Японська копа

---

АНАТОЛІЙ ВЛАСЮК
ЯПОНСЬКА КОПА

До збірки увійшли вірші, написані 2013 року.


---

Засніжило мою долю.
Посивіла голова.
Вже не відчуваю болю.
Не сприймаю вже слова.

5.01.2013

---

Чому поети п'ють вино?
Шукають істину у ньому?
Хоч скисло вже давно воно,
І з бару вже пора додому.

21.02.2013

ЯПОНСЬКА КОПА

1

І день минув.
Здається, не зробив нічого.
Лише один рядочок написав.

2

Гіркий цей світ.
Солодкого в нім мало.
Рай на землі – утопія богів.

3

Блаженствує дитя
У материнськім лоні.
Кричить від жаху, що з'явилося на світ.

4

Твої вуста затвердли в поцілунку.
Ти вся напружена, немов струна.
Минула молодість безслідно.

5

Ніколи не кажи "прощай",
Якщо не хочеш повернутись.
Світ кольоровий в снах і наяву.

6

Якщо б ти знав, де впадеш, – підстелив би.
За згубою тужить не варто.
Коли востаннє ви сміялись уві сні?

7

Скажи мені, а чи болить душа?
Мабуть, таки болить, немов фантомний біль.
Розлився біль у просторі та часі.

8

Чи ти молилась на ніч, Дездемоно?
Молись чи не молись, а все одно кінець.
І вже Отелло розминає руки.

9

Ти можеш жити, можеш вмерти.
А можеш просто зникнути – і все.
Смерть – не останній ще рубіж у цім житті.

10

Любов – як втеча в віртуальний світ,
В світ паралельний, що існує поруч.
Простягнеш руку – а його нема.

11

Твій загадковий погляд дивний
Запам'ятав на все життя.
Мурашка по стеблині задумала наблизитись до Сонця.

12

Лиш помах крил – й вже недосяжна висота.
Людина теж колись літала.
Тепер лиш гадить, мов той голуб.

13

Минуле буде завтра. Майбутнє вчора було.
І в чому сенс життя – не осягнуть ніколи.
А курка – нікчемний правнук динозавра.

14

Я прокидаюсь – ти лягаєш.
Америко, від мене відстаєш.
Та обігнала вже давно.

15

Минуть роки – і ти згадаєш,
Коли малим був і щасливим.
А так спішив на світі жити!

16

В безмежжі щастя і думок шаленстві
Життя, мов подих, промайнуло враз.
Лиш безкінечно довгий день живе метелик.

17

Вже перестав молитись Богу.
Зібрався в дальнюю дорогу,
Звідки немає вороття.

18

Не встиг сказати, що кохаю.
Ти зникла із життя мого.
Роса з стеблини знов втекла у землю.

19

Пішов лапатий сніг.
Не видно що навкруг.
І ангел на плечі про рай не мріє.

20

Японію знов струсонуло.
Як заспокоїшся – тобі кінець.
До Сонця можна вічно йти.

21

Були часи ще кращі, ніж сьогодні.
Білішим сніг, їй-Богу, був.
А дощ, звичайно, був мокрішим.

22

Померло Кохання.
Здійнялось у небо.
Пролилось дощем на людей.

23

Сніг пам'ять засипав.
Минуле замерзло.
Тепло. Спимо. Вмираємо.

24

Вдихаю життя на повні груди.
Іуди десь затаїлись.
А завтра без мене зійде сонце.

25

Зима. Плюс п'ять.
А сніг не тане.
Задумався: вмирати а чи ні?

26

Крізь сніг пробилось стебельце.
Клює його ця курка дурнувата.
У відчаї лиш пес завив.

27

Потішся думкою, що маєш душу.
Тому не вмреш.
Лиш зникнеш із лиця землі.

28

У пошуках Кохання життя минуло.
Його я не знайшов.
Воно десь поруч причаїлось.

29

Серед зими пташки запіли.
Здригнувся кіт, не вірячи вухам.
А до весни – лиш руку простягни.

30

Моє серце в полоні твоєму.
Я не хочу на волю втікати.
Так бувають на світі інфаркти.

31

Як багато бажання в очах!
Кволі губи шепочуть невміло…
Розминулись з тобою у цьому житті.

32

Танцювала натхненно і сміло.
Погляд мій враз тебе зупинив.
А я іншу очима шукав.

33

Вбити можна людину – не душу,
Бо на душу ще кулі нема,
Хоча важить вона, наче куля.

34

Коли тіла обіймаються –
Душі відштовхуються.
Не можна поєднати непоєднуване.

35

Перше кохання – це крок у прірву,
З якої нема вороття.
Так розбиваються наші серця.

36

Можеш нічого мені не казати.
Я знаю, що ти мене кохаєш,
А тому ніколи не будеш моєю.

37

Щастя – це журавель у небі.
Синиця в руці – теж щастя,
Яке ти боїшся відпустити.

38

Як просто стало жити!
Ісус Христос узяв на себе
Всі наші гріхи?

39

Ти можеш мить хоч зачекати?
Для Смерті мить – це вічність.
А для мене – моє життя.

40

Сплелись тіла в п'янкім дурмані.
Розвіялось похмілля, наче дим.
Нема кохання – залишились діти.

41

Немає істини в вині.
Коли порожня пляшка –
Істина зникає…

42

Світанок. Проблиски ідей.
Ліниве тіло. Гостра думка.
Забув, що снилося. Шкода…

43

Повеселіли птахи на гілках.
Весна ось-ось з'явитись має.
Синоптик каже про посилення морозів.

44

Геніальні думки народжуються вночі,
А зникають під ранок.
Все записано у пам'яті Всесвіту.

45

Людина – егоїст.
Світ існував до неї і буде після неї.
А так хочеться жити!!!

46

Мені циганка нагадала
Аж дев'яносто літ життя.
Метелик пролетів і сумно усміхнувся.

47

Життя – чорно-біле.
А сни – кольорові.
Дальтоніку жити непросто.

48

Зима не здається.
Здається весні,
Що день народження стане днем смерті.

49

Завжди є перший день.
І день останній.
А решти днів ніби й нема.

50

Згадай усіх, з ким бачився колись.
Й вони нехай усіх згадають.
І знову замість тебе – порожнеча…

51

Дві половинки ніяк не зійдуться,
Бо живуть на різних континентах.
Лиш відчувають те саме і вмирають разом.

52

Ми розминулися з тобою
У просторі і часі.
Моє майбутнє стало твоїм минулим.

53

Уже весна повіяла грайливо вітерцем.
Зима морози про запас сховала.
Кохання народилось і померло.

54

Він здав душу в камеру зберігання.
А потім забув, де її залишив.
Про нього казали: людина без душі.

55

Він здав душу в ломбард.
А потім не вистачило грошей,
Щоб її викупити.

56

Душа все плакала і вила.
Її образили як жінку.
А сонце все одно зійшло.

57

Мій сон утік від мене.
Десь вештався вулицями сонного міста.
А коли повернувся, мені снився вже інший сон.

58

Я заздрю тобі: ти житимеш, а мене вже не буде.
Колись ти заздритимеш мені,
Що ще живеш.

59

Хмари – це вода, що випарувалась.
Життя – це смерть, що зупинилась.
Кохання – це вічність у просторі і часі.

60

Твоє волосся пахло грозою.
Не встиг доторкнутись – ударив грім.
Ми розійшлись – не зійшлись характерами.

---

Сон – генеральна репетиція смерті,
Як і ювілей, що в квітах і славослов'ях тоне.
Ми навіть з собою не можемо бути відверті,
Тому й тягне нас щось до землі багато-мільярдно-тонне.

А душа – вона легенька, як куля.
Миттєво з нас вилітає, покинувши грішне тіло.
Десь там у кишені залишиться скручена й скрючена дуля.
Й залишиш усі тривоги ні впало ні сіло.

Самі ми себе готуємо до останнього подиху.
Годуємо обіцянками, що завтра візьмемося за безсмертя.
Не здатні до самозречення, подвигу,
Йдемо на підлоту, безчестя.

Гріхи до землі пригинають нас туго.
Не тіло, а й думка не може злетіти.
І вже похоронні лунають нам фуги,
І легше померти, ніж просто зомліти.

Змаліла людина. Від Божого задуму
Немає нічого, лише подоба.
Ніяк не наситить нужденную жáдобу
І все ремигає, неначе худоба.

Забудемо в сні всі гріхи і молитви.
Блаженно всміхнемось, немовби дитятко.
Нас Бог готував до останньої битви –
І пестив, голубив своє янголятко.

А виросло з нього – не знати що й думать.
Вже далі від пуза нічого не бачить.
Лиш здатне все хрумать і хрумать
І марно життя проледачить.

… Сон – генеральна репетиція смерті,
Як і ювілей, що в квітах і славослов'ях тоне.
Ми навіть з собою не можемо бути відверті,
Тому й тягне нас щось до землі багато-мільярдно-тонне…

2.04.2013

---

Мені зозуля стільки накувала,
Що вистачить на декілька життів.
Хурделиця у полі завивала,
Немовби зграя зголоднілих псів.

Якби ж я знав, що будуть ці роки тривожні
І стільки доведеться пережить…
І Бог вложив в уста неложні
Життів чужих сувору мить…

Це ж свого горя вистачає,
А тут ще пережить чуже.
Життя усі гріхи прощає.
І ти святим стаєш уже?

Не вистачить грошей на небі,
Щоб відкупитись від гріхів.
Позаздриш навіть і амебі,
І хто тебе до смерті вів.

Нещасним виглядати можна,
Вдавати з себе дивака.
Не зглянеться на тебе кожна,
Та кожна тицьне тлумака.

Ти думав: просто буть поетом,
Писать про все і ні про що.
І балувать людей сонетом,
І щоб казали: "Абищо…".

Ти мусиш першим йти в колоні.
Всі кулі полетять тобі.
Від рим у бороздах долоні.
Все напророчив сам собі.

А десь далеко – ніжне літо.
Уста цілуються в уста.
Чужії підростають діти.
Скінчилася життя вже повість-мста.

… Мені зозуля стільки накувала,
Що вистачить на декілька життів.
Хурделиця у полі завивала,
Немовби зграя зголоднілих псів…

3.04.2013

---

Беруся рвучко за перо.
Рукою водить хтось уміло.
В житті іде все на зеро.
Аж поки висохне чорнило.

Собі бажаєш сотню літ.
І крапку ставити не хочеш.
Єдиний в Всесвіті політ.
Та вище голови не скочиш.

Тобі дали один лиш шанс.
Щоб показав, на що ти здатен.
Космічний тягнеться вже ланц.
Припнуть тебе, будь світ не ладен.

Не рипнешся. Немов той пес,
Дивитися на зорі будеш.
А потім скажуть: він десь щез.
Ти сам себе уже забудеш.

І лиш написане пером
Не вирубить сокира жодна.
Не почуваєшся зером.
І мелеш все слова на жорнах.

Заміс густий твоїх думок
Пронизує планету наскрізь.
І хтось чужий краде рядок.
Мов шашіль, його точить заздрість.

Народжена в чужих світах,
До тебе думка знов прилине.
І вкотре відлетить, як птах.
І на плечі чужім спочине.

Лечу крізь всесвіти і час.
Думки за мною вслід ширяють.
Лиш добре чую Божий глас.
А люди цього ще не знають.

… Беруся рвучко за перо.
Рукою водить хтось уміло.
В житті іде все на зеро.
Аж поки висохне чорнило…

3.04.2013

---

Мій сон утік від мене двічі за цю ніч.
Прокинувся між другими і третіми півнями
І намагавсь осмислити, що то було,
Які химери народились у моєму мозку,
Аж поки сон мене здолав ізнову.
А зранку я згадав свій сон,
Та коли я тинявся по хатині,
Він вивітрився, ніби й не було його.
Так ми втрачаємо навіки все на світі.

Ще того дня зустрівся я тобі.
На мене глянула, немов з тамтого світу.
А може, в снах пересіклись наші сліди,
Та ми про свої сни позабували?
Чи, мо', твої думки наснилися мені,
А я проник нікчемно у твій мозок?
Ми розійшлись, як вже колись навіки розходились,
Аби колись зустрітись в іншому вже світі.

Дивилась кицька пильно мені в очі,
Немов читала сон, який я вже забув.
А може, це вона мені його ж і запустила,
З позаземних цивілізацій зробивши копію миттєву?
Давно вже зарікався записувати сни,
А потім передумав: хто буде їх тлумачить?
Можливо, щось підказують мені.
А може, хочуть завести на манівці.

Зустрів колегу. Випили по сто.
Він розказав про сон.