Як я вмер

Нехай всяке тепле серце

Нашим болем іздригнеться!

П. Куліш.

I

Я вмер.

Про це я вперше довідався з широкого друкованого аркуша, званого "Щоденне слово" і видаваного справді щодня в місті Дніпрові.

В цьому аркуші, серед "посмертних звісток", я прочитав такий допис:

"Нова несподівана смерть: умер Євген Сагайдачний. Хто знав його, читав його писання, той розуміє, яка це втрата. Його невеличкі поемки та оповідання віршем — то справжня окраса українському письменству. Це — літературні перлини, наскрізь проняті сумом-жалем. І така велика сила авторового таланту, що він примушує читача з собою плакати й сумувати над недолею людською, та разом і високо підноситися духом угору, вбачаючи ті високості, до яких може сягнути непереможний дух людський.

Але не дурно такі сумні поезії невчасно згаслого автора. Тяжке було йому життя. Він мусив без одпочину гибіти над нудною, нецікавою, нерозумною роботою, щоб добути собі і своїй сім'ї шматок хліба. Та праця мучила його, дратувала, вбивала йому силу. Тільки невеличкі частинки свого часу міг він давати літературі.

Останніми часами він тяжко занедужав і поїхав на село. Сьогодні наспіла звістка, що він умер, і його там уже поховано. Смерть спіткала його на тридцять четвертому році життя. Земля тобі пером, чесний робітнику, талановитий і щирий поете!"

Я не знаю, чи були правдою в цій звістці хвали моєму талантові, але все інше не було вигадкою, опріче, звісно, одного... Чи й це, ця новина про мою смерть також мала бути правдою?

Адже я таки й був дуже хворий, тільки мені здавалося, що я не вмер, а трохи очуняв на селі. Поїхав я туди без жінки й двох моїх дітей. Всім, на жаль, не можна було: мене покликав на село Дмитренко пожити в його літо, але покликав самого... А сім'я тим часом подалась у гостину до жінчиного батька, в маленьке повітове місто. Це було добре, бо не треба було платити за кватиру та своїм коштом харчуватися, а в нас останніми часами стало дуже сутужно на гроші: мої "літературні перлини" не давали мені, звісно, ніякого заробітку, службу мусив я покинути через хворобу. А як тая служба давала мені на місяць тільки п'ятдесят карбованців, то в нас, звісно, щомісяця нічого не зоставалося, опріче... того, що були винні в крамничку, чи ще куди... щоправда — винні небагато, бо жили обережно: які були вжитки, таке й життя.

Дак ото, подужчавши трохи на селі та занудившися вельми за сім'єю, я зважився її одвідати. До Дніпрова я доплуганився за півкарбованця з дядьком, що їхав з села у базар; звідси мав увечері залізницею податися до міста В., де жила моя Ксеня... А поки зайшов, просто з базару, до міської читальні й попрохав собі часописи за останній місяць. Бо на селі цього добра не було: моєму приятелеві Дмитренкові політика байдуже, то він газет і не читає, а я тим цікавлюся. Почав читати й начитав...

Кинувся до інших часописів, аж і там у двох уже є звістки: умер та й годі! І всі жаліють! Навіть більше: хвалять і кажуть, що вмерло щось надзвичайне.

Не можу зрозуміти!.. Може це не я?

Сиджу собі здивований серед зовсім порожньої читальні, коли це ввіходить двоє якихсь добродіїв, молоді ще хлопці: один студент, а другий у звичайній одежі. Я сидів у куточку, трохи затулений шафою з книжками, то вони мене й не помітили. Посідали.

— А що, дала бібліотекарка останнє число "Розмови"? — питає студент.

— Ось.

— Що там є?

— Оповідання Радюкове... вірші... ось рецензія на театр...

— А некролога Євгена Сагайдачного нема?

Я нашорошив уха: мій некролог у нашому літературному органі... Якби я пішов просто до Савенка — на його йде тепер мій примірник "Розмови", — то вже й прочитав би.

Але ні, добродій одказує:

— Ще нема.

— Ох-ох! Коли то ми доживемо до другого такого пишного поета!

І відразу я зареготався на всю хату.

Два читачі аж посхоплювалися з стільців, — так їх налякав мій несподіваний регіт. Вони глянули в мій куток, але, побачивши, що хтось сидить, заховавшись за великим аркушем часопису, подумали, мабуть, що чоловік щось чудне начитав. Заспокоїлись і посідали знову гортати "Розмову".

А мене все обнімав сміх, тільки я подужував його й сидів мовчки.

Я згадав свій перший виступ на літературну арену, як я, роками перед дванадцятьма, послав до "Поради" першу свою поему "Молоді надії". Це була тоді моя найголовніша праця. Я її переписував багато разів, виробляв, переробляв, не поспішаючись, бажаючи причепурити її як лялечку, і врешті послав до друку.

Півроку дожидався відповіді, а тоді попрохав вернути рукопис. Ще півроку все писав до редакції, та аж на четверте прохання прийшов до мене відпис, — я його й досі пам'ятаю до слова!

"Високоповажний Добродію!

Редакція "Поради" в справі Вашого стихотвору повідомляє, що годі його видрукувати, позаяк Ви допустилися в єму радикальних взглядів разом з маловаженєм віри греко-католицької. Легко видіти, що отсі стихи:

Обридли всім плачі й зідхання,

Покиньмо гратися словами!

Де стільки лиха й бідування,

Там треба пособлять ділами!

ціхують собою напрямок радикальний, позаяк тут не згадуєсь о національні святощі і натякаєсь на ідеал соціалістичний. Також уступ:

Будь вільний духом сам, і всім

Давай на волі жити:

І тим, хто йде з хрестом, і тим,

Хто без ксьондза стає робити, —

захвалює атеїзм, а то єсть противно греко-католицькій релігії.

Опроче Вашим стихотвором ображуєсь моральність, позаяк героїня ваша цілуєсь з героєм до браковінчанія.

Не можемо увзгляднити Вашого желаня щодо звернення скрипту, позаяк той скрипт затратився.

З глубоким поважанєм".

Як мене вразив цей лист! Я був тоді такий молодий, — думав собі, що це щось надзвичайне. Скільки я потім ще відбирав отаких листів!.. І врешті навчився сміятися з їх так, як сміявся сьогодні.

Ох, це справді чудово! Послухайте лиш, як воно є.

Чоловік повинен платити людям за те, цо задля їх працює! Ніякий політико-економ певне не понав би віри, щоб таке могло статися, але ж воно справді так, і це знав і знає мало не кожен український автор. Він творив, працював, а коли хотів друкувати, то мусив оплатити чорнило, перо, що в те чорнило вмочав, папір, на якому писав, пошту, яка відвозила його рукописи, часопис, до якого він посилав те писання, і за це бути свідомим, що дев'ять кращих його творів підуть до редакційного коша, а ледве десяте, найгірше, видрукується з чудовими редакційними виправками. Бо коли автор писав:

Нове чудове почування —

До краю рідного кохання

Прокинулось, і за думками

Не спав він довгими ночами, —

то редакція, виправляючи "нарічє українське, щоби стих був в язиці руськім", містила:

Чудне новеє почуванє —

До вітчини любов-коханє

Прокинулось, і за думками

Не спав він довгими ночами,

а друкарня додавала в останньому рядку дві манюсінькі помилки, і тоді виходило:

Чудне новеє почуванє —

До вітчини любов-коханє

Прокинулось, і за думками

Не став він довгими ногами.

Не ліпше було й тоді, коли, добувши врешті право друкувати свою покалічену червоним чорнилом поему на Вкраїні Наддніпрянській, автор оддавав за неї в друкарню останні двадцять карбованців. І які марні були його надії не то на літературну славу, а навіть і на те, щоб вернулися ті легковажно відняті в сім'ї гроші, — про те знали тільки миші, добрі українські миші, що завсігди берегли рідних авторів од сорому признатися, що їх книги лежать у сховищу цілі!..

І от тепер — подумайте лиш!

Я, харпак, злиденний писарчук у курній канцелярії, якого так часто зневажало "начальство", який хоч і раював іноді, списуючи свої думи й мрії, але мав яку сотню читачів і ціле море байдужості, а часом і зневаги до своїх творів, я — пишний поет! Чи це ж не чудасія?!

Очі знову несподівано зустрілися з початком некролога: "Нова несподівана смерть. Умер..." Чорт віть що, яка нісенітниця! І як це могло статися? Піду до Савенка розпитаюся.

Савенко був мій товариш, — ми колись служили в одній канцелярії, тільки що він згодом перейшов на ліпшу посаду до земства, а я лишився там, де й був. Він завідував господарським бюро, що мало продавати селянам усяке добре насіння та деяке хліборобське знаряддя, мав там собі й квартиру і небагато роботи, — жити добре було. Я любив його за веселу, жваву, хоч і легковажну й легкодумну вдачу, і як жив у городі, то ми часто бачились і один одному ставали в пригоді.

Дак ото ж піду зараз до його. А втім... Зараз же можу зустріти в бюро людей, а раз — що при людях не хочу з їм про це говорити, а друге — я ж умер, то можу такого дурня з самого себе зробити серед зовсім чужих людей, що й годі! Піду ліпше ввечері, як споночіє і як Савенко сам буде. А поки буду мертвий. Це у всякому разі цікаво, хоча й не визволяє від почування, цілком суперечного такому становищу, також і становищу моєї кишені: почування, що я хочу їсти. Витяг калиточку, порахував, скільки мені треба буде на білет до В. і таке інше, і виразно побачив, що мій голод має право виявлятися тільки на двадцять копійок. З їми пішов до дешевої їдальні, звідти до великого міського саду. Там заліз у гущавину й читав до вечора...

II

По вулицях уже скрізь посвітилися ліхтарі, як я зайшов у двір господарського земського бюро. Двері до Савенкової квартири були незамкнені, і я ввійшов у темний передпокій, нікого не стрівши.

— Хто там? — озвався Савенко з своєї світлиці.

— Я.

— Хто — я?

Чую, як він устає, йде. Ввіходить, держачи в руках свічник із свічкою, саме тоді, як я у темному кутку скидаю з себе пальто.

— Ти сам? — питаюся.

— Сам, — одповідає він, — але ж...

Чути щось непевне у його в голосі. Піднімає вгору свічку, силкується дужче мене освітити.

Я виступаю з темряви і простягаю до його руку.

— Але ж, — одказую, — здоров!

Якби ви бачили, як він зблід, як затремтіло в його це чисте виголене підборіддя, як він подався назад!.. Як широко-широко глянули його злякані очі, а рука з свічкою так трусилася, що світло аж ходором ходило.

— Чого ж ти не хочеш зо мною здоровкатися?

Він роззявляє рота, хоче щось сказати, але чути тільки, як цокотять йому зуби. Врешті вихоплюється йому з уст якийсь згук, щось от як: ва-ва-ва-ва...

Так бояться люди смерті, так бояться того, що зв'язує цей світ з тим — невідомим нікому світом!..

Чого ж він тремтить? Він, раціоналіст, що не вірить ні в яке тогосвітнє життя!

Але мені стає його жалко.

— Дурню! — кажу.