Інтуїція

ІНТУЇЦІЯ

Татові

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧОТИРИСТА ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

1

Звичайно, я цього не пам'ятав і не міг пам'ятати, але покійні тато й мама стільки разів розповідали цю історію своїм знайомим у моїй присутності, що все це нарешті мені наснилося.

Ніби я, ще малий Толик, стою на залізничному вокзалі й затуляю долонею рот. "Чому ти так робиш?" — сміючись, запитує молодий і ще живий батько. "Щоб хмара до рота не потрапила", — серйозно відповідаю я і з острахом дивлюся на пару, якою бухкає паровоз, а молоді та ще живі батьки, щоб не образити мене, беззвучно сміються.

Я знаю, що не можу пам'ятати цього, бо коли став свідомо сприймати світ, замість паровозів уже з'явились електрички, а тому те, чого я не пам'ятав, не міг бачити у снах. На паровози я дивився у фільмах, зустрічав їх на чорно-білих фотографіях у книжках й енциклопедіях. Як могло наснитися те, чого не пам'ятаєш? Чи, може, наші сни закодовані? Пам'ятаєш чи не пам'ятаєш, а сниться те, що бачив або не бачив, але міг бачити. Мабуть, нам сниться й те, що ми бачили чи відчували єством у лоні матері. Ото би зафіксувати цей сон, запам'ятати його навіки — більш щасливої людини, здається, не було би на світі!

Гарна казка, звичайно, але, швидше за все, про паровоз із розповідей батьків я хотів написати в якійсь своїй майбутній книжці і довго думав про це, моделював, висловлюючись сучасною мовою, ситуацію, і вона наснилася мені.

2

Як би там не було, але спогади дитинства були приємними, і я всміхався уві сні. Я бачив ніби наяву живих тата й маму, яких мені не вистачало у теперішньому житті. У сні спогади про них були теплими й приємними, не те що в житті — сухими й мертвими. Оце дитинство у сні, паровозна хмара, живі тато й мама додавали сил, енергії, які безжально розтринькуються, коли людина прокидається.

Мабуть, мені було занадто добре, бо якось мимоволі я перевернувся на інший бік і з жалем, крізь сон, зрозумів, що краще б я цього не робив: золоте дитинство промайнуло, і щось важке і тривожне притиснуло мене. Поволі сон випаровувався. Страшенно хотілося пити, а ще — в туалет. Десь із глибин пам'яті я вичавив із себе, що давалося взнаки вчорашнє святкування чергової річниці незалежності України.

Я розплющив очі — і нічого не побачив. Дивно, але жах не охопив мене, хоча першою була думка, що я всліп. Проте доволі швидко очі призвичаїлися до темряви і я — швидше інтуїтивно, ніж насправді,— почав розуміти, де знаходжусь. Ніби я лежу на нарах, і навколо мене теж нари, на яких знаходяться люди. Ніби я в камері й явно чую хропіння цих людей.

Мені стало лячно від того, що я подумав: "Невже я потрапив до медвитверезника?" Справедливіше було б сказати: мене злякала не сама думка про те, що я потрапив до медвитверезника. Від тюрми, та від суми, та від наслідків надмірного зловживання алкоголем зарікатися не слід. Страшніше було те, що з глибини пам'яті я викопирсав думку: мені завтра треба підписувати до друку свіжий номер газети, а матеріалів на добрих три сторінки ще немає.

3

Думки снували одна за одною, але я не зміг пригадати, де і з ким так напився, що потрапив до медвитверезника.

Несподівано мені стало весело. Безпричинний сміх виривався з моїх грудей, і я ледве стримувався, щоб не розреготатися на весь голос. Мені вже не було соромно, а стало навіть цікаво потрапити в незвичне для себе середовище: зможу потім описати все це в якійсь із своїх книжок.

Та коли мені прийшла до голови думка, що з цього скрутного становища треба все-таки виплутуватися, — сміх так само швидко зник, як і з'явився.

Я ще декілька разів перевернувся з боку на бік, забувши про питво і туалет, але затуманений мозок не давав можливості пригадати вчорашній день.

Раптом у вухах почала звучати якась до болю знайома мелодія, і самі народжувались, а чи виринали з глибин пам'яті слова: "Божевільна Україна. Може, вільна? Боже, вільна!" А далі мелодія звучала сама, і я, хоч як не силкувався, не зміг підібрати чи згадати слова.

Мелодія у вухах несподівано обірвалась, і через хвильку я відчув, як різко в мене заболіла голова. Біль ліз через очниці, вуха, ніздрі, рот. Хотілося стиснути руками голову, вичавити з неї все до крапельки, викинути її, як непотріб, але руки не слухалися, ніби приклеїлися до тіла, й годі було поворухнути хоча б одним пальцем.

Ця екзекуція тривала всього декілька секунд, але мені видалося, ніби промайнула вічність. Біль у голові вщух, зате в кінчики пальців на руках і ногах ніби вп'ялися гарячі голки. Порівняно з недавнім головним болем це було ніщо, і я глипнув декілька ковтків свіжого повітря, якщо його можна було назвати таким у вщент наповненій камері. Через декілька секунд минуло й відчуття вогню в кінчиках пальців, і аж тепер я стурбувався не на жарт. Подібні проблеми зі здоров'ям виникли в мене вперше за сорок років життя. Ще віддам Богові душу в цьому медвитверезникові.

Ні, треба думати про щось легке, заспокійливе, відволікти мозок від важких думок. Головне, дожити до ранку, вирватися з цієї клятої камери і ніколи більше не напиватися до чортиків.

4

— Колего, ви вже не спите? — згори звисла чиясь сива скуйовджена голова, і я не бачу цього, але якась надприродна сила уяви вимальовує саме такий образ. Я не знаю свого сусіда зверху, але абсолютно переконаний, що цей хриплий і твердий голос я вже десь чув у своєму житті. — Отже, я можу продовжити свою лекцію? Адже вчора, ви знаєте, в нас була вимушена перерва.

Я не знаю, що відповісти, й мовчу. Старий сприймає це як запрошення до розмови і, зручно вмостившись на животі, дивлючись на мене, свого сусіда, вниз, хоча в темені й не бачить нічого, як і я, розпочинає:

— Історія — це ланцюг випадковостей, а не закономірних явищ, і всім керує Його Величність Випадок. Саме це в своїй "Ульмській ночі" сформулював мій тезка Марк Алданов, про якого ми з вами говорили минулого разу. Підзаголовок цієї книжки — "Філософія випадку", і пов'язаний він із епізодом з життя великого Декарта.

Слова цього несподіваного лектора відволікають мене від важких думок про стан мого здоров'я. Але лише на якусь мить, бо яким би хоробрим я не бачив себе у власних очах, все одно в свої сорок років думав, що міцніший.

Я не розумію, що мені говорить старий. Дивно, але я чомусь твердо переконаний, що це, власне, стара, а не молода людина, хоча нічого не бачу в цій клятій темені.

Всі мої думки скеровані не на те, щоб вдуматися в суть слів добровільного лектора. Я витрачаю дуже багато зусиль, аж німіє тіло, щоб пірнути в глибини пам'яті й інтуїтивно вихопити образ старого, згадати, де і коли я чув цей голос, характерну інтонацію, якісь неприродні звуки, що йшли не з горла, а, здається, з глибини серця.

Але в мене нічого не виходить. Спроба виявилася марною, і я ніяк не можу заспокоїтися. Старий, очевидно, не відчуває всіх страждань свого єдиного студента й спокійно продовжує лекцію.

5

— У серпні 1619 року великий філософ змучився від свята з нагоди коронації Фердінанда Другого у Франкфурті й поїхав у глухий Ульм, щоб "зібрати думки", як висловився його біограф Байє. Вночі десятого листопада Декарт побачив дивний сон: Бог указує йому дорогу, якою треба йти. Вранці він записав у своєму щоденнику: " І став я розуміти основи відкриття дивовижного". Що він мав на увазі? Можливо, свою аналітичну геометрію? Чи основи сучасного раціоналізму, які він створив пізніше і які виходять із філософської суверенності розуму: "Я мислю — значить, я існую"? Ніхто досі задовільно не розшифрував цей запис у щоденнику Декарта.

Я не розумію, що мені втовкмачує старий, вже й не вслухаюсь у його слова, навіть думки про власне здоров'я перестають тривожити мене. Я намагаюся зрозуміти, що натворив учора, чому потрапив до медвитверезника. Я спускаюсь на грішну землю, і мені вже невесело, бо ганебні наслідки виходу з цього закладу, насмішки знайомих і злорадство недругів я вже передбачаю.

Добре, що старий не вміє читати моїх думок, а то він би образився, коли б зрозумів, як я зараз далеко від його філософсько-літературної лекції.

6

Раптом яскраве світло залило камеру, і я аж примружився від несподіванки. Мій сусід зверху відразу перевернувся на спину, ледь чутно скрипнули нари, і завчено тихенько захропів. Принаймні, так мені видалося.

Коли я розплющив очі, то скрикнув від несподіваного болю в зіницях. Очі мимохіть заплющилися знову.

Незабаром я прийшов до тями і побачив, що наді мною бовваніє фігура якогось військовика.Десь я його бачив, але через нестерпний біль в очах не міг пригадати, хто це.

— Номер? — запитав російською військовик, і його п'яні очі стали наливатися кров'ю. А, можливо, це в мене від болю луснула якась судина в оці і я все бачив, мов крізь червоне марево?

Військовик дивився на мене, але я якимось надчуттям інтуїтивно зрозумів, що на відповідь чекають від когось іншого. І справді, з-за спини військовика виросла якась фігура в цивільному, яку я теж десь бачив, але не міг згадати де. Цивільний, мов учитель математики, чітко відчеканив українською:

— Це чотириста тридцять перший, товаришу підполковник! Сусід зверху — вісімсот сімдесят сьомий!

— Ты что, тварь, — військовик звертався до мене, і я розумів, що російська — не його рідна мова, — днём мало работал, что теперь отдыхать не хочешь?!

Я не міг второпати, в чому завинив перед цією огидною потворою, але інтуїтивно відчував, що мені треба мовчати, бо якщо стану протестувати, то це обійдеться дорожче. Проте якоїсь логіки в стосунках із хижаками бути не може, і мені видалося, що військовик витлумачив моє мовчання не на мою користь. Втім, навіть якби я щось сказав на своє виправдання, хоча не знав, що маю казати і в чому маю виправдовуватися,— результат неодмінно був би таким, а не іншим.

Військовик своїми дужими лапищами згріб мене, мов сліпе кошеня, й жбурнув на цемент, причому я боляче вдарився головою об нари.

— Ты у меня сегодня получишь на все сто, так что ночь покажется тебе маленькой для отдыха. В музыкальную комнату его!

7

З цими словами військовик і цивільний пішли, і світло негайно згасло. Я навіть не усвідомив, чи зачинилися за ними двері. Мені видалося, що тих дверей не було взагалі.

Страшенно боліла голова, але ще більше пекло те, що мене так публічно образили.