Хто ворог?

Нарис

--------------------------------------

Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.

Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно...

Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять — і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці, дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, "кацапи" лежать окремо від "хахлів".

Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п'ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.

Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.

Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечке одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Не київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.

— Так, кажете, ви Таращанського уїзду, — помовчавши, говорить один, крутячи цигарку.

— Таращанського, — зітхає дядько в солом'яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.

— Та-а-к... — лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже: — А ми — Звинагородсь-кого...

— А як на врожай? — помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов'яга.

— На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький... Та яке з того утишеніє, ко,ли нема на чому родити!.. На долоні ж не вродить?

— А то вже так...

Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.

— Так-так... — спльовуючи у вогонь, зітхає курець. — Утишеніє, коли в кишені є... Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий... Так-так... А чи й у вас була забастовка?

— Забастовка?.. Та була...

— Ну?..

Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:

— Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!

Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.

— Заштраховано? — перепитує курець. — Так-так... Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так... Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже... То так і панам, 0-хо-хо-о!

Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.

— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?

— Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра!

— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться... Рудий шершень!.. Устав, то й ходи собі з чортами, а до людей не чіпляйся!..

— А лови, лови! Перепиняй... Тю!

— Ачхи, білява! Почому зуби?

Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець.

Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість од них лежать "кацапи" в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п'ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні.

— Так-так... — зітхає курець. — Хазяйствечко якесь маєте?

Сумний дядько зиркає на нього й посміхається:

— Та маю... в очкурі...

— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?

— Бідують не бідують, а мовляв, якби не "ох", то давно б іздох.

— Так-так...

Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з "кацапів" устав і без картуза підходить до неї.

Один з дядьків зітхає, підводиться й каже:

— Горе-море; пий його — не вип'єш...

— А не вип'єш, — охоче згоджується курець, — Не вип'єш! Багато його, того горя... Б-ба-гато. А жити треба; хоч потрошку, а треба.

— Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо.

— А будемо...

І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь.

Юрба насовується. Серед неї видко якогось чоловіка в сукняному "кацапському" картузі з цапиною борідкою й жовтим, тоненьким носиком. Він, видко, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовується дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби.

В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в "кацапському" картузі йде молодий парубчак з білявим чубом, підстриженим "по-кацапському", і з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому три булки, які він обережно щохвилини оглядає.

Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцьовану торбинку, трусить нею і, повертаючи голову на всі боки, кричить:

— Эх! Вот игра так игра! За копейку целую булку! Целую французскую булку за копейку! Кто желает? Эх, кто желает! Ну-ка! Землячки! Ну-ка! К чайку-то булочки! А? Подходи, подходи.

— Серега! — кричить до "кацапів", підводячись навшпиньки, кирпатий "кацапчук" з булками. — Во! Гляди!

Він підніма догори булки й показує їх Серьозі — гарному високому парубкові з сірими, твердими очима. Той швидко підводиться й підбіга до юрби.

— Вре-е? Внграл? — сміється він.

— За копейку! — хвалиться той, стріпуючи волоссям. — Грай!

— Боюсь...

Їх слухає якийсь дядько в жовтому брилі, в жилеті з салдатськими ґудзиками, з іронічними, тоненькими губами.

— Не бійсь, грай, — посміхається він до Серьоги одними куточками губів, — дурням щастя.

— Как? — не розуміє Серьога, але дядько вже не дивиться на нього.

— Зх, поскорей! Есть один, еще два. Кто желает? Есть один, еще два! Ну-ка, зеленьїй картуз, подма-зывайсь. За копейку целую булку!

"Зелений картуз" спершу соромиться, потім нерішуче озирається до товариша в рудій чумарці й хита на торбу:

— Спробувать?

Руда чумарка серйозно дивиться пукатими блискучими очима на будочника й нічого не відповідає.

— Нате!.. Я буду грать! — просгягаючи копійку, раптом просовується з юрби дівчина в білій хустці з карими, чистими очима. Вона трохи засоромлена й схвильована.

— Маладец девка! Есть два! Давай третьяго! Эх, давай третьяго!.. Ну-ка,земляк! Выграл три, выграй еще!.. Вымай копейку!

— Не-е... довольно... — крутить головою кирпатий "кацапчук".

— Е, кацап не дурак! — басом протягує мордатий вугрюватий парубок у широкому новому брилі. — Він тільки вигравати й любить.

— А чего ж? — сміється кирпатий. — А дураки пу-щай проиграют!

— "Дурра-кі-і", — озираючи його з ніг до голови, зневажливо протягає мордатий. — Ще базіка, лапацня нещасна!..

Серьога твердо дивиться на нього і стискує губи.

— А тебе досадно, что ты проиграл?.. — сміється знову "кацапчук".

— "Доса-а-дно"... Якби я виграв, то не трусився б так, як ти, за копійкою... Зраділо, що булку побачило...

— Эй, дяденька! — вмить звертається "кацапчук" до булочника. — Я играю!.. На копейку.

Він підбира вище під пахву булки, рішуче витяга гаманець і обережно виймає копійку.

Комплект склався, і в юрбі стає тихіше. Всі цікаво стежать через плечі одно одному, а булочник весело трусить торбу, щось приговорює й підносить її дівчині. Дівчина з серйозним схвильованим лицем засовує в торбу руку й довго копирсає там.

— Тягни вже! — обзивається хтось із юрби. — А то все щастя забереш!

— Е! Щастя — як трясця: кого схоче, того й нападе. Його не потягнеш... Хай вибира.

Дівчина криво посміхається й помалу витяга руку. Булочник, приговорюючи, простяга торбу другому, а всі цікаво зазирають до рук дівчини, де лежить маленька виточена діжечка з цифрою 21.

— Ну, пропала копійка! — рішуче постановляє хтось. — Малий нумер.

Дівчина з ніяковою посмішкою дивиться на всіх і зазира до рук другому. У того —8.

— Ну, значить, лапацон бере булку! — басить мордатий парубок.

"Лапацон", хвилюючись, засува руку в торбу й виймає.

— 59! — радісно скрикує він. — Давай булку! В юрбі сміх.

— Я ж казав! — злісно звертається до всіх мордатий. — Де кацап улізе, там вже чорта пухлого наш брат виграє.

— А тебе завидно? — серйозно дивиться на нього Серьога.

Мордатий парубок зирка на нього, мовчки оглядає з ніг до голови й холодно кидає:

— Заступник знайшовся!

— Чево ж тьі вязнешь к парню?

— А тобі яке діло?

— Да вот, не вязни, да все.

— О?

— Вот тебе й "о"!

— Та чуєш, Мартине! — раптом голосно кричить хтось із юрби. — Вони понесуть після жнив додому та на Пасху з квасом будуть їсти. А ти чіпляєшся!

— Та хай вони хоч подавляться ними! — згоджується Мартин. — Тільки ж досадно, що паршива лапацня де не збереться — скрізь тобі у кашу наплює. Просто не потовпишся за ними!.. Ач, яке раде, що виграло!

"Кацапчук" справді з радим лицем вибирається з юрби й щось кричить до своїх товаришів "кацапів".