Хлопець із плацдарму

Десь удома серпанкові простори струменяться під сонцем степів, земля дихає весняно, над полями — прозорість до найдальших обріїв, а тут щодень тумани, щоніч багно і з хмар, низько навислих над плацдармом, ллють холодні, якісь ніби чорні дощі.

Цей наш тяжкий передвесняний плацдарм за річкою, за Гроном, як дорого він нам дістався... Ранніми ранками накочуються холодні тумани, суцільним хмаровинням затягують багнисті, ще не зовсім відтанулі після зими поля довкола Варта та Камендіна — так називаються населені пункти, що їх належить утримувати нашим полкам. Весь плацдарм — невилазна багнюка, талі води, підступаючи до наших позицій, заливають бліндажі, траншеї, вогневі, затоплюють викопані на повен зріст окопи. І нічим становища не змінити — солдатові доводиться вдень і вночі стояти в крижаній глиняній каламуті, не сходячи з місця тримати свою частинку плацдарму серед цих підступних, що повсякчас прибувають, весняних вод.

Поруч з іншими стоїть в окопній воді також і земляк мій Іван Артеменко, хлопець із наших степів, його не обтяжують думки про майбутні ревматизми, що непокоять декого з літніх бійців, йому на думці зовсім інше:

— Весна іде, братці!.. Весна-красна, як кажуть у нас... Родом Артеменко із тих місць, де людину обіймають "серпанкові простори" (його вислів), де степами протікає Калка, згадувана в літописах річка, що бачила одну з найкровопролитніших битв історії. Це ж там, на Калці, колись дружини Мстислава Удалого та Данила Галицького зітнулись у тяжкому двобої з хижими ватагами перших Чингісханових орд. Не раз ми чули розповіді нашого друга про далеку річку його дитинства, яка в сиводавні часи "аж закипала, аж із берегів виходила", коли незліченна ординська кіннота кидалась по ній уплав, а в наші дні тихо тече серед степового різнотрав'я, щоліта ваблячи радгоспну дітвору своїми, хай і не глибокими, але чистими й ласкавими водами.

— Влітку майже не видно нашої Калки,— розповідав нам у тихому захваті Артеменко,— десь там ледь ворушиться вона по дну вибалка, поміж величезних лопухів та будяків, що з обох берегів нависають над нею... Але ж яка живуча! Візьмімо ось річку Берду, вона в античні часи була такою повноводою, що й грецькі кораблі заходили, а тепер ця Берда майже зникла, в інших балках річки теж давно повисихали, тільки наша красунечка степова все ще ворушиться, сльозиться між лопухами... Видно, живлять її сильні підземні джерельця.

Під час його розповіді до сліпучості зримо уявлялась нам та світленька незниклива річечка, що десь там в'ється, тече й тече серед степової духоти, уявлялись і ті сиві полини та бур'яни над нею, і спека полудневаг що аж дзвенить серед літньої тиші. А тут, в окопах, ноги наші німіють, клякнуть у крижаній окопній бовтаниці, що нам здається навіть холоднішою за сніг.

— Була зима, настали відзимки, клята пора,— чуємо подеколи незлобиве від командира роти.— Де вчора сніжок білів, сьогодні он уже рівчак-вод орий...

Розбряклі від води окопи весь час обвалюються, всі ми забагнючені до вух, ждемо не діждемось, коли настане час підміни, і ми вночі зі всіма осторогами виберемось звідси, щоб десь там у Камендіні, в теплій мадярській хаті, відігріти свої закоцюблені душі, почиститись, привести себе до вигляду більш-менш цивілізованого.

Ніхто, мабуть, так, як солдат, не здатен відчути дорогоцінність звичайнісіньких речей, що виповнюють людське буття. Згадайте, якого щастя ви зазнавали від самого подиху людського житла, де війне на вас затишком, теплом і надійністю простої оселі, де мовчазний вусатий господар і його привітна господиня співчутливим поглядом зустрінуть вас, перемерзлих, перетомлених, а хазяйська дочка Пірошка з-поміж усіх прибулих зірким своїм оченям вирізнить цього чорнобрового нашого Артеменка, що вже усміхається їй навстріч. Тільки хлопець переступить поріг, дівча так і спалахне своїми рум'яними щічками, і хоч, здається, мусила б вона знітитись, сховати погляд у ніяковості, а все ж несила їй це зробити, очей і далі з нього не зводить. Од тієї миті ми відчуватимем присутність у цій хаті людського щастя, воно ледь бринітиме довкіл, раз у раз сяйне в поблиску юних очей, в цнотливій соромливості — її, в незвичній, явно піднесеній веселості — його.

Хіба ж не зворушливо було спостерігати, як Пірошка, примостившись на лаві, тримає люстерко перед Іваном, тримає його з щасливою терплячістю, а він тим часом проводить бритвою по своїй вкритій сірим пухом, ніким ще, мабуть, не цілованій щоці. І вона стає одразу чистою, і сам хлопець при цьому аж світлішає. Батько й мати Пірошки теж подеколи кидають погляди в їхній бік: на дочку та на юнака солдата, біля якого вона в'ється, і не раз, певне, подумається господарям хати про нелюдську жорстокість війни, яка отаких зовсім молоденьких чиїхось синів забирає на свої тяжкі випроби. А потім, коли хлопець пришиває гудзика на гімнастерці, то й Пірошка, схилившись біля нього, щось там йому дораджує, видно, напоумлює, як це краще зробити, а коли він береться комірець підшивати і рубчик у нього трохи крцвуляє, то дівчина, вихопивши з його рук шитво, сама вже своїми спритними пальчиками дає тому комірцеві лад. І не одному з нас, дивлячись на цю юну пару, схилену чолом до чола над своїм шитвом любові, пригадається зі щемом душі щось і своє, далеке, нині недосяжне, та все ж найніжніше, найдорожче в житті. Блискаючи голкою, пальці Пірошки час від часу торкаються його пальців, так, ніби зовсім випадково, невнарок, і згодом, коли вони обоє, вмостившись на стільчиках біля печі, чистять разом картоплю, видно буде, як знову руки їхні, зблизившись, торкаються одна одної і одразу ж розлітаються, ніби від удару струмом. Обличчя в обох весь час будуть розшарілі, очі променитимуться, і це, може, буде та рідкісна мить, коли людське обличчя постає перед тобою в сяйві краси, в ореолі щастя.

— Іва... Іван...— завчає вона його ім'я і зводить на Артеменка своє ангельське личко, наївне, великооке.

Чистити картоплю, чи то пак на мові господарів "крумплі пуцоліть",— це для нас потім і в окопах стане ніби жартливим паролем, час від часу котрийсь із окопників, як про щось найжаданіше, мовить до сусідів, коцюрблячись від холоду:

— Коли це знову тепер нам випаде "крумплі пуцоліть"?

І гляне при цьому з лукавим прижмуром ока на Артеменка, котрий відповість жартунові поглядом степлілим, повним присмути і вдячності.

Та це згодом, поки що ж у цій затишній мадярській хаті панує ідилія.

Після вечері, коли хлопці, причепурившись, якісь мовби очищені й відмолоділі, вільно порозстібавши коміри гімнастерок, негучно заведуть біля печі своїх далеких домашніх пісень, тоді знову край столу буде видно юну пару, що, схилившись голова до голови, знайшла собі ще одне, дороге для душі заняття. Дівча розіклало папір і, водячи олівцем, щось пробує розтлумачувати нашому другові, раз у раз чутиметься звідти її стишене й жагуче "тудом", "нем тудом" (розумієш, не розумієш), потім олівець опиниться в Артем енковій руці, і тепер уже він щось жваво малюватиме на папері, показуючи намальоване Пірошці. Коли потягнеться тонюсінька голуба жилка на папері, так і знайте, що то струменить ота його історична річечка, яку він мовби дарує зараз Пірошці:

— Оце і є вона, красунечка наша степова!..

Уявляємо й ми її, то ледь помітну, то давню, повноводу, де коні пливуть, і вся вона між берегами від кінноти кипить!

Якщо ж там з'являться з-під олівця дерева з кучерявими кронами, то треба розуміти, що то розкинувся колгоспний сад, чиї перші квартали Іван разом з батьком насаджував перед війною у себе в степах.

— Тудом, тудом, ка-ра-шо!..— щебече дівчина біля нього, щораз наново розквітаючи. "Тудом", тобто вона збагнула, дотямлює, чим Іван займався в житті і чим зараз живе в своїх мріях. З півнатяку Пірошка вловлює бистрим оком суть його малювань, і їм обом так радісно стає, що знайдено спільну мову,— нікому, певне, не вдається так швидко й безпомильно порозумітися між собою, як закоханим!

В щасливому забутті зайняті вони біля столу своїм малюванням, перебувають обоє в цілковитому безчассі, бо час, як відомо, для закоханих перестає існувати. Одначе грізний, наповнений темрявою простір за вікном не зника, глухі, віддалені погуки плацдарму, вони не забувають про нас, і ось настає вже та мить, коли, як посланець самої темряви й небезпек, вбігає до хати зв'язковий,— він скаже нам те, що треба сказати. І на півслові урветься недоспівана пісня, всі ми схоплюємось, і Йван, сахнувшись від столу, звично накидає на плечі просушену свою шинелю, затягує ремінь, а Пірошка, сполохано занімівши в кутку, розширеними від жаху очима стежить за кожним рухом юнака.

Прощай, хата, тепла, привітна!

З порога пірнаємо в темряву, в мокву, під низьке, важке небо плацдарму.

Дівчина, вибігши навздогін, ще якусь хвилю стоїть на веранді, вкрай розтривожену постать її, тонку й стебелясту, в довгій рясній спідничині, шарпає вітер, Артеменко, озирнувшись на ходу, уже від колодязя з журавлем догукне шарпким, зболеним голосом:

— Іди вже, Пірошко, йди!

Тобто до хати вертайсь, щоб не застудилась,— здорова будь та чекай, доки він, місячи своєю кирзою осоружну багнюку плацдарму, знов повернеться сюди домальовувати Калку та свій ефемерний сад.

Зі скляним тріском під ногами тріщить прихоплена нічним морозом грязюка, чавимо її своєю кирзою, за кожним кроком вириваємо з чоботом цілі пуди землі і нахнюплено чвалаємо в темряву, під небо, що дедалі ніби нижчає і в якому, замість зірок, лиш мертві спалахи ракет з'являються далеко десь, над нейтральною, чи навіть ближче, над переднім краєм, над розкислими тими окопами, де зараз хлопці дубіють в льодяній воді, ждучи нашої підміни.

Як для війни, на плацдармі порівняно тихо, він мовби пустельний. Однак Артеменко знає, що вся ця тиша й безлюддя оманливі, бо якщо батареї — то десь вони між пагорбами, в складках місцевості, якщо люди, то вони по траншеях, по бліндажах. Полки трьох гвардійських дивізій зарились тут по окружності в землю, тисячі очей з-понад брустверів день і ніч чатують передній край та нейтральну зону, в глибині душі сподіваючись, що, може, тут, в цих багнистих полях, і війна стоклята закінчиться, станеться, може, навіть так, що цей плацдарм буде для них завершальним, і постріл останній на землі пролунає саме тут, на плацдармі, після чого настане тиша свята, всепланетарна.

З такими думками визиркуватиме вранці Артеменко з окопу, бачитиме за полями знайомий, з потемнілою кірхою Камендін, де зосталася Пірошка, чия усмішка світить йому аж сюди.

А ген далі, за річкою, гори хмурять гранітні лоби, поглядаючи на плацдарм.