Ілонка

У неділю вранці Ілонка випурхнула з хати в біленькому платтячку, легка і світла, мов той метелик. Засміялась до всього, переповнена щастям. Навкруги було тепло, м'яко, якось шовково, і те шовкове само лилося в душу. Скрізь, на землі і в небі, сьогодні почувалося свято.

Батькова кузня стояла зачинена. Не гупали ціпи на сусідських токах. Не скрипіли з поля важкі гарби з золотими снопами. У високій блакиті радісно сяяло сонце, в костьолі вже грав орган.

Під хатою, обклавшись щітками та суконками, завзято чистив свої потріскані чоботи сержант Лошаков, а його товариш — веселий і добрий Лукич — вмивався біля колодязя, сам собі качаючи воду.

— Здрастуй, Лошаков! Здрастуй, Лукич! — з приязною гідністю привіталась до них Ілонка, і вони обидва, посміхаючись, відповіли своїй юній господині:

— Доброго ранку, Ілоно!

Дуже приємно, коли маєш таке товариство. Всі діти Сент-Іштвана визнають за Ілонкою право гордитися тим, що саме в її хаті мешкають коменданти, що Ілончийа мати готує їм сніданки та обіди, а Ілончин батько, всевміючий рукатий коваль Штефан, курить щовечора з комендантами запашні тютюни та розмовляє з ними, немов з братами.

Найчастіше батько розмовляє з Лукичем, з оцим самим Лукичем, який зараз кличе Ілонку, щоб вона йшла качати йому воду.

Майнувши до колодязя, Ілонка з захопленням береться за теплий металевий важіль. її чорні оченята горять, променяться. Вона готова б ціле озеро добути з землі для Лукича! Свіже, джерельне, чисте... Хай би змив оті рубці, що лягли йому через усі груди. Але те не змивається, то — від швабських осколків. Хтозна: може, летіли люті осколки десь просто в Ілончине серце, та перепинив їх Лукич своїми грудьми.

Напровесні, коли війна ще шаленіла в самому Сент-Іштвані, Ілонка, сидячи разом з іншими в глибокому бункері, бачила одного разу, як упав, майже на порозі їхньої схованки, невідомий радянський солдат. Він був чимось дуже схожий на Лукича. Пізніше його, геть усього покремсаного осколками, поховали в центрі села у братській могилі. Тепер там ростуть буйні квіти, посіяні сент-іштванськими дівчатами.

Відшаленіло, відвирувало... Ось уже кілька місяців не здригається від бомб зелений Сент-Іштван, не джмелять по дворах смертоносні осколка Ілончин батько знову засклив вибиті вікна. Лукич сміливо намилює свої затверділі, міцно стиснуті рубці. Чудово жити без воєн!

В неділю Лукич так само, як і Ілончин батько, вмивається особливо ретельно, густо намилюючись раз і вдруге, набираючи води повні пригорщі — бризки пружним дощем розлітаються від нього врізнобіч. Потім, задоволено крякнувши, він довго пиляє себе армійським рушником, натирається так і сяк, аж поки його засмагле, покраяне глибокими борознами обличчя стає тугим та червоним, як перець.

— Оце вмився. Ох і водичка ж,— примовляє Лукич.— Дякую тобі, дочко. Постаралася.

Ілонка, задерши голівку, дивиться на нього, немов у небо: щасливо і ясно.

— Що таке — "по-ста-ра-ла-ся"?

Замість відповіді Лукич дає дівчиську в лоба легкого щигля. Пустунка рада й тому. Орган гуде.

Вулицею йдуть і йдуть селяни до костьолу. Поважно кивають у Штефанів двір, здоровлячи комендантів. Ніколи ще цей убогий двір простого коваля не зазнавав на собі такої шаноби.

Ілонка росте.

Літні господарі вітають перше Лукича, потім уже Лошакова. А рум'янощокі дівчата, навпаки, передусім помічають молодого сержанта. Спотикаючись на рівному, вони напускають свої барвисті шалі на самі брови і проходять, зашарівшись, наче крізь полум'я.

Ілонка знає, чого їм так жарко. Бо коли у свята сентіштванці збираються внизу біля графського озера на танці, то кожна з дівчат явно хоче, щоб з нею йшов у танець Лошаков. Однак він нікому не віддає переваги і танцює лише з своїм автоматом, ніжно обнявшись із ним, наче з дівчиною. Всі весело сміються при тому на вояцькі жарти, і лише сам Лошаков не сміється. Він якось уміє жартувати серйозно.

Лукич не танцює зовсім, та це й не дивно. Адже він не парубок, у нього десь дома вже є своя восьмирічна Ілонка, тільки звати її трохи чудно: Оленка. У вільний час Лукич ковалює на кузні нарівні з Ілончиним батьком. Зціпивши зуби, вони мовчки кують у два молоти червоне залізо, з якого потім постають лемеші та чересла. А після роботи бесідують про господарство, про землю та виноградники, що раніш були графськими, а відтепер ні. Коли їх розподіляли, то мама відмовлялася брати, бо хтось їй натуркував, що коли радянські коменданти підуть із Сент-Іштвана, то все знову повернеться на старе. Лукич тільки засміявся на мамині страхи. А тато заспокоював її в той же день такими словами: "Бежіко! Хто ж бо нас поверне на старе, коли ми всі хочемо нового? Графа тобі нічого боятись: будапештські хлопці надійно засадили його в тюрму як воєнного злочинця, салашиста і ката. Я знаю, ти скажеш, що які-небудь спадкоємці графа можуть з'явитись із-за кордону. Гай-гай!.. Коли до чого дійде, то всі ми, чесні угорці, станемо отут комендантами і поговоримо з ними своєю мовою!"

Ось так розсудив тато. Тепер усе йде на краще.

З бункера вже чути вільгісний, терпкий запах молодого вина. Сьогодні йому литись рікою, сьогодні буде відзначено збір першого післявоєнного винограду. В цей день навіть мала Ілонка матиме дозвіл пити вино!

— Ілонко! — збираючи свої щітки та ваксу, гукає Лошаков.— Іди, заспіваємо "Катюшу".

Співати, співати!.. Дівча лящить і плеще в долоні. Але співати не доводиться...

Лошаков і Лукич уже стоять виструнчившись, як до параду: на подзір'я зайшов лейтенант.

Оцей небалакучий лейтенант Вечірко, кремезний, вилицюватий юнак з крутим підборіддям, завжди, навіть у свято, нагонить на інших настрій діловитості і серйозності. Для нього служба ніколи не кінчається. Можливо, що воно так і повинно бути, адже саме він, Вечірко, якраз і є справжній комендант Сент-Іштвана, а на Лошакова і на Лукича випадає лише роль його, лейтенантового, так би мовити, гарнізону. Безперечно, що простодушні сентіштванці допускали неточність, величаючи комендантами підряд усю озброєну трійцю, що квартирує в коваля Штефана,— але хіба від цього щось міняється?

Лейтенант уже встиг десь побувати в своїх справах. Справ йому вистачає з ранку й до ночі. Перед кимось вищим відповідає він за нормальне життя і спокій Сент-Іштвана — глухого угорського села, десь далеко закинутого від центральних доріг, від великих міст. За всіх відповідає, і за Ілонку в тому числі...

Одначе Ілонка ще й досі не може так легко порозумітися з лейтенантом, як з Лукичем або з Лошаковим, хоча офіцер розмовляє по-угорському набагато вільніше, ніж вони. Прикро, але факт: на пустощі, на ляси та жарти у Вечірка зовсім не вистачає часу. Оті відвідувачі з різними скаргами та пропозиціями, оті невідкладні справи, якими лейтенант зайнятий повсякчас! Вони мовби закривають лейтенанта від Ілонки, їй нелегко до нього продертись крізь них. Бачить його щодня, а все так, наче вперше.

Ось і зараз Вечірко, не помічаючи вбраної по-святковому, жадаючої розваг Ілонки, звертається мимо неї безпосередньо до Лошакова. Щось наказує сержантові, коротко, з сухуватою чіткістю. Видно,— кудись їхати.

Сержант перекидає автомат на спину, викочує з сіней велосипед.

Куди поїде Лошаков?

Якщо в графський ліс, то звідти він привезе кому-небудь листа, чималий пакунок журналів та газет, цигарок і портянок. В лісі стоять табором багато-багато Лукичів та Лошакових з кіньми, танками й гарматами. Коли стати в сонячний день на горі за селом, то вдалині можна бачити, як вони виходять з лісу на свої важкі навчання.

Чи, може, Лошаков поїде в містечко, в тамтешню комендатуру? Якщо так, то назад він повернеться аж надвечір, маючи в кишені для Ілонки тонку міську цукерку з яскравими паперовими китицями на обох кінцях.

"Важко бути комендантом",— зітхає Ілонка, проводжаючи серйозним поглядом Лошакова, що вже покотив вулицею вниз, полохаючи сонних курей. Навіть у таке свято, коли всі готуються пити вино та співати пісень, він мусить бути при зброї, готовий щомиті вирушити будь-куди, як того вимагає служба.

Для старого Лукича лейтенант теж незабаром знайшов роботу. Для цього він взяв Лукичів автомат, покрутив його в руках, мружачись, заглянув у ствол, десь виявив цяточку, і цього вже було досить: чисть, Лукич!

А сам зайшов до кімнати, сів край стола і, діставши з польової сумки якісь папери, заглибився в них, суворий і зосереджений.

Тим часом Лукич, щось добродушно мугикаючи собі під ніс, розіклав на призьбі своє господарство, розібрав душу автомата на частки.

Знову довелось викльоцати руки в маслі. Інший би ремствував, а він — хоч би що. Лейтенантове слово для Лукича над усе.

Ілонці відомо, що всі троє — Вечірко, Лошаков і Лукич— давні бойові друзі.

Якось увечері Лукич довго розповідав батькові та сусідам про свого лейтенанта. Ілонка все чула, все запам'ятала, і старший комендант виріс після того в її очах так високо, як ніхто.

...Десь вони, радянські бійці, штурмували круту кам'яну гору. Командував наступом лейтенант, а Лошаков і Лукич були в нього підлеглими. Під час бою лейтенанта поранило. Але, замість того щоб вийти з небезпеки, він і далі командував боєм. Коди його знову поранило, він наказав: "Кладіть мене на палатку і несіть вперед".

Серед тих, що його несли, були Лошаков і Лукич. Так, під вогнем, вони його винесли на саму гору. Ілонка яскраво уявляє собі ту невідому верховину. В її дитячій уяві вона постає дивовижно схожою на рідну знайому гору, що височить на далеких околицях Сент-Іштвана — лисий острів серед моря виноградників. Свого часу цю сент-іштванську висоту також штурмували радянські бійці. Може, саме там, по її крутих хащуватих схилах, несли свого відважного лейтенанта Лошаков і Лукич!

Аж не віриться Ілонці, що така хоробра людина сидить зараз в її хаті, схилившись над паперами, не звертаючи ніякої уваги на чорняву бистрооку пустунку, що раз у раз шастає попідвіконню.

— Лукич!

— Гов!

— А де та гора?

— Яка?

— Лейтенантова.

— О, вона далеко звідси.

— А що з неї видно було?

— Виноградники, Ілонко... На всі чотири сторони світу — виноградники і виноградники.

За обідом Штефан поділився з лейтенантом чутками, що їх сьогодні занесли до Сент-Іштвана далекі парафіяни. Буцімто десь за Мором на хуторах поліція піймала салашистського бандита, годованця одного з відомих паліїв війни.

Кажуть, ніби їх прибуло кілька молодчиків із самого Будапешта і завдання вони мають вистежувати і вбивати на глухих дорогах поодиноких радянських бійців, щоб потім забрати в них для власного маскування радянські документи, ордени та мундири.

— Засичало гаддя, мусимо не дрімати! — з насторогою закінчив коваль.

Проте, всупереч Штефановим сподіванням, лейтенанта не здивували такі разючі новини.