Кам Кабир

КАМ КАБИР

Кам 1 Кабир сидів перед юртою, біля вогнища. Над вогнищем на триніжках висів великий чавунний посуд. З посуду йшла пара і пахло вареними травами. Кам обривав з галузки сухі квіти і кидав у посуд. Був пізній осінній вечір. По верхах гуляв вітер, переганяючи з місця на місце хмари, як пастух брудно-білі вівці. Вони котилися цілими громадами по ярках і узбіччях, губились у лісах, виринали на шпилях і, переваливши верхів'я, скочувались у безвість.

Кам поглядав на хмари і всміхався. Він знав, що тепер підуть до нього люди цілими процесіями за ліками: наближався час, коли народ слабує, надходили жнива кама.

Вітер спускався на доли. Біля юрти зашуміла кедрина.

Кам щось шепотів, кидаючи в посуд оберемки трав.

В юрті забренькав тобшур2, а згодом полилася сумна, тягуча мелодія. Вона вилітала через щілини юрти, зливалася з шумом кедрів, з шепотом потоків і тихо ридала з осінніми вітрами...

Пісня нагадала камові про молоду жінку... Він кинув з рук траву й замислився... її врода проймала його холодом. Він колись боявся подумати про неї, а тепер вона в нього, в його юрті, його жінка...

Кам — шаман у алтайців.

Тобшур — інструмент з двома струнами, нагадує балалайку.

Жовте, плескате, як сковорода, обличчя скривилося в усмішці. Воно немов дрижало перед полум'ям. Розкосі очі забігали в усі боки, як двоє мишенят, рот розкрився, по сивій борідці тонкою ниткою потекла слина.

Кабир здригнувся і витер рукавом рота. Він бачив перед собою її очі. Він довго не міг згадати, до чого вони подібні, а тепер згадав...

Він раз убив козулю недалеко від своєї юрти, і коли підійшов до неї, вона з жахом дивилась на нього такими самими очима. Він припав тоді до неї і пив кров з її одкритої рани. Кров була така тепла, солона... І Тюлькенек така, і очі такі самі.

А він підходить щовечора до неї, дивиться на її груди, такі пружні, як вим'я кітної ягниці, і білі, як сніжні верхів'я, і він хотів би випити всю її кров, усю її юну силу, щоб набрати собі хоч трішки тієї сили, щоб хоч раз зійтися з нею так дико, як олень з маралицею... Але в нього нема вже сили... І він цілує її тіло, її стан гордої ялини, і, зиеможений, надає поруч, стискаючи її кістлявими руками, як хижа сова молодого зайця.

А вона не говорить до нього, закриває обличчя. Ух! Він ненавидить її тоді люто. Йому хочеться всадити ніж під її круглий живіт і дивитись, як звідти тече кров.

По спині повзе щось холодне, як жаба, і холод передається всьому тілу.

Кабир щулиться від холоду, а з юрти лине такий жалібний спів, наче тобшур плаче під її тонкими пальцями...

Шумить вітер у кедрині і з верхів дмухає на вогонь.

Він відчуває до цієї жінки безмежну ніжність і любов. Чому він старий, горбатий? Чому вона не хоче покохати його, чому він зустрів її так пізно? Усе життя він прожив самотньо. Його вигляд лякав людей. До нього йшли люди, бо він їм був потрібний. Він заклинав духів, він лікував хворих, він відгадував сни, він віщував людям майбутнє. Вони давали йому гроші. За ті гроші він на старість купив собі жінку, найкращу жінку на весь Алтай. А що йому з неї? Коли він безсилий, коли він бридкий, старий, горбатий...

Йому хочеться плакати. Він ніколи в житті не плакав, хіба маленьким. Він молився богам, вірив у їх силу,..

"Ульгень!1 Ти безсилий, боже,— кричить він безмовно до неба.— Ти весь піддався злу. Ти ні разу не почув моєї молитви... Ерліку! Боже зла! Чи й ти слабкий, безсилий? Чи й ти старий, бездушний, горбатий, як я? Тобі байдужа доля кагира 2, кур'юмес!.." 3

Кам Кабир сидить ослаблений, стомлений, руки лежать без руху, пальці заціпили жмуток трави, голова безнадійно впала на груди.

А з юрти лине пісня тиха і сумна, як осіння ніч.

Раптом Кабир чує якийсь голос. Він прислухається. Почула його і Тюлькенек, бо перестала грати.

— А-о-о-в! А-о-о-в!.. Ов-ов...

"Чи хто корову загубив і кличе? Не може бути. Надто далеко звідси аїли. Заблудив хтось, певне".

Кабир кидає до вогню кілька смоляних полін, вогонь обіймає їх, і скоро велике полум'я бухає в хмари.

Кабир сердиться, що перебили його мрійливий настрій. Відколи одружився, він лютує, коли до нього заходять чоловіки. Вони не насмілюються глянути на неї, заговорити, бо бояться його чаклунської сили, але він все одно сердиться, коли вони приходять.

Та крик затих. Видно, той, що кричав, пішов у інший бік. Кам схиляється над казаном, горбиться й починає над ним махати руками, як коршун, що завис над полем, вгледівши здобич.

Але скоро зашаруділо каміння над потоком, і з темряви виринула постать високого молодого юнака.

— Єзен, абшіяк 4,— поздоровкався парубок.

— Єзен,— буркнув кам незадоволено. Слово "абшіяк" його неприємно вкололо. — Звідки і куди так пізно? — спитав він суворо.

Юнак підійшов і сів біля вогнища. Він був у баранячій куцині, підперезаний поясом. Через плечі обмотаний довгим волосяним мотузком, за поясом ніж і невеличкий топір у шкіряній піхві, у руках рушниця.

Відповів юнак не зразу. Він витягнув з-за халяви люльку, набив тютюном і прикурив від розжареної головні.

— На промисли вийшов.

Камові неприємною видалась постать вродлибоґб рослого парубка.

— Здалека?

— З Чулишмана. Кам стрепенувся.

— Чого аж сюди прийшов?

— Нема щастя, діду. Скільки не ходив — усе даремно. Прийшов по раду.

Кам не спускав з нього своїх бистрих очей.

— Чого шукаєш? — спитав він глухо.

— Шукаю звіра: камди і кіша 1.

Кам тепер уже напевно пізнав ворога і ледве приховував свою ненависть. Йому казали, що його Тюль-кенек хотів купити юнак-мисливець із Чулишмана, але в нього не було стільки шкур з видр і соболів, скільки хотів її батько. І хлопець просив почекати до осені, поки він їх настріляє.

Кам був певний, що це той самий юнак, і він уже й не питав його імені.

— Якої ти поради хочеш?

— Ворожи, чи матиму я щастя? Подивися на зорі, кинь у вогонь траву, спитай духів. Ти славний тельго-чі 2 на весь Алтай. Я віддам тобі першу шкуру видри, що вб'ю на горах, тільки зроби так, щоб духи нагнали їх на мій слід.

Під час розмови крізь щілини дверей дивилися чорні настрашені очі козулі. Юнак не бачив їх, не підозрював, що вони тут можуть бути.

— Навіщо тобі шкури? — допитувався дід.

— Хіба ти не знаєш, нащо шкури мисливцеві?

— Може, тебе Ульгень зненавидів?

— Не знаю, спитай духів.

Кам встав з-за вогню. Від його маленького згорбленого тіла падала на землю крива чорна тінь.

— Сиди тут, не рухайся, доки я не прийду, — сказав він і зник у юрті.

Юнак сидів і дивився на вогнище. Було тихо. Заснули гори, сповиті чорним плащем ночі, дрімали вітри, скулившись у печерах. Тільки потік шумів голосно цо камінні, немов перед сном ще хотів нашумітись, бо скоро він мав уже заснути крижаним сном.

"Чи змилуються боги?" — думав юнак.

А потік шумить, шумить, навіває думи, навіває мрії, слова промовляє:

"Вибіжу до тебе, сяду на твого коня, і ти забереш мене з собою".

"Твій батько скупий, хоче багатий викуп за тебе, де я його візьму?"

"Втечемо з тобою",

"Його коні бистріші, ситі, дожене..."

"Я потрую його коні".

"Кам прокляне нас. Заблудимось у горах, звалимось у яругу, і ти розіб'єш об каміння груди, як білий куу" 1.

"Ой, боюсь я кама. Кам дивився на мене такими очима... Він дуже багатий, він страшний, жахливий, купити мене хоче. Рятуй, бери мене, брате, викрадай. Втечемо туди, в руську землю, там будемо жити... Бери мене звідси, бо вже не побачиш".

"Настріляю звірів, куниць і соболів, принесу до батька, кину під ноги і скажу: "Даси тепер Тюльке-нек?"

"Пізно буде, пізно".

Юнак прокинувся. Огонь згасав. Він підкинув дров. Щось крикнуло, ніби бурундук у кігтях пугача.

"Чи в юрті, може? Хіба кам не сам?"

Почав прислухатись, але кругом тихо, лиш потік шумить. На скелі заридала сова.

Скрипнули двері, і з юрти висунулась голова кама. На ній замість шапки вухата вовча голова. Обличчя бліде, в одному місці роздряпане до крові. Він виліз і закмнув за собою двері. У лівій руці бубон, що побрязкував з кожним рухом. Одежа обвішана безліччю ремінчиків, брязкалець, дзвіночків. З середини бубна звисали такі ж ремінчики і тяглись аж до самої землі.

Він дико глянув на юнака і, як божевільний, почав бігати довкола вогню, ударяючи паличкою в бубон і викрикуючи свої закляття.

Здригнулась ніч. Вогонь лизав темряву. Кам бігав довкола, а за ним ганяла його горбата тінь. Над юртою носились сполохані сови. Звуки бубна відлунювали в горах, за кожним ударом стогнали скелі і передавали свій стогін хмарам. Збудився вітер, заговорили кедри. Прокинулась тайга...

А кам бігав і барабанив, сідав, схилявся до бубна, говорив йому свої тяжкі закляття — скарги на своє каліцтво. Тряс ним скажено, ревів, як поранений аю !, піт стікав з його жовтого сухою обличчя, на губах з'явилась піна, і він упав.

Кам лежав одну хвилину і зірвався знов на рівні ноги.

Його очі вдивлялись дико в пітьму.

— Я бачу злих духів,—сказав він глухо.—Я бачу їх усюди, на кожнім кроці, я чую їх у шелесті трави, в шумі кедра, у хвилях потоку, що плеще об камінь. Вони тут, за тобою, вони сідають на тебе, о-о-о...

Він тряс бубном, і брязкіт дзвоників звучав дико і страшно на фоні чорної осінньої ночі.

Потім він почав говорити так тихо й спокійно, що юнак усе розумів.

— За що ви сердитесь, за що ви судите, за що ви гніваєтесь? Помилуйте його.

Мисливець дрижав. Він боявся повернути голову, йому здавалось, що за ним хмарами літають духи, що вони чигають на його душу і вирвуть її, коли того захоче кам.

А кам перестав говорити. Він поклав на землю бубон, витирав піт і важко дихав. З його грудей доносилось хрипіння і свист.

Юнак боявся щось запитати його. Кам із задоволенням бачив це, і сам почав говорити.

— Мені відкрив завісу тайни Сагішка-Кірген 2, — почав він,— і я бачив твою ене3. Вона сиділа худа і гола над рікою. Ти не дбаєш про неї?!

— Ми бідні,— прошепотів юнак.

— Я просив у духів ласки для неї і її сина, але нічого не міг зробити, усі вони відмовились допомогти, і рука Ерліка тяжить над тобою.

— Калак-калак! — зажурився мисливець.

— Не горюй,— промовив Кабир,— є рада. Обіцяй богові жертву.

— Дам, яку хочеш, тільки хай допоможе мені,— сказав парубок.

— Добре. Він змилується. Слухай далі. Я бачив у тумані Чорний бом 1 і на ньому соболя. Ти мусиш перейти бом — і, коли вб'єш того соболя, до тебе вернеться щастя.