Кармалюк

---

I

Уляна вчора правду говорила:
— Ходить не час, оберігайся ти. —
А як її назвати: люба? мила?
Чи ще б слова таємніші знайти?

Хіба тим косам відшукаєш слово?
Ясним очам, цілованим колись?
Шуми, любові молода діброво,
Уляно, чуєш? Де ти? Озовись!

Він варить кашу сам усій артілі,
Всипає солі, пробує на смак.
Турбота зайва? Іч, якби не так,
Не опечи язик на цьому ділі.

Іще крутіш заварить кашу пану.
Го-го, синки, гарячий стане день...
А ті, що із Вівсянників, з Майдану,
Учора хату кинувши лишень,

Злюбили ліс і силу самопалу,
Пороховий димок із гущавин,
Підходячи до ватрища помалу,
Сідають в коло, рівні, як один.

Палають огнищ язики багряні.
Обкурені скипають казани.
Устим людей покликує: — Сини,
Виходить так, ми люди не останні!

Ми тут зійшлися, месники бідноти,
Окривджені панами кріпаки,
Із Білорусі, від Двіни-ріки,
Із-під Москви й Дніпра, — одні турботи

Звели нас тут, на помсту і відплату,
Тож поклянімось, ми в борні — брати,
До світлих днів будем разом іти,
І горе кровопивцю! Горе кату!

А люди в дружбі — то моя родина,
В сім'ї народи встануть по мені.
І кріпаки відчули: добра днина
Їх кличе в даль у віщому огні.

Спливає місяць, сяє злотом щирим.
Шепоче пісня про нові літа,
Що красне сонце світить за Сибіром,
А на Вкраїну сокіл заліта.

Грудьми шугне і до вікна постука,
Спочине трохи, знову за своє...
А люди кажуть: — Певно, Кармалюка
Голоті рідній звістку подає.

Устим сміється: — Та який я сокіл?
Теж вигадають! Просто горобець!
— Ой, не кажи, Устиме, — і співець
Іще дзвінкіш затягує наокіл.

— Тихіше, хлопці, досить того співу.
Ви чуєте? Не чуєте? Гуде!
— Ісправник їде?
— Звідки йому?
— Де?
Духмяну тишу збивши полохливу,

Мерщій в залогу. Щасна є прикмета —
Якась пташина свиснула до них.
Поскрипує на вибоях карета,
Сопе під гору пара вороних!

— Куди то, стій! Не поспішай навтечки.
Направо, хлопці, діло є — роби! —
Устим хватає коней за вуздечки,
А ті хропуть, зметнувшись на диби.

Корінник рже і копитами грюка,
Три гайдуки з дозірними — вповал.
— Щастить же!
— Що?
— Впіймалась риба-щука,
Та не ісправник, братці, — генерал!

Він зблід, як мрець, спітніли сиві скроні,
Дорідні губи тіпаються, дрож...
— Із гамана зсипай сюди червоні,
Та не тремти, не займемо, чого ж!

О, він віддасть, щоб тільки жить, чого там.
Мідяну скриньку тягнуть гайдуки.
Тече, дзвенить струмок гарячий злота,
Як серед ночі грають світляки.

Давно карета зникла у долині,
З ромашок збивши полум'я роси.
— Це, не забудь, Івану Кожурині, —
Дітей у нього п'ятеро, — даси.

Це Валовню, а це Перепелиці,
Хоч хліба з пуд зажиє дідуган. —
І круглячки дзвінкі, золотолиці
Повзуть в кріпацький витертий гаман.

— Оце вдові, їй, мабуть, не до того,
Що Кармалюк бере на душу гріх,
Собі лишаймо, хлопці, золотого,
На завтра хліба купимо на всіх.

Чекайте, люди, виб'ємося трошки... —
Устим за пень сідає, мов за стіл,
До кулешу, дає дозорним ложки,
Черству хлібину крає наопіл.

II

Горно роздули, вугіль підсушили,
Вже не звикать Микиті до робіт.
У праці з майстром висушили жили,
Тепер покурять, витруть чорний піт.

Про се, про те спокійно йде балачка,
На всі події є свої слова.
А ніч липнева зводиться від сплячки,
Сумна травичка тихо ожива.

І попливли білястих туч навали
Над росяним тужавим колоском.
Огненні птиці неба край клювали,
Віщуючи світання за ліском.

В тарелі срібні жайворон ударив,
Розсипався в зелені береги.
Війнуло сном, казанням давніх марев.
— Докінчуймо, Микито, ланцюги,

Світа либонь лише чотири кільця
Лишилось, дуй та вугілля підсип! —
Свистить грудей старечих дужий хлип,
Нагадує про старість, брів окрильця
Звисають втомно, вже той день коли б.

Ланцюг аж приска звивами густими,
Горно палає, в кузні пада гук.
Це все тобі зготовано, Устиме,
Для ніг твоїх зготовано, для рук.

III

Ввели його, страшного і тепер
Огнем очей, посмішкою лункою,
Шість вартових, горбатий офіцер
Поодаль став, наказ подав рукою.

Горбатому не спалося вночі,
Дорога снилась в далечі похмура,
Стара казарма, темна, мов конура,
А потім враз забрязкали ключі

Від карцера чи одиночок, хто зна,
Схопивсь як стій, в душі пекла жага.
Здалося, ніч заходить передгрозна,
До горла місяць руки простяга.

А солов'ї ридають серед саду,
А світ горить. Такі ще є дива!
Він затаїв і пострах і досаду,
Мовчазний буде ніч, і день, і два,

Але покаже клятим бузувірам,
Отим, що день стрічають з-поза ґрат,
Що він на слово їхнє не повірив
І що йому сам чорт тепер не брат!

IV

Засапавсь міх в червоному багатті,
Одгупав молот, дзенькаючи, стих.
Ввійшов Устим в чумарці рудуватій,
В потертій шапці, в чоботях простих.

У лісі жив і ночував на кручі,
Рушниця з ним панам носила ляк,
А продирався крізь терни колючі,
То покалічив руки як-не-як.

Щоку роздер десь об сучок дубовий.
Але к чому тепер ота краса?
Ставний, широкоплечий, чорнобровий,
Та в синіх очах полум'я згаса.

— Здорові будьте, ковалі хороші! —
Хотів гукнуть, як тому кілька днів,
Коли під чорним дубом гомонів,
На всю голоту поділивши гроші.

Та не гукнув, багнетів сталь відлита
Сягнула вбік, — прямуй і не зверни!
А слабодухий чоловік Микита
Уже ладнав на ноги кайдани.

V

Устим стояв, ввижалася дорога
По першому грудневому сніжку,
Далеко геть, подальше від острога,
В морозну путь, нітрохи не важку.

Хай свище заметь, без тепла і хліба,
Як бажаний і довгожданий гість,
Він до людей було вночі придиба,
Зігріється і каші попоїсть,

Пограється любенько з дітлахами,
Бо в нього теж в домівці два малих.
Але якими добрими шляхами
Пробратися йому тепер до них?

Крізь сон ночей, і мжичку, і порошу
Шукав людей од мандрів одпочить.
Задихав міх.
— Ну, що, Устиме, прошу,
Давай-но руку! — I в єдину мить

Кільцем затис. Уста скривив од жалю
Чи від злоби — солдатам все одно.
— Давненько ми не бачились, ковалю, —
Сказав Устим, — не бачились давно.

Чи, може, той рік, в клуні, серед току
Ти пив горілку, плакався мені,
А вже сьогодні стрів, їй-бо, нівроку,
Розпеченим залізом у вогні.

Це хліб за хліб, виходить, молодчина,
Шукай такого з свічкою в юрбі.
Візьми оцю у мене й сірячину,
За труд гіркий подякую тобі.

Знімає з пліч і кидає додолу
Свитину чорну, пояс вишивний
І простягає руку теплу й голу
І надягає кільця й каже: — Бий,

Тобі-то що? За мідяки притерті
Ти, може, й душу закуєш в обруч? —
Але коваль підводить очі вперті
І просить об однім: — Не муч, не муч!

І б'є з такою люттю залізяку,
Що сиплють іскри й гаснуть віддаля,
Що офіцер аж уші затуля
І тупає ногами з переляку.

VI

Але Устим сміється з тої злості:
Коли пішов служити, то служи,
Як кажуть люди, боже поможи,
А ми в цій кузні мимоволі гості.

Мені однаково в людському горі
Боротися, шукаючи зорю.
Якщо мене сваволя не поборе,
То я її, будь проклят, поборю!

Що загадав, те буду вік леліти,
Вночі не сплю, думкам нема кінця,
А серцю важко: діти мої, діти,
Старим вернусь, пізнаєте отця?

Він так подумав і зрадів, що сила
Цвіте в очах, в руці карбує слід.
Біляста туча небо полонила,
І в ній котився сонця стиглий плід.

В тарілі срібні жайворон ударив,
І розігнувся стомлений Устим,
Поважним рухом, легким і простим,
Загріб з багаття золотого жару.

— Закуримо, солдатики? — По слові,
На мить заворушились вартові,
І дивно стало, що вони, живі,
До полудня стояли, як дубові.

У них також ростуть в неволі діти,
А цей, Устим — їм щастя здобува,
Щоб мали волю і свої права,
То як солдату все не розуміти!

Старий солдат вже й пучку наготовив,
Шепнув губами, щось хотів казать,
Але горбань рвонувся: — Ать, два, ать! —
Підняв кулак, тонкі насупив брови.

Тоді й Устим розгнівавсь: — Що ж вони?
Німотне бидло? Парії докучні? —
І так рвонув, що брязнули наручні
І тріснули закуті кайдани.

І розкотились сизуваті кільця:
— Доволі мук! Доволі з мене мук! —
Який він в біса тихий підневільця,
Він є Устим, славетний Кармалюк!

VII

Отак і жив у кам'янім полоні.
Світанок. Південь. Вартових сюрчок.
В тюремному подвір'ї на ослоні
Поклали різок солених пучок.

За кайдани розбиті й непокору,
За глум, що стерпів офіцерський чин,
Устима провели посеред двору,
І вже відомо, із яких причин

Ворітницю замкнули на засови,
На три замки, і десять вартових
Завмерли у дверях не випадково.
А вже Устим, проходячи повз них,

В зловісну тишу вдарилась луна,
На люту кару клалися прикмети,? —
Гукнув: — Здорово, братці, як живете
Устиму, справді, це не первина,

Він зняв бушлат, повільно здяв сорочку,
Білизну чисту бережно скотив,
А десь у серці, в приспанім куточку,
Тремтів од пісні давньої мотив.

Коли ж різок не стало на ослоні,
Криваві смуги зрізали плече,
Він голову поклав собі в долоні
І заспівав призивно-гаряче,

Що за Сибіром буйний вітер віє,
І пада сонце пташкою до рук,
Але ви, хлопці, не губіть надії,
За вас подума добре Кармалюк.

Зовуть його пани розбійним татем,
А між людей то слава не лиха,
Заллє за шкуру сала пребагатим,
І бог відпустить душу від гріха.

Ісправники, асесори в турботі,
Не знають, де початому межа,
Бо він дарує гроші всі голоті,
А як панам — то кулю та ножа!

VIII

Другого дня в рожевім надвечірку
Краплистий дощ отави окропив,
Прим'яв злегенька вистиглу матірку
І райдугою став серед степів.

Землі паркій, мов сизуватій птиці,
На крила впала райдужна краплинь.
Хлоп'ячий гамір, вітру тепла линь,
Багряний цвіт вечірньої зірниці,

І голубів голівки одинокі
Під житньою застріхою двора —
Це все влилося казкою у спокій:
— Яка пора, — Устим сказав, — пора...

В таку годину в полі серед лану
Покосів жовтих пломеніє слід. —
І враз схопивсь: — Ото чи не Уляну
Спиняє вартовий біля воріт?

Відчув, як сон: жара пече долоні,
Бентежних дум підносяться рої,
Але вже близько кісники червоні
І білозуба посмішка її.

Це тижнів п'ять не бачилися в літі,
Та він її одразу пізнає:
Ті ж карі очі, ласкою налиті,
Руді сап'янці... — Серце ти моє,

Далеко йшла? — Бере її хустину:
— Давай зітру з обличчя пилюгу. —
І пригорта. — Пусти мене, Устиме, —
Сама шукає руку дорогу.

І заглядає глибоко у вічі:
— Устимоньку! (не бачить наглядач?)
Я вже либонь приходила аж двічі,
Та не пустили, а тепер, як бач.

І хусточку розв'язує барвисту
(Хустина, вечір, тихі явори...)
— Оце тобі принесла попоїсти,
Це калачі, це яблука, — бери.

А схуд за літо! Певне, серед ночі
Не спиш чи, може, їсти не дають?
Казали батько: "І чого він хоче?
Нащо ховає в серці дику лють?

Є жінка й діти і шматина поля,
Своя хатина, невеличкий двір.
А то ж одне: тюрма, нагай, неволя,
Гляди, і знову запечуть в Сибір!"

Ой, горе, горе! Що робити буду?
Тобі я, десь, ні мати, ні жона.
Поміж людей наслухалась огуди,
Забуть хотіла б, — образ вирина

І кличе й манить, як на щедрі-свята...
Вона в розраді пада до плеча.
— Уляно, сядь, — підстелює бушлата, —
Уляно, — каже, й слів невистача.

Не впали побратими поодинці,
Огонь від ватрищ ще не догорів.
Вона прийшла у голубій хустинці,
Сторожко й мило глянула з-під брів.

В тяжку годину знав він, що подіє,
Зорі палкої пломінь не зачах.
Вона прийшла, як знайдена надія,
В красі дівочій, з огником в очах.

І в темну ніч, в осінню непогоду,
Під сірий дощ чи бурі лютий вий,
Він пив із уст юнку, гарячу вроду,
Як спраглий п'є струмочок лісовий.

Відчув тепер, що літо повертає,
Високий сонях на дощі замок,
І райдуги роздолля неокрає
Крильми черкає сивий голубок.

Гаряча кров ударила у скроні,
Рум'янцями спахнула на лиці,
І він стиска малі її долоні,
Мов двоє крилець, у своїй руці.

Уляна знову горнеться до нього,
Підводить очі милі та сумні:
— Чи не забув, Устим, панка рудого,
Що завжди верхи їздив на коні?

Змовкає, жде, зашарівшись обличчям:
— Він сватає мене...