Я, Мілена

Оксана Забужко

Я, Мілена

Соломії Павличко

Зовні все було начебто гаразд. Тобто, все і справді було гаразд — так запевняла себе Мілена, кваплячись темними зимовими вечорами з телестудії додому (обличчя все ще малорухоме під незнятим гримом, і слабкий, на гадку про мужа — а я тут жду, жду, — усміх ніжности, що самовільно віддимав губи поцілунковою трубочкою — ах ти, котуся моя, — пробивався крізь грим, мов крізь оті понамерзляні коржі на асфальті, на які потемки ввесь час треба вважати — навіть якщо їх там нема). Сторожко дрібцяючи по невидимих ковзанках, вона наближалася до будинку і, перш ніж звернути у двір, заходила часом під каштани, що відділяли будинок від вулиці, — задерши голову, відшукати поглядом свої вікна й по тому, котре з них освітлене, дізнатися, що зараз, не підозрюючи про радість її наближення, робить лапчик (мурчик, хвостик пухтик). Найчастіше світилося в спальні — розмитою синцюватою плямою знизу на портьєрах: пухтик дивився телевізор. Як він звичайно жартував — нарощував хвостика: перед екраном у нього чомусь починалась ерекція. І ще він казав, що видивляє Мілюнчика.

Все було гаразд, поки Мілена працювала в службі новин — двічі на день з'являлася перед камерою з увімкненим ув очах вологим сяйвом "о яка ра дість знову вас бачити" (бо глядачів треба любити, як знай повторював режисер, і Мілена це вміла — вона й із знайомими це часом уміла, якщо тільки не дуже бувала втомлена) — і читала не нею заготовлений текст, що його зрідка підправляла, коли не словами, то вже голосом — безпремінно: в цьому Мілена була неперевершена, а якщо зовсім чесно, то геніальна, і кожен, хто її чув і пам'ятає на екрані, це потвердив би, так що нічого я не вигадую. Таким голосом, як у Мілени, можна було звечора скидати уряди й парламенти, а вранці ласкаво повертати їх на робочі місця, і то без жодного спротиву виборців: він, голос, мінився, ряхтів, вигравав, нагусав і через край переливався всіма можливими кольорами й відтінками, від тепло шоколадного грудного інтиму до металічного, з притиском на "с", зміїного посвисту (якщо змії свистять не лише в казках і якщо правда, що, зачувши той звук, людина мусить померти), і навіть кілька в ньому було таких відтінків, про які доти ніхто не знав, що вони можливі, наприклад, озонна свіжість росяного бузку — на початок ранкових новин (о сьомій тридцять), або цинамонова іронічна пряність (гама іронічних тонів була в Мілени особливо рясною), або добротлива підсмаленість хлібної скоринки — то вже виключно для урядових повідомлень, і якщо хто вважає все, що я оце кажу, метафорою, то хай сам спробує, день потренувавшись, вимовити "президент Кучма сьогодні зустрівся з прем'єр міністром" так, щоб це пролунало сердечно і навіть повіяло хатнім теплом, а відтак напевно втямить, чому Мілени, жінки навзагал беззахисної, як горобець, у принципі побоювалися, і колеги, й начальство, і хоч вона ніколи не сваволила й завжди розфарбовувала новини саме тими кольорами, яких від неї сподівалися (Мілена всюди була відмінницею, і в школі, й в університеті), але солодко болюче багатство її голосу вперто тислося назверх, випромінюючи їй на личку ледве вловні, примхливо потайні мімічні гримаски, котрі, звісно, робили її особливо принадною, однак не завше годилися з читаним текстом, так що комусь, наприклад, могло спросоння привидітися, буцімто вона заміряється нишком форкнути смішком у геть то невідповідному місці, чого вона аж ніяк не замірялася робити насправді, або ще щось, такого, дурного зовсім, — одне слово, Мілени побоювалися, і навіть вважали за добру журналістку, тож якось десь в обшитих дубом кабінетах хтось узяв та й надумався дати їй власну програму. Отут воно все й почалося.

Взагалі— то деякі підозрілі симптоми з'являлися й давніше, за часів служби новин. Позаяк служба правилася на тридцять котромусь каналі, то лапчик (мурчик, котульчик, хвостик пухтик) власноручно прибив за вікном спеціально придбану (сорок п'ять доларів без установки) антену, щоб вечорами дивитися на свого Мілюнчика, бо загальна антена в будинку ловила тільки три перші канали, а Мілюнчика не ловила. Відтоді в телевізорі з явилося багато всіляких "картинок", як їх називав Міленин чоловік фотокор (на візитках він писався пишніше "фотохудожник"), що став тепер вечорами зачинятися в спальні, мовби в фотолабораторії, тільки світло там було не червонясте, а — коли дивитися з вулиці — мертвотно синцювате, — і перебирав кнопки пульту управління, від каналу до каналу, ніби директор банку, викликаючи по селектору підлеглих, а коли Мілена зазирала до спальні спитати, що готувати на вечерю, показував їй у півтьмі з ліжка забарвлені телевідсвітом зуби. Нерідко після цього вони починали кохатися (телевізора у вирішальну хвилину Мілена вимикала). Потім чоловік ішов до ванни, а Мілена лежала горілиць і подивовано дослухалася, як помаленьку сунеться круг неї в просторі густа, мов карамельна, тяглість її життя.

Отак увійшовши раз із морозу, і просто з коридора до спальні, Мілена, за ким ще вгледіла освітлені зуби, почула собі назустріч із телеекрана гулкий, як у бубон, чоловічий баритон: "Добрий вечір, люба", — йшов, з'ясувалося, якийсь шпетно дубльований бразільський серіал, і вони тоді з мужем добряче попосміялися з несподіванки. Невдовзі подібне повторилося з Мілениною матір'ю, коли та з'явилася з недільним візитом, — безтолкове, поштовхами, шпортання по кухні двох жінок, що наче виконували якийсь абсурдистський аритмічний танок з каструлями, і така ж безтолкова, стрибкувата розмова, вся в хвостах перебивок і обірваних, та так і не підібраних речень, змучували чоловіка досить хутко, він утікав до спальні й занишкав там перед телевізором до кінця візиту, тож цим разом добросерда теща, шукаючи за ним, аби напутити (їй саме спало на гадку) на правильний шлях гострення кухонних ножів (об сходинку в під'їзді), подалася й собі туди, і, щойно попхнула двері, з розрідженого акваріумно пливучими спалахами смерку на неї зненацька залящало істеричним екранним фальцетом: "Забирайтеся звідси! Геть, кажу вам, чуєте?" Про ножі теща з місця забула (потім пригадала дорогою додому й зателефонувала з трамвайної зупинки, коли дочка з зятем саме вимкнули телевізора, бо хвостик, ознаймив його носій, уже досить наростився). І чи не другого ж таки дня Мілена, засмучена довгою затримкою місячки, натисла в спальні на першу ліпшу кнопку на пульті — відволіктися увагою, — аз екрана блазенськи заквакало до неї якесь несамовито розв'язне мультикове жабеня: "Не плач, маленька, я тобі краще пі і ісеньку заспіваю", — і полилася бравурна мелодійка, а десь за годину по тому Мілена потекла. Отоді вона вперше й запідозрила недобре: в телевізорі хтось оселився.

Тоді вона ще не знала, хто саме, та й потім їй тільки здавалося, ніби дізналась, бо, кажу ж, усе це було ще в епоху служби новин, до того, як Мілена почала власну програму, що так скоро зробилася надзвичайно рейтинґовою. Якщо хто забув, то нагадаю: Мілена розмовляла з покинутими жінками. Серед них були старі й молоді, гарні й погані, розумні й не дуже (зовсім дурних Мілена відбраковувала): фарбована перекисом блондинка перекладачка — товсті ноги, коротка спідниця, світлі очі пластмасової ляльки, — розповідала, скільки мужчин її зараз навперебій домагаються, а кандидатка хімічних наук з профілем, який можна було б назвати ахматовським, якби вона вміла його носити, агресивно наполягала, що якраз тепер вона зовсім щаслива, і тільки в одному моменті зненацька засльозилася зором, витягаючи з сумки хусточку, вмовкла, сьорбнула носом і забгала її назад, — ті кадри Мілена зоставила, не стала вирізати (також і в невиразній надії розжалобити екс мужа хімічки, в разі якби той дивився передачу). Починала Мілена з товаришок своїх товаришок — себто їхніх однокласниць однокурсниць, перукарок косметичок, колежанок по садку, куди ходять діти, і мало ще за яких оказій жінки запускаються в бабські звіряння, — а далі вже, коли програма набрала розголосу, героїні й самі посунули гурмою, лиш відбирай, і Мілена знай чудувалася — спершу щиро, а відтак тупо заведено, в розмовах здебільшого, — яку, виявляється, невситиму хіть публічносте несе в собі людське горе, і чи не тому ми всі так боїмося смерти, що нею то вже точно ні з ким не поділишся? Була горда з того, що допомагає всім тим жінкам перекраяти й перешити (ну принаймні перефастриґувати…) власне горе на такий фасон, коли його вже можна носити, деколи навіть і чепурненько: це їй трапилося в одній із перших передач, яка принесла потім цілу хуру листів, — страшно славна жіночка, ледь припорошена сивиною чорнявка, мати двох хлопчиків і сама на хлопчика схожа, стрижечка мало не бобриком, і сорочка, либонь, чи не зі старшого, бібліотекарка, тобто грошей катма, зате почуття гумору одуренне, і якось так вона спокійненько розважливо, щось невидиме весь час на колінах розправляючи, правила про те, як відтепер буде виховувати своїх хлопців, щоб вони не виросли схожими на батька, що оператори за камерами трусились зо сміху, і виглядало, й справді той батько — казьол каз лом, коли такої жінки не вмів оцінити: нівроку, зарадненька! Правда, не завжди так усе вдало виходило, бувало й навпаки, і то геть негадано, — Мілена потім дві ночі поспіль не могла заснути, пила воду, корвалол і ва лер янку, дізнавшись, що одну з її героїнь забрала швидка, бо кобіта назавтра по ефірі взяла та й повідкручувала в квартирі газові крани, всі вони тоді переполошилися, режисер навіть бігав консультуватися стосовно можливої довідки від психіатра в разі якби що, бо те, що баба невропатка, знати було з першого погляду, і горішня губа в неї сіпалася з правого боку, камера такі штуки, як під мікроскопом, на яв виводить, не втаїш, тут Мілена, діло ясне, прокололася з вибором, але — Богу дякувати, пронесло перемеже нилось, прокашлялось тамте убоїсько, 'кий би чорт її не кинув, і якого б ото милого, відпирхувався димом режисер, пертися на екран, коли, видно, до дзеркала без наркозу підійти не можеш, ех, бабота! — на цей милостивий вирок Мілена потай утішилася, що винуватять таки не її, й зараз же засоромилася того почуття, і соромилася ще цілий день, доки не розсмокталось: Мілена загалом була жінка совісна, що б там хто не казав, та й кому, зрештою, знати, як не мені? Отож бо.

Отака була в Мілени програма, і робила вона її, повторюсь, на совість — це значить, твердо пам'ятаючи, як в університеті вчили, що журналіст має показувати не себе, а свого героя, і милуватися, коли вже так дуже настерло, теж не собою, а ним, — та її й справді щиро цікавили всі ті жінки, і зазирнути в прірву через край огорожі — мовляв, а що було б, якби вона сама опинилася в їхньому становищі, якби її котусик одного дня взяв і подався кудись від неї назовсім, чого не те що уявити, а й помислити й собі було якось неприродно глупо, десь як коли б від тебе зненацька відокремилися й самостійно заманджали вдаль вулицею ноги, а ти зосталася сидіти безногим задом на хіднику, але все таки, от що тоді, яка б вона тоді була і як чулася? — по думки наміряти таке на себе було до запаморочення бентежно й жаско (як у дитинстві, коли слухаєш про розбійників, сховавшись під ковдрою, або в жорстоких еротичних фантазіях, коли мариться, як тебе ґвалтує взвод солдатів), і Міленині зіниці загіпнотизовано розширялися в кадрі, що, як запевняють фізіологи, і є головною запорукою привабливости, при чому своїм осяйним голосом вона ворожила в діапазоні від заспокійливої чулости сестри милосердя (розкажіть, прошу, нашим глядачам і особливо глядачкам…) до гнівної низької хрипки солідарної сестри войовниці (і ви все це стільки років терпіли?!), хоч не обходилося, часами, й без скрадливого, воркотливого улещання спокусниці — коли кобітка нагло замикалась, і далі ні руш, жодних тобі секретів, і розколюй її як сама знаєш, — ба навіть, траплялося, проскакував у Мілени такий ото заласний, утробний смішок заохоти, непристойний сливе, наче в любовній грі, коротенький і дражливий, мовляв, атож, дорогенька, атож, і я там була, ну ну, а далі ж що? — так зазвичай видобувалися з героїнь найапетитніші постільні кавалки, після яких повінь листів і дзвінків піднімалася до життєво небезпечного рівня, і хоч за такі штуки, наколи доводилося до них удаватись, Мілена не дуже то була собі приємна, але нечистий осад з верхом компенсувався всіма, воднораз засвіченими, лампами професійного тріумфу: от як у мене вийшло! — де і щасливий піт між лопаток, і захопленозаздрі погляди колеґ — ну, ти, дєвушка, й ас! — і оте прибутне відчуття власної сили, в якому й був головний кайф — як у гімнаста від абсолютної влади над власним тілом: і так, і отако — можу всіляко.