Інженери

І рано ж як дітвора заметушилась на вгороді! Ще сивіли роси на гичці картоплі, на капусті, на бур'янах попід парканом. А сад білий — в цвіту—рожево забарвився: сходило сонце. І на шибках дитячого будинку сонце поклало червоні мазки.

І діти рожеві.

Поливали грядки. На перехресті стежок стояв шаплик великий з водою. Звідтіля набирали в поливальниці, в цеберки, а з цеберок горнятком тоді чи кухликом. І кущики обхлюпували. Малеча — хто з чим: з кухликом, з мисочкою. Набере,— гороб'яті напитися саме,— а несе бережно, щоб не схлюпнути ж. Знайде кущик іще не политий — хлюп!— і знов до шаплика.

Весело. Лунко дзвенять голоси. Іноді сміх хто розсипле. А сонце червоне-червоне встає з-за річки. Тому й голоси, і сміх рожезі. На хвилинку було у веснянім галасі Ніна заверещала-заплакала. Несла мисочку, а Карпо налетів — хап мисочку — і подався. Та тьотя Мар'яна Ніну вгомонила: десь узяла — дала їй горнятко. Тернула по очах рукавом, маленька сміється вже.

— Ох, ти ж моя хороша! Ну, поливай, поливай. В шаплиці води неставало.

— Гей ви, ледарі, давай воду, давай!— загукав якийсь із хлопців униз під кручу.

Город був на горі. А внизу в яру колодязь був. І звідти по сходах на крутому схилі діти цеберками носили воду в шаплик. Двоє хлопців — Андруша та Стьопа — тягали кру-тілкою воду з колодязя.

— Ей, ей! Води давай!— кричали згори.

— Та ти розумний!— гукнув хтось із юрби "водоносів", що стояли коло колодязя, ждали, коли хлопці цебер витягнуть.

— Думаєте, легко на кручу пиряти?

Скинув капелюшок, спітнілий лоб рукавами сорочки витер. Та й інші спітнілі були й важко дихали. Бо важко на кручу носити, хоч і вдвох цеберку несуть, хоч і не повну набирають. Круча та, як стіна, стоїть, а в ній тридцять чотири сходи.

Витягли хлопці цеберку. Стьопа молодцювато руку під дно — вилив у дві цеберки,, що вже було підставлено. Дві пари дітей за цеберки схопилися — го-оп!— поплазували на кручу. А назустріч по сходах спускалися інші — упорожні.

— Ану-ну, швиденько, хлопці,— підганяла Марійка. А волосся розтріпалося їй, і очі — як стиглі дві вишні.

— Не надамо ніяк. Он диви — гуляють,— махнула вона рукою на гору.

Біля шаплика стояв гурт дітей. А Гришко, отой, що на милиці, зняв капелюшок і махав ним:

— Давай, давай!

Верещала крутілка. Обличчя в хлоп'ят — як макові.

— Го-оп!

Ще розлили по цеберках. І мовив хтось із дітей стомлено:

— Чого воно колодязя там, на грядках, не викопають. У сто разів і швидше, і легше було б.

— Да, викопай! Он гупали-гупали щупом та й плюнули. Це Стьопа озвався та аж чоло нахмурив од такої невдачі. А Марійка брови зламала:

— Ото так до води далеко?

— У-у, далеко!

Притихли всі на мить, пригнічені. Лише крутілка верещала та згори галас чути. Здавалося, кожен у ту мить відчув себе таким маленьким і безсилим. Та де ж! Коли он колодязники — великі й то нічого не вдіяли.

— А що, коли б оцей колодязь та перенести туди, на горб,— пискливо внесло пропозицію якесь замурзане хлоп'я.— Обкопати та багато-багато людей скликати, і ми всі, і семиріч-ники... Та й перенесли б. А там яму викопати, щоб упустити.

Мюмент — тиша. А в тиші примружилися очі в декого. Раптом як вибухне сміх. Молодий, дзвінкий, бо — дитячий. Та по леваді понад річкою, аж луна від нього.

— От так Василько! Дивіться — мацапурча мале, бач, штуку мудру яку вигадало!

Це Марійка.

Ще вибухнув сміх. А вона — ой і дівчина ж! — хоча б бровою звела. І не всміхнеться.

Та який сміх може бути? Чолов'яга (а воно ж мале) діло говорить. Перенести колодязь із яру — і таке добро! Отам, де шаплик зараз стоїть, колодязь буде. На самих грядках. Не треба вже буде по оцій кручі носити воду цеберками. То душ із двадцять "водоносів" тепер скільки сили витрачають на цю роботу. А то — усі поливатимуть. Добро! Удвоє й скоріше, й легше буде. До сніданку не тільки полити, а ще й скупатися можна буде. І як вони раніш не змогли до цього додуматися?

— Аж коли то стара голова знайшлась — раду дала,— закінчила Марійка. І знов — і не всміхнеться.

А навкруги сміх.

— Качати Василька.

— Ка-ча-ти!..

І галас же знявся! Хтось за ногу схопив Василька. Той брьохнув. Підхопили його й тормошили, немов діда солом'яного. І сміх по леваді розлітається. І верещала крутілка. Враз обірвалось верещання. А по павзі:

— Го-оп! Ану, ей ви, цеберки підставляй! Метнулись до колодязя. Шумно.

Стьопа розлив воду по цеберках. Тоді відступив набік, бо зморився. Нехай іще хто інший потягає.

— О, є такі!

Марійка вмить уже за крутілку держалась. А котрийсь із хлопців Андрушу змінив.

І знов заверещала крутілка. А на кручі по сходах як мурашня — ті вгору з водою, ті вниз упорожні. Колом нерозривним кружляли, як ото в машині корці.

Стьопа відійшов набік і опустився на траву. Скинув капелюшок і, перегорнувши його вдвоє, витер обличчя ним. А тоді звів очі на Василька. Подививсь, подививсь на нього, чомусь усміхнувся.

За річкою шум ріс. Це в лісі десь. Раптом крик шарпонувся, як дужий рев залунав лісом, понад сонними очеретами. Скрикнув ще паровоз біля річки вже, як до мосту підходив, і сміливо влетів у мереживо залізничного мосту. Міст глухо загув під колесами. А на воді біля бика в човні рибалка. І такий маленький-маленький, як комашинка.

Стьопа зачарований дивився на величну картину. Відчув аж хвилювання в тілі. І очі заблищали. Яка краса! — з кручі на кручу, мов кружево, що його дівчата в'яжуть, міст залізничний. А по ньому поїзд тисячопудовий летить. І хоча б схитнулося кружево оте залізне.

Зачаровано хлопця — очей не відірве. А в голові раптом:

"І все ж ото люди зробили. Які, ген-ген, комашинками здаються на насипу, а то ж вони. І паровоз, що сам летить, як казковий змій, і міст-велетень... Вони, люди. Дорослі, звичайно. Але й вони колись малими були, як і він, Стьопа, або Василько, такими ж мацапурами. Може, й вони колись у дитинстві своєму далекому колодязь, як грушу, намагались на горб пересадити. Химери носили у своїх маленьких головах. А виросли — бач..."

Аж виріс хлопець неначе. На Василька весело глянув і ще посміхнувся. "Обкопати та гуртом узятися та й перенести". От дурне! Хоча... Стьопа замислився, бо згадав раптом: адже й до нього колись стукалась думка перенести колодязь на грядки. Звичайно, не по Васильковому. Бувало, раніш цілими днями бився над оцим — нічого не виходило. Тоді сумний і задуманий робився.

І зараз згадав оце колишні свої невдачі — чоло хмарилося. Дивився на метушню біля криниці, по сходах, на горі, на грядках, і мов далеко-далеко десь шум отой. А в голові думка одна:

"Ну, а як би його — можна?"

Ні, не придумає нічого. Трудно. Це якби не в яру колодязь, а де ото грядки на горбі, а грядки нехай .би отут унизу. Тоді зробити б оте можна було. Тільки ринву зробити довгу, щоб од цямриння аж до шаплика дістала, й тягай тоді та лий на здоров'я, скільки влізе, по ринві отій у шаплик. Але проти горба нічого не поробиш.

Хлопець, замруживши очі, дивився на колодязь. Потім звів очі на горб і глянув теж примружено. "Та ринва довга на кільканадцять метрів. О, так би й шуміла вода. А проти гори, ну що ти їй зробиш? Низько дуже цей край проти того. А вище підняти? Куди ж вище? Це треба аж отак, як та гілка в осики заввишки, метрів на шість-сім. Тоді б лилася. І ринву на гілку якраз би можна. Та що з того, як же її, воду, допрёш на таку височінь? Як ти її в оту ринву виллєш? Це коли б був такий велетень..."

Шуміло навколо. Десь із-за саду від станції ще скрикнув паровоз. А Стьопа враз уп'явся в розсоху осики та аж на ліктя підвівся. А тоді раптово схопився, на коліно одне став. Очей не відривав. Очі горіли. А в грудях швидко-швидко так билося серце.

Затаїв дихання хлопець і, схвильований, в уяві вірьовку з цебром через розсоху перекинув. І за край тоді тягне, а цебер вище, вище... біля розсохи вже цебер, біля ринви.

Стьопа схопився з землі та так і сяє.

"А тепер тільки го-оп! — і по ринві дзюрчатиме вода на кручу в шаплик.

Ой, і чудово ж! Де зараз два десятки дітей-"водоносів" пиряють воду цеберками по. крутих сходах, зморені вкрай, бо важко,— тоді ні душі. Всі на грядках. А тут лише біля колодязя тягати воду будуть. А вгорі над головами вона біжить по ринві аж на грядки".

Мов у натурі, Стьопа бачить це зараз. Очі горять у нього. Обличчя розчервонілося. А в лоб високий сонце поцілувало.

"А! Підожди, ще, може, нічого й не вийде",— немов сказати хлопець хотів, як рукою провів по лобові. А радий і надійний.

"Чого там не вийде? Ох, і здорово ж!"

Схопивсь і швиденько по сходах на кручу.

На самій горі вже зустрів Петра — спускалися з Омель-ком по воду з цеберкою. На східцях Стьопа зупинився. І обличчя, догори до товаришів підведене, так і сяяло. Ті теж зупинилися. Петро вже й рота розкрив, щоб запитати — "Що таке?" Але Стьопа сам, хапаючись і пошепки для чогось:

— Хлопці, ну, брат, і діло нам предстоїть!

— Та ну?'

— Яке діло? — Омелько аж шию витягнув, чи летіти треба куди сторч головою — готовий.

Стьопа помовчав трохи, навмисне — "ага, мовляв, цікаво?" А тоді знов пошепки, з завзяттям:

— Водокачку будувати будемо.

— Та бре!

— Яку водокачку?

І дві пари очей блиснули і вп'ялися в Стьопині. Омелько нетерпляче схопив товариша й засмикав його.

— Та кажи толком, яку таку водокачку!"

Стьопа повів очима по сходах униз, де повзли, сопучи, з цеберками діти.

— Ану, дорогу,— хтось гукнув.

Стьопа відступивсь, дав дорогу. Пройшли захекані двоє. І мовив до хлопців Стьопа тоді:

— Бачите, як важко носити воду? А ми зробимо так, що буде легко. Здорово буде! Водокачка! А тільки треба обміркувати все гарненько, та тоді, хлопці, й візьмемось до. роботи.

Ось він іще з гори гляне, як воно з гори покаже.

Побіг Стьопа по сходах. Хлопці гукали знизу до нього. А він лише рукою махнув — "Зараз!", мовляв,— і подався.

Біля шаплика став і дивився вниз на колодязь. Для чогось став навколішки й прихилився до шаплика. Через його вінця довго дивився на ту осику, що внизу трохи осторонь од колодязя. Хтось набирав води з шаплика цеберкою — ненароком хлюпнув йому за шию води холодної. Лише кинувся хлопець і ногою того дриґнув, а й не поглянув. Так і прикипів поглядом до осики.

Метушились діти на вгороді, навколо шаплика. З шумом і з сміхом ранковим.

Од будинку зачувся дзвоник голосний на сніданок.

Тоді ж ізнизу Петро з Омельком воду принесли й налили в шаплик.