукотського краю, а третій — з України.

— Цікаво, хто це тобі пише з різних кінців Радянського Союзу? — спитав Крига.

— О, я одержую тепер дуже багато листів, — відповів штурман, — і більшість з проханням взяти з собою на полюс. Навіть одна бабуся вісімдесяти років прислала листа, в якому запевняє, що вона все життя мріяла побувати на полюсі. Бабуся просить, щоб ми взяли її з собою, вона там куховаритиме та прибиратиме…

— Що прибиратиме, — засміявся Крига. — Крижані поля?

— Ану, прочитай ці листи, — запропонував Офіура, — може, щось цікаве.

— Навряд, щоб цікаве. Скоріш смішне, — відповів Бойчук і розірвав перший конверт.

В конверті був лист такого змісту:

"Шановні товариші Бойчук, Офіура і Крига!

Дуже хочу поїхати з вами на полюс. Згоден на всі умови. Буду робити яку завгодно роботу. Мені п'ятнадцять років, але кажуть, що в Якутії немає кращого стрільця. Минулої зими я застрелив найлютішого вовка в Якутії. Це був триногий вовк, що знищив силу оленів. Ніхто не міг його знайти, але мені пощастило. На лижах можу йти десять днів підряд по сто кілометрів за день, а їстиму лише через день і на одинадцятий день втоми не відчуваю.

Я певен, що буду на полюсі, і тому найближчим часом виїжджаю до вас у Москву.

Оротук".

— Впевнений хлопчисько, — крекнув Крига. — Ну, який він стрілець, ми ще побачимо. Триногих вовків, правда, не стріляють, а палками б" ють, бо коли в нього зосталось три ноги, то він уже здихає.

— Ну, що ж, проїздиться хлопець, — сказав штурман і взявся за другий лист.

Пробігши очима кілька рядків, він звернувся до зоолога:

— Тут про вас згадується, — і прочитав листа.

"Любий штурмане Бойчук!

Ви їдете на полюс. Як я заздрю Вам! Можу стати у пригоді як моторист. Мене знає зоолог Офіура. Разом із ним минулого року ми впіймали блакитного кита. Той кит живе й досі в своєму озері. Я разом з товаришами доглядаю його. Коли я довідався, що Ви збираєтесь зимувати на полюсі, то вирішив будь-що попасти теж туди. Кита тут доглядатимуть Анкауге, Тайо, Рінтетегін та Тваль. Найближчим часом я виїжджаю до Вас. Перекажіть привіт Офiурі.

Темар".

— І цей їде? — аж скрикнув Крига.

— Я знаю цього хлопця, — сказав Офіура. — Йому років чотирнадцять. Це чудесний хлопчисько. Чукча. Коли б не він, ми ніколи не впіймали б того кита живим. Це, мабуть, вийшло б непогано.

— Та що ви! — рішуче заперечив Бойчук. — Не можна дітей в таку експедицію брати.

Прочитали третій лист.

"Привіт Вам, Андрію Бойчук!

Я певен, що це Ви той самий матрос Бойчук, що два роки тому плавав на шхуні "Лахтак". Пригадуєте той шалений шторм, коли загинув тралер "Рожева чайка"? Тієї ночі був вітер у 12 балів. Він мчав із швидкістю 150 кілометрів на годину. Величезні хвилі заливали шхуну. Шхуна обмерзла кригою, і під вагою тієї криги шхуна занурювалась у море. Ви взялись оббивати кригу. За Вашим прикладом пішли інші і так врятували шхуну.

Про все це я знаю, бо ту ніч слухав, як по радіо перегукувались пароплави та берегові станції. Я радист. Хоч мені лише ось має стукнути 14 років, проте як радист я зможу працювати на радіостанції "Північний полюс". Сподіваюсь, що Ви візьмете мене з собою. Найближчим часом виїжджаю до Вас.

Привіт мисливцеві Кризі! Про нього я теж чув по радіо.

Володимир Велетень".

— Ввічливий хлопчисько! — зауважив Крига. Йому сподобалось, що той передав йому привіт.

Штурман Бойчук був вражений тим, що Володя написав про "Лахтак". Тож справді він працював там матросом і пригадує той шторм. Але взяти такого малого хлопця він не наважився.

Троє товаришів порадились і відповіли на всі три листи телеграмами одного змісту:

"На жаль, більше як трьох людей експедиція на полюс не може взяти. Тому виїжджати не треба.

Бойчук".

Ці телеграми негайно було одіслано в Якутію — Оротукові, на Чукотську землю — Темарові і на Україну — Володі Велетню.

НЕВДАЧА МОЛОДИХ МАНДРІВНИКІВ

Ранком першого серпня дирижабль "Третя п'ятирічка" був готовий до вильоту в Арктику. Величезна біла сигара, надута воднем, здіймалась над аеродромом. Вона була готова плигнути високо вгору, і тільки багато міцних мотузків утримують її над землею.

Мисливець Крига з'явився першим на старт. До нього підійшов капітан дирижабля, привітався і спитав:

— Що це за нові вантажі ми сьогодні одержали?

— Які саме?

— Величезний ящик… Не ящик, а скриня… з написом "Радіоапаратура станції "Північний полюс"… Та другий ящик у довжелезному мішку з написом "Спецпризначення — Північний полюс".

Крига, не знаючи, в чім справа, мотнув головою і впевнено сказав:

— Хай буде… То треба. Штурман Бойчук знає про все.

День обіцяв бути ясним, сонячним. Незабаром почали збиратись від'їжджаючі в далеку подорож і ті, хто їх проводив.

За півгодини до відльоту автомобіль привіз штурмана Бойчука і зоолога Офіуру.

Штурман одразу пройшов до капітана дирижабля. Зоолог залишився в натовпі проводжаючих i привітався з кількома знайомими.

Вітаючись з одним із своїх друзів, він помітив двох хлопчиків, що протиснулись наперед до гондоли і тепер зиркали то один на одного, то на дирижабль.