Інший дім

Оксана Лущевська

Інший дім

Частина перша. 18 травня, 2011

Це хатка, яку збудував собі Джек.

Це сад i город,

а це — сонях, як сонце,

Який заглядає до Джека в віконце,

до хатки, яку збудував собі Джек...

"Хатка, яку збудував собі Джек" (Переспів з англійської І. Малковича та Ю. Андруховича)

Поля

Наше майбутнє розпочалося з кінця. Точніше, з новин про кінець світу. Може, я б і не звернула на них уваги того дня, якби не мій брат... Перед початком баскетбольного матчу Артем хвилювався. Сперся на диван і натискав кнопки пульта, перемикаючи канал за каналом. Якщо натрапляв на щось цікаве, зависав на хвилину — і знову продовжував тицяти пальцем.

Сидячи на підлозі, я стурбовано спостерігала за ним. Батько лежав на дивані, закинувши ногу на ногу. Він, як завжди, начепив старі пожовклі окуляри й блукав своїми теж збляклими очима по сторінці газети "Пропоную роботу".

Час до часу батько поринав у сон. Окуляри поволі зсувалися, і якби не горбик на його величезному носі, то вони б давно впали й розбилися. Чи поламалися б їхні заяложені коричневі дужки.

Перемикнувши на 5-й канал, Артем застиг.

Показували одну з вулиць Нью-Йорка. На велетах-будівлях висіли плакати відомих американських мюзиклів і шоу. Мій погляд вихопив одну з афіш. На ній намальовано продовгувате обличчя в масці та яскраво-червона троянда. Це був "Привид опери". Наша мама якось ходила на той мюзикл.

— Он, — батько розплющив очі й підвів голову, — он ваш Нью...

Ми його не слухали, бо прикипіли очима до ведучої. Батько теж уп'явся в екран, не продовживши своїх нарікань.

— Черговий "кінець світу" має настати за західно-американським часом о 10-тій вечора, у Києві на той час буде 5-та ранку неділі. Цю годину й день вирахував вісімдесятидев'ятирічний Гарольд Кемпінг. Він стверджує, що по всій землі почнуться землетруси. Два відсотки жителів планети, за його теорією, відразу потраплять на той світ...

Ми з Артемом перезирнулися. Зі зморщечок на його чолі я зрозуміла, що він, як і я, теж нічого не втямив.

"Але ж ми збираємося..." — спиною пробігли мурашки.

Я знову глянула на Артема. Він — на мене.

— Кінець світу? — батько звів густі брови, обсмикнув вицвілу сірувату футболку, підвівся. Почовгав до кухні й зашарудів газетою.

Репортажу я далі не слухала. Мені так стукало в скронях, що я не могла зрозуміти жодного слова. Тільки картинки блимали перед очима: жовті таксі, перехожі, білборди на дорогах з написами про кінець світу... Якісь люди щось голосно говорили в мікрофони, які їм підставляли журналісти...

Батько повернувся, поклав газету, смикнув футболку й присів біля Артема.

— Такого не буває... — долинали до мене уривки фраз. — У того проповідника не всі вдома...

— Мабуть, — додав батько.

"Не всі вдома?" — повторила я подумки.

Батьків басистий голос змусив мене оговтатися. Я ще раз прикипіла очима до миготіння картинок: люди з транспарантами, натовпи на вулицях, автівка за автівкою... Над величезними будівлями купчилися сірі хмари.

— Багато людей вірить, що землетруси на Гаїті, у Новій Зеландії та в Японії — це початок кінця...

— Що вони мелють? Сміття, а не новини! Лише паніку нагнітають, аби народ не думав про підвищення цін! — сказав батько. — А що там на Інтері, Тьомо?

Артем подав батькові пульт. Батько натиснув кнопку. Ведуча новин швидко торохкотіла:

— ...вже передбачав кінець світу в 94-ому році...

— Та, — нарешті озвався Артем, — а що було в 94-ому?

Батько ще більше насупився. Знову смикнув футболку. Поправив окуляри. Почухав чорну з ранньою сивиною борідку.

— У 94-ому, у 94-ому... ми з вашою матір'ю готувалися до весілля, — нарешті відповів батько, не дивлячись на Артема. — Ага, точно. От що було в 94-ому...

Він натиснув на кнопку пульта: Новий канал, М1, MTV, ТРК...

— Ти нічого такого не пам'ятаєш? — знову запитав Артем.

— Якого такого? Кінця світу? — батько криво усміхнувся. — Ні.

— Зовсім?

— Так.

— Як це, так? Якщо тоді була така ж паніка, як оце зараз...

— Паніки не було, Тьомо. Ми з вашою матір'ю готувалися до весілля. Ясно? Я ж сказав уже.

— Так, — Артем відвернувся.

Я не витримала й кинулася до комп'ютера. Увімкнула скайп. Дарма — Anna в мережі не було.

— Полю, — кинув Артем, зазираючи в кімнату, — я запізнюся. Йдеш?

— Слухай, цей кі... — я затнулася, — кінець сві... — мені бракувало повітря вимовити це слово. — Ти в це віриш? Віриш?

— Це дурниці, Полю, — тихо сказав Артем. — Ну, ти жчула, така маячня вже була. І всі лишилися живі-здорові. Кінець світу, Полю, — мені здавалося, що він навмисне бадьориться, — настане, якщо я не прийду на гру, — він ступив до коридору. — Ти кроси взуваєш, Полю? Полюууу! — Артем уже зав'язував шнурівки, а я досі зазирала в біле з блакитними обідками віконце скайпу так, наче звідти мені назустріч мала виглянути Anna.

— Може, на телефон дзенькнути? — не втрималася я, вимикаючи комп'ютер.

— Поль, — Артем починав сердитися. — Я йду, окей? Ти або виходь зі мною, або лишайся.

Артем мав рацію: на гру запізнюватися не можна. Правила є правила. До того ж Артем — зірка команди "Бурі ведмеді". Усі хлопці нашої школи його поважали, а дівчата мріяли зустрічатися з ним. Скільки разів бувало, Артема обступали захоплені фанатки в черзі по автограф і не давали й кроку ступити. Та, на моє щастя, Арчі — Артему Чижу, моєму старшому братові, — ніхто з фанатичних прихильниць не подобався. Кому-кому, а мені це було відомо. Він завжди ділився зі мною своїми думками, тривогами, хвилюваннями.

Я була його оберегом на всіх іграх. Брат казав, що моя присутність сприяла його успіху, притягувала виграш. Ну, от і виходило, що мене, як і будь-якого талісмана, Арчі ніколи не лишав вдома під час гри. Принципово.

На всі матчі я ходила разом із ним і займала своє почесне місце в перших рядах зали. Так, щоб Артем міг мене бачити хоча б краєм ока. Коли йому вдавалося закинути м'яча до кільця суперника, він підморгував мені. Якщо завдяки Артему суперник промазував, і м'яч летів повз корзину, Артем поглядав на мене й морщив чоло. В очах його стрибали бісики. Без перебільшення скажу, що програвати їхній команді майже не доводилося, і, думаю, що це передусім завдяки моєму Артему, Тьомі, Арчі, Арчику. Хоча в команді "Бурих ведмедів" не тільки мій Артем, звісно. Усього семеро гравців, і всі вони справді круті.

— Може, ти йди, а я потім прийду, трохи припізнюся? — я ладна була вперше в житті не піти з Артемом, щоб таки спробувати викликати Anna.

— Що я можу сказати? — Артем скорчив гримасу й вийшов у під'їзд. — Роби, як знаєш.

Я зиркнула на батька — його очі блукали сторінкою газети "Пропоную роботу". Він то нервово смикав футболку, то потирав лискучу лисину.

І так весь вечір?

Мені не хотілося залишатися з ним наодинці.

Артем мав рацію: я вийшла за братом.

Артем

К-і-н-е-ц-ь с-в-і-т-у! Дурниці!

Такого просто за жодною логікою трапитися не може. Скажімо, якби Земля зіткнулася з гігантським астероїдом, тоді ми навіть і не відчули б, що настав кінець світу. Але такого не станеться. А отже, ніякого кінця світу не буде. Я читав колись на якомусь сайті, що вчені, досліджуючи нашу галактику, довели: всі ці пророкування про кінець світу — суцільна маячня.

Але ж на Поліні лиця немає.

Як зробити, щоб вона в це не вірила?

Чого я тільки смикався з тими новинами? Це ж треба! Попереду битва з "Чорними орлами", а в нас із Полею "кінець світу"!

Кінець світу?

Мені не хочеться розмовляти з Полею. Коли бачу її насуплене чоло, то розумію, що з мене нікудишній брат.

Але чим я можу зарадити в такій ситуації?

Гравцеві перед грою треба сфокусуватися... А як мені сфокусуватися, коли Полька виглядає так, наче щойно проковтнула якусь гидоту?

Кінець світу?

І як за таких умов сказати Полі про?.. Я ж планував зізнатися... Що тепер?

Ні, краще промовчати.

Сьогодні краще про це не розмовляти. Краще не чіпати Польки взагалі.

Сфокусуватися на грі.

Сфокусуватися на грі.

Сфокусуватися на грі.

Не забути крикнути водію маршрутки, щоб зупинився біля школи.

Кінець світу?

Маячня. Дурниці.

Кіоск, кіоск, кіоск... Супермаркет... Сфокусуватися... На грі. Сфокусуватися...

Сто пудів, таки краще грати на своєму майданчику.

Добиратися на гру маршрутками — це витрачати енергію гравця.

— Біля супермаркету! Зупиніться, будь ласка!

Поля

Спочатку на майданчик вийшов Жека, потім Федот, за ними — Артем. Публіка аплодувала. Переді мною сидів тато мого однокласника. Чоловік — справжній фанат. Свистить так, як Соловей-Розбійник, але при тому його бридка слина розлітається бризками навсібіч. Бррррррр! Скільки разів я зарікалася не сідати поблизу цього психа. Ні, я поважаю людей, які захоплюються спортом. Я й сама — фанат свого брата. Разом із ним ми не раз фанатіли від гри Мо Вільямса. Артем постійно слідкує за виступами клубу "Лос-Анджелес Кліпперс", і я теж. Але щоб уже так фанатіти... Бррррр!

Під час гри мені не раз здавалося, що чоловікові-фанату ставало погано, аж так він червонів, горланячи. Я смикалася коли він підстрибував і вищав. Дядечко скаженів не на жарт.

Ні, скажіть, чого верещати на самому початку?

Він знову вигукнув, і я заплющила очі: в голові розросталося велике чорне коло. Ні, квадрат, чорний квадрат. Як на картині Казимира Малевича, яку колись показувала мама в одній із книжок про мистецтво. Не знаю, скільки я так просиділа, але це було вперше, коли я не слідкувала за грою.

До мене долинав звук ударів м'яча, особливий, баскетбольний — з виляском, тупіт гравців, поодинокі викрики вболівальників, але я кудись наче випала. Повіки заплющувалися, в голові все плуталося, мішалося, роїлося...

Чорний квадрат переростав у коло, хрест, трикутник, і знов у квадрат. Не знаю, як називається такий стан. На думку недоречно спало слово "нірвана", але "нірвана" означає перехід у стан спокою. А я відчувала лише нервове напруження. Якщо й переходила кудись, то хіба до безкінечної тривоги. Складалося враження, що голова за мить вибухне мільйонами чорних квадратиків, кіл, хрестиків, трикутників. Гру зупинять, викличуть швидку, і всі дізнаються, що в сестри Арчі поїхав дах.

Я проводжала Артема розгубленим поглядом, не могла зосередитися. Він вів м'яча, наче в уповільненій зйомці. Арчі високо підстрибнув.