Голодомор

Мене ще й на світі не було тоді, а я навіч бачу дядька Павла Трохимовича Музику. Невисокий, покручений, наче корч, і руки в нього, мов корчі, й голова в нього, мов корч. Запалі, завжди в пелені сльозовиння очі скидаються на двох переляканих павучків, які сновигають і сновигають, ніяк не сховаються в шпарках.

Досвіток, золоті зорі вишито на сірому полотні неба. Пахне росою з лопухів, бузини та полину, й зрідка озиваються весняні пташки у свої дзвінкі сопілочки. Але в селі не меншає досвітнього смутку від їхньої гри.

Село сонне й тихе, як після маківки.

Дядько Павло Музика йде в церкву.

Церква стоїть на високому горбі коло ставу, що дрімає темною голубою водою в густих верболозах.

Цього погідного недільного дня в церкву не йде ніхто, бо там з минулої осені не правиться служба божа. Не правиться з тих пір, як пропав їхній сільський батюшка. Ось сьогодні був, бачили його сусіди, а па ранок не стало, наче вознісся на небо. І начебто ніяка чорна машина по батюшку не приїжджала, й начебто ніхто нікуди не забирав батюшку. А ще через день опівночі згоріла його хата під ґонтом. Згоріла, як свічка. І начебто ніхто не запалював, а сама спалахнула. й ніхто не кинувся на пожежу, не взявся гасити, мовби село не бачило тієї пожежі, мовби всі посліпли й оглухли. А до ранку й жар прочах, і попіл охолов.

Дядько Павло Музика проходить мимо пожарища, на якому стримить чорна піч, і звивистим узвозом простує до церкви. Так, як ходив до церкви завжди, бо незбагненна сила вабить і вабить. А може, сьогодні таки правитиметься? А може, об’явиться інший батюшка в їхньому селі?..

Мене тоді й на світі не було, та я бачу, як Павло Музика узвозом дістається до церкви — й несподівано торопіє: двері відчиненої

Двері, що всю осінь і всю зиму простояли на замку… Може, справді об’явився батюшка? Перехрестившись трьома пучками, Павло Музика обачно сходить на паперть, через плече оглядається на село — й поволі просуває корчувату голову в церкву.

А потім щось його всмоктує в церкву, й Павло Музика зникає.

Село оповите страхом: Павло Музика ходить від хати до хати, від обійстя до обійстя і всім розказує, що якісь злодії вночі пограбували церкву. Повиносили з церкви геть усе, що можна повиносити.

— Покрали богів!

Але покрали не тільки богів, а й усе церковне начиння. Здавалося б, кому воно все потрібне, а покрали.

— І господа на небі не побоялися!

А таки не побоялися: крали богів — і кари не ждали на свої голови.

— Чужі чи свої?

Спробуй вгадай. Можна подумати і на чужих, і на своїх, бо скрізь люди пустилися берега.

— Ходімо шукати злодіїв!

Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збирається — немічні жінки та старі баби, у яких ще є сила злізти з тапчана чи з печі. Рудий Павло Музика в тому клубку — мов жарина вогню, що бризкає словами-іскрами.

— А чи не Василь Гнойовий заліз у церкву й покрав? До Гнойового гайда! А він не без компанії.

Ген-ген обкрадена церква блакитними стінами сяє над селом: наче голос високого й гнівного неба, що шле їх на помсту й покару. Людське безумне перекотиполе котиться на сільську околицю, де в скособоченій мазанці під очеретом живе Василь Гнойовий — злидар і конокрад, що молився й молиться скляному богу.

А назустріч — хлопчина в подертій сорочці та в полатаних штанях, босий, з синіми очима-будяками на рябому лиці, схожому на горобине яєчко.

— А що то в тебе за пазухою?

Чорними ногами в бородавках приріс до землі, а очі перестрашені, мовби на їхні дикі квіти по сердитому джмелю сіло.

— Ану покажи, що за пазухою!

І вже схопили за куштраті патли, і вже смикнули за комір, і вже руки-круки сягнули за пазуху відстовбурченої сорочки.

— Божа мати з божим сином!

Справді, з полотняної пазухи, від грудей-ребер вознеслася на сонце весняного дня божа мати з немовлям на руках.

Обоє — в неземному палахкотючому сяйві довкола умиротворених святих ликів, обоє дивляться глибокими очима добра й милосердя.

А водночас — і лагідного докору.

Мовби не можуть втямити, як опинилися в полотняній пазусі, як вознеслися на світло весняного дня, кого бачать перед собою. Святі праведні очі, які завжди запитують — і водночас відповідають своїм запитанням, які завжди прощають, бо в прощенні — їхня невмирущість.

— Де взяв? Хто ти?

— Марко…

— Злодій! Де взяв ікону?

— Знайшов! — дзигонів хлоп’ячий голос. — Отамо знайшов у бур’яні.

— Брешеш!

— Суща правда.

— Перехрестися!

И дитяча рука в хресному знаменні злетіла вгору, торкнулася чола.

— Злодій — і хреститься!

Хвиля людського божевілля закипіла, завирувала, руки простяглися — і вп’ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь руку, ікона з божою матір’ю та божим сином полетіла в бур’ян під ноги.

— Злодій — зайда!

— Безбожник!

— Христопродавець!

Роїлися люті голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився під ноги, на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло — й тоді зовсім не стане зла на землі. Наче воно останнє. Наче й насіння-зерна не треба залишати на розплід.