Канадський зошит

---

День перший

Дістатись від Дніпра на літаку
До Фрейзера чи, скажем, Ніагари —
Це все одно, що із мого села
В село сусіднє — на волах ледачих.

Я в піднебессі. Поміж хмар — озера.
Хтось каже: — Атлантичний океан. —
Невже це він? Не схаменувся навіть,
Як зникнув десь так званий Атлантичний,
І я ступив на другий бік землі.

Я втратив єдність простору і часу.
Змішалось все. Сум'яття у мені.
В чужому опинившися просторі,
Я ще у часі нашому живу.

Прокинувся оце о першій ночі,
Коли якраз у Києві світає.
Заснути б ще хоч на якусь годину,
Та сон не йде, бо в Києві вже день.
А за вікном — капіталізм. І ніби
Уже і тут світати починає
З різницею, мабуть, годин на вісім.
Вона й дається нині узнаки.
І щоб мені ввійти у час тутешній,
Освоїтися в їхньому просторі,
Годин на вісім мушу й я відстать.
Лише на вісім. Чуєте, на вісім!

День другий

Є чарівна якась принада
У твоїм індіанському імені.
Ключ до серця твого, Канадо,
Поможи віднайти мені.
Є в тобі і саксонська поважність,
І слов'янська незаймана ніжність.
Всіх вражає твоя неосяжність,
Всіх чарує твоя білосніжність.
Є ж у мене бажання-потреба
Подивитися зблизька на тебе.
Заодно і на себе, Канадо,
У твоє подивлюся свічадо.
Я від отчого рушив порогу,
Повен сили, добра і терпіння.
Що узяв я з собою в дорогу?
Я узяв лише чисте сумління.
Це найлегше. Не давить на плечі.
Це й найважче. Під силу не кожному.
Бо не всяк його в пору тривожну
Пронесе крізь житейські хуртечі.

Я вдивляюся в очі Канади,
Я шукаю в них правди-розради
Не рожевої і не сірої,
Правди справжньої,
Правди щирої.

День п'ятий

Готель як готель. З кафе, рестораном, швейцарами, пилососами. Дія відбувається в кафе. За столиком п'ємо каву: синьоока жінка і я. Три дні вона "штурмує" мій телефон і не застає мене. Сьогодні застала... Просить хоч би хвилинного побачення. Маю вільної півгодини. Даю згоду.

С и н ь о о к а ж і н к а. Даруйте... Ви повинні мене вислухати. Ні, що я кажу? Я хочу слухати вас. Розкажіть про Україну. Все-все. Як люди живуть? Що думають?
Я. На рідній землі живуть, дніпровим повітрям дихають, нові стежки топчуть, та все пряміші і пряміші...
С и н ь о о к а ж і н к а. Я так і знала. Ви можете зрозуміти мене? Скажіть — можете? Вивезли мене батьки, не було й дванадцяти. У школі вчилась, рідною мовою. Все своє, наше. А батьки кинули все це і поїхали. А чого? Тепер каються. А я при чому? Скажіть, ще співають на Україні?
Я. Хто вміє — співає.
С и н ь о о к а ж і н к а. Я так і знала. Двадцять років не чула на вулиці співу дівочого. Прошу вас, напишіть пісню про наші переживання.
Я. Які ж у вас переживання?
С и н ь о о к а ж і н к а. Коріння моє там, де я народилась. Чого я тут? Почуваю якусь вину, хоч і не винна. Не було ж і дванадцяти...
Я дивлюсь на годинника: мені пора.
Жінка встає, вибачається.
— Поцілуйте за мене рідну землю.
Прощаємось. У синіх очах дрижать сльози.

* * *

Пані Галино, їй-богу, дивно!
Яка ви пані? Чому ви пані?
Ваш батько ходить не у жупані,
І мати ваша — панам не рівня.
А ви ж собою така цікава.
Вп'ялися очі у мене сині.
— А що нового на Україні?
— Ллє ж бо, пані, холоне кава.
— Холоне кава? Нехай. Байдуже. —
Вп'ялися очі. їй не до кави. —
Я чула, Київ красивий дуже
І не впізнати тепер Полтави.

Ой не впізнати отчої хати,
Ні зелен-саду, ані подвір'я.
Щасливий батько, весела мати,
Настала згода, прийшло довір'я.
Було і тяжко, було й страждали,
Та не за морем шукали правди.
А як пришилося — на смерть стояли.

Вп'ялися сині. Вп'ялись назавжди.

День шостий

ПІСНЯ СИНЬООКОЇ ЕМІГРАНТКИ

Як давно, як давно
У розлуці минають години.
Чужино, чужино,
Не заміниш мені України.

І садки, і хати —
Все кохане і рідне до болю.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мій краю, з тобою.

Не розвіять жалю,
Не розрадити тугу безкраю.
Я ловлю, я ловлю
Кожну вістку з далекого краю.

Освіти, освіти
Мою душу, повиту журбою.
Ти прости, ти прости
За розлуку, мій краю, з тобою.

Як давно, як давно
У розлуці минають години.
Чужино, чужино,
Не заміниш мені України.

День сьомий

Бачу людину вперше, а вона рідна мені.

— Кажуть, ви воювали в Іспанії в сотні імені Тараса Шевченка?
— Так.
Середнього зросту, з порожнім лівим рукавом. Обличчя ніби знайоме з дитинства. Може, разом пасли череду або на робітфаці вчилися. Питаю, чи родом не з Київщини.
— Вгадали.
— То ми земляки.
— Земляки в другому коліні. Я народився тут. Край, що був чужиною для наших батьків, став для нас батьківщиною. За неї в Іспанії воював. Не один я тоді пішов добровольцем. Потім висаджувався з Другим фронтом. Для Канади живемо й боремось. Їй — наші почуття й помисли.
— Даруйте. Невже ніякого відгуку у вашому серці не знаходить земля батьків?
— Змалку пам'ятаю: мати все нарікала на батька. "Куди ти мене завіз? Ні солов'я не почуєш, ні на землі не посидиш". Земля тут вогка, навіть улітку, так просто не сядеш. Мені, малому, байдуже до всього того, бо не знаю: що за Україна? Що за солов'ї? А як побачив — мало серце не вискочило...
— Ви були на Україні?
— На п'ятдесят першому році життя. Поїхав поглянути на батьківську землю, солов'я послухати. Магнітофона захопив.
— Солов'їв записати?
— Так. Зайду, бувало, в садок, чую безліч пташиних голосів, а який солов'їний — не вгадаю. Спитати соромився. Потім синок двоюрідного брата повів мене у берег. Світе мій! І питати не треба. Слухав би — не переслухав. Другого вечора й записав...
— Цікаво.
— Приїхав додому. Зібралися родичі й знайомі. "Що там і як, розказуй?" — "Першим ділом, — кажу, — послухайте". І завів магнітофона. Всього було: і радощів і плачу. Тепер мати слухає солов'їв улітку і взимку. "Ще, — каже, — якби на землі посидіти..."
Розмовляємо, ділимося враженнями — він від поїздки на м о ю Україну, а я — від подорожі по й о г о Канаді. Брати по крові, по духу, по боротьбі.

Бачу людину вперше, а вона рідна мені.

День восьмий

Розсілися по кутках, атакують з крісел. Мов трирічні діти: чому? Чому? Чому? Не встигаю відповідати, перебивають, вискакують один поперед одного з новими питаннями. І все: чому? Чому? Чому? Годину-другу розтовкмачую: тому! Тому! Тому! А коли надокучає, читаю вірша:

Що ви, панство, від Вкраїни хочете?
Що ви мені голову морочите?
"Само-самостійної"? Минулося.
А чи пак гетьманської? Забулося.
Може, підшляхетської? Підпрусської?
Може, підтурецької? А дзуськи!

Треба ж бути просто божевільними,
Щоби нас вважати підневільними.
Тільки й чути: лайка, лайка, лайка.
Однострунна ваша балалайка.
Однострунна, хрипла й безнадійна,
Як і ваша дірка самостійна.

Скрипите своїм трухлявим возом.
А пора б узятися за розум.
З виглядом не дурня-поторочі,
А, як люди, подивитись в очі,
В очій тій, що нам до болю мила,
Що і вас, невірних, спородила.

День дев'ятий

До готелю супроводжує один.
— Ви людина нетутешня, ще заблудитесь.
Ідемо мовчки, похрипли в дискусії. Біля готелю не витримує, бере мене за лікоть і майже пошепки:
— Я переконався, що ви любите Україну дужче, ніж ми, всі націоналісти, разом узяті.
Ліг спати в гарному настрої. Прокинувся теж у гарному. Чогось на душі радісно. Ага, он чого: цвяшками засіли в голові прощальні слова націоналіста. їду до аеродрому і занотовую в блокнот перші рядки.

ЛЮБИМО УКРАЇНУ

Любимо! І знаємо за віщо.
Зроду так не чулися на силі.
І любов доводимо на ділі,
У труді й на димнім бойовищі.
Любимо Вкраїну, та не сліпо,
Щирим серцем, чистою душею.
І не можем жити, мов без хліба,
Ні вона без нас, ні ми без неї.
Любимо не ту, що поза часом
Ще існує у чиїйсь уяві.
А й стару, оплакану Тарасом,
І нову — у величі і славі.
Любимо ходу її чудову,
До схід сонця личенько умите.
Карі очі, невмирущу мову,
Серце, добротою оповите.
Любимо не здалеку, а зблизька.
Не заочно — на її роздоллі.
Наша це і мати, і колиска,
І не треба іншої нам долі.
Любимо у радості і тузі,
Сили не шкодуємо для неї,
Щоб сіяла вічною зорею
У братерськім вольному союзі.

День одинадцятий

Якби а ким сісти хліба з'їсти.
Тарас Шевченко

І є з ким сісти, є що з'їсти,
Так хліба доброго нема.
З якого випікають тіста,
Що лиш ілюзія сама?

Хай їсть його абстракцьоніст!
Мені ж подайте форму й зміст.

День тринадцятий

Усмішечка, мов перелітна птаха, на обличчі то в неї, то в нього. Дивлюся на панка довгошийого і думаю: хто ти? Вчепився кліщем, силоміць поволік до своєї господи.
— Дружина буде така рада, така рада... Дружина й справді була рада.
— Ой, такий гість!.. — і заходилася накривати стіл.
Тепер усмішечка на обличчі господаря затримується надовше.
— Питаєте, хто я? Звичайний комерсант. Роблю гроші. Політикою не займаюсь. Тому мислю не так, як дехто з нашого брата: мовляв, подайте їм самостійну Україну. А дайте — перегризуть один одному горлянку. Так що не давайте. Недавно помер один. Ніби нічого був чоловік, а помер смішно. До революції мав хутірець під Полтавою. Ще цариця Катерина чи сам Мазепа наділив його предка. З часом він дістався нащадкові. А тут саме революція. Хутір оді брали, а Мазепин нащадок з дарчою грамотою до Петлюри подався. Потім з нею перешмигнув і через океан. Та бог з ним! Розкажіть, як там у краю? Ще фарбуєте сорочки бузиною чи, може, й до перлону доскочили? А нічні клуби? Є де розважитись і коктейлю сьорбнути? Кажете, нема? А неонові фейєрверки? Теж нема? А кока-кола? Нічого, нічого, зараз покуштуєте...
Підходить дружина, усмішечку перехоплює.
— Прошу до столу.

* * *

Панок тупцює круг стола
З півлітрою "Смирновської".
І не нахвалиться ніяк
Культурою заморською.
Що втік із краю недарма
І що, мовляв, не кається.
І вихваля заморський "рай",
Аж, бідний, заїкається.

Та хвалиться не школами, не гарними музеями,
А барами всенощними і голими мамзелями.
Не танцями й театрами, не добрими поетами,
А "карами", і "сторами", й модерними клозетами.
Не хорами народними, не піснею роздольною,
А реслінгом1, коктейлями, бурдою кока-кольною.
Не залами спортивними, не кінопанорамами,
А безумом неоновим, безтямними рекламами.
Не яслами дитячими, не скверами зеленими,
А різними сейлонами, перлоном, териленами.

В одній уже на денці,
У другій — ще по вінця.
— Так випийте хоч трошки,
Ми ж, пане, українці.

Я змовчати не можу, таку вже вдачу маю:
— Ми просто дуже раді, що ви втекли із краю.

День чотирнадцятий

СМЕРТЬ МИНИ

Привиділись йому булані коні,
Булані коні попідвіконню.
У вікна й двері пнуться булані
Й Мазепа верхи в краснім жупані.
Розплющив очі — булані коні.
Таке буває лише при сконі.
На стелю глянув — усе в тумані.
Уже у хаті іржуть булані.

— Насте, поклич сина й нотаріуса пана Омелька.

Син прийшов і нотаріус слідом.
Всі стоять з безутішним видом.

Під кінець прояснилося Мині.
— Пошукай, Насте, грамоту в скрині.
Хай на сина добродій Омелько
Клин запише — полтавську земельку.
В ній він знайде і славу, і долю...

Син скривився, немовби від болю:
— Нащо мені він,
Той полтавський клин?
Він же так далеко,
За сім тисяч гін.
Як його зорати
За сім тисяч гін?
Тату, не треба.