Казка про Сонце та його сина

Минулася коротенька весняна ніч. І коні, і воли напаслися і собаки навіть поснули, і туман посунув по річці, а сонечка усе нема та й нема. Бідний місяць утомився, зблід зовсім та тільки криво поглядає, бідолаха, на східній край неба; зірочки-дівочки порозбігалися десь: нікому й перемінити старого. Аж ось вибігла ясненька світова зірка. "Здоровенькі були, дядечку-місяцю! Та як же ж бо ви змарніли, гай-гай! Ідіть-бо мерщій спочивати, а я й сама посвічу".

Усміхнувся старий і посунув поволі за гору. А сонечко усе спить! Добре йому спати у синьому кришталевому палаці; на пухких хмарних перинах розкошує цар-сонце з усіма своїми синами. А багато ж їх у нього? Так багато, як волосин на голові у молодого бравого хлопця; всім його синам одно ім’я: Проміння.

От батько старий спить, а молодим хлопцям не спиться: один з них вже переморгнувся з світовою зіркою, другий продер дірочку в хмарі та й висунувся тонкий-тонкий та блискучий, неначе золота голка. Побачило сонце, що хлопці пустують – годі вже лежати: разом поворухнулось та так дуже, що самі хмари розсунулись геть та тільки й осталася гарна рожева завіса на всьому східному краю; но тут уже хлопцям не всидіти: цілим снопом вилетіли вони з-за рожевої завіси й полетіли просто вгору богові на добридень дати. За ними й другі от розп’ялись по блакиті й узялись до своєї роботи; котра зірка ще осталася, погасили, неначе нагорілий каганець; котра хмарка ще не проснулася, ту позолотили, в одну хвилину гарно причепурили усе небо.

От і цар-сонце за ними випливає та таке ясне, веселе! Та як глянуло на весь божий мир, та так усе й заворушилось, засміялося, заспівало! І поплило собі сонечко угору до бога на раду, а тимчасом його сини полетіли геть по цілій землі. Одні почали золотити річки та море, другі узялися до снігових гір: повбирали їх у діамантові віночки, треті милують, пестять траву на луках, дерева по садках, збіжжя на нивах. Усім знайшлася робота, тільки найменшому сонцевичу нема, – усе забрали старші брати: от і почав з цікавості заглядати у кожну темну щілинку: "А може, думає, там є ще що нового? А може, я комусь та запоможу".

Блукав-блукав по горах, по морю, по полях – скрізь усе ясне, нема темних куточків. Аж ось дивиться: блискуча річка заховалася у темний куток під сиві кучеряві верби. "Ага, ага! Ось де ще не бували мої брати, ось де я побачу щось нового!" Тоненький він був, проліз крізь гілля, крізь листя і пірнув у воду. А там росла прехороша водяна маківка, тільки чогось голівка її смутна лежала на широкому листі і ніяк не могла розвинути свої пелюстки. Пожалував сонцевич квіточку, поцілував, і зразу повеселішала вона: розгорнула свої снігові пелюстки, розкрила золоту серединку і зробилася така гарна, що комар, пролітаючи, не втерпів і закричав на весь голос: "Сюди! Сюди! Подивітеся, що тут за диво!"

Зараз до його назбирались комарі, мушки, водяні павуки зорнули зо дна і забігали крізь неї, неначе хлопці зимою на сковзанці. Піднялися співи, танки, куди тобі! А сонців син радіє: шугнув аж до самого дна, зібрав юрбу, рибенят, щоб показати їм нову красу. Зібралися рибенята, очі повитріщали, ротики пороззявляли та хвостиками махають. А один жвавий верховодик скік! Піймав комаря з радощів та й з’їв. Боже! що тут скоїлося: усі другі й собі кинулися до комарів, застрибали, закрутилися, сколотили воду, сколихнули й куширі, де спала стара щука.

Як вискочить стара щука, як роззявить зубатого рота – де вже втікати бідолахам! Мало не всіх похватала, а сонячний промінь так перелякався, що з жаху й не двигнувсь: стовпом золотим стояв у воді, та аж тоді догадавсь сховатися, як рибок не стало. Та нічого вже не помогло; пропали комарі, пропали рибки, а біла маківка з жалю заплакала росою й похилилася на зелений лист. Соромно і сумно було променеві, і він полинув додому.

А сонце стояло вже на краю неба та скликувало своїх золотих синів; аж поскликувало, заслонилось рожевою завісою, зачинилося хмарами-дверима, уклалося на пухких хмарах і питає своїх синів: "Сини мої милі, промені золотії! Де ви бували, що ви чули, що й самі робили?" І почали вони: той те розказує, той се: той, про що співало море, той про се, що думають гори, третій – про що йому шептала трава на степу, щебетала пташка у гаю.

– А ти, малий? – запитало сонце у найменшого.

– Еге, тату! – закричали разом усі сини, – він нашкодив-нашкодив та й не признається; поліз у темне плесо, розбудив водяну маківку, наскликав комарів, рибенят; риби комарів поїли, щука рибки похватала, а квітка плаче!

Другого ранку розлетілися веселі промені по цілому світу, а винного сина сонечко все не пускає, усе держить під полою. (То було саме тоді, як люди на землі казали: "Ото сьогодні сонце чогось хмариться"). Невесело ж було цікавому!

Минувся день, позліталися старші брати, почали розказувати та все такі цікаві речі, що аж, аж! Не втерпів цікавий, пристав до батька: "Пустіть-бо та й пустіть мене завтра".

– Ну, добре, – відказало сонце, – пущу вже на цей раз, та тільки гляди мені, не залазь, куди не треба. Адже ж, мабуть, бог знав, що робив, коли іначе поставив на виду, а інше приховав.

Тільки що другого дня сонечко кліпнуло очима, а цікавий вже й вирвався насамперед і полетів на землю, пронизуючи рожеві хмарки. "Куди ти! куди! Лови його!" сміялися вони, захоплювали його у свої пухкі обійми, але він вискакував і летів далі. Прилетів на землю, спинився на перлистій росинці та й думає: "Куди ж би оце мені податись? На річку не піду, цур їй! А ось дай зазирну у сей темний бір!"

Та за цим словом туди; а там темно, а там неприємно: кругом поставали, немов старі жовнярі, рівні-рівні суворі стовбури, увесь ліс заполонили своїми сухими гіллячками, галуззями та вуглуватим корінням, стоять мовчки, нерухомо, не вітають зеселого променя, й самі не просять у нього ласки. "Кому ж тут потрібний я?" – "А ось кому!"

Та за цим словом пронизав одвічну темряву аж до землі, де в гущавині поміж старі папороті зеленіли, наче заячі вушка, два зелені листочки; з-поміж них вистромлялася тонесенька стрілочка з білими квіточками-дзвіночками; то була конвалія. Як пригорне її промінь, як пригріє – набралася вона сили, радісно здригнула й сказала "Спасибіг!" Та тільки не словами сказала, а чудовими пахощами. А промінь радіє, стрибає ясними зайчиками по старих стовбурах, грається з блискучими росинками, шукає, кому б похвалитись своєю радістю. Аж ось летить бджілка, серпанкові крильця, оксамитовий жупанок, летить і співає: "А де ви, пахущі квіточки?"

"Ось!" скрикнув промінь і показав їй шлях до конвалії. Припала бджілка до квіточки, цілує: напилася пахущого меду, летить вже додому, а промінь такий радий, такий щасливий, він поклав золотий шляшок по лісі і вивів бджілку з темряви під чистеє небо. А тут де не візьметься пташка сизокрила, хап її дзьобом за серпанкові крильця й понесла в гніздечко.

Зовсім розгнівався промінь, погнався за пташкою, та все ніяк не вигадає їй кари за її злочинство. Дивиться, аж пташка не з’їла своєї здобичі: принесла у гніздечко, а там малі діти, голі пищать, рота роззявляють; побачив промінь, як пташка-мати обділює своїх дітей шматочками бджілки, і одлягло у нього від серця. Коли гляне він, аж недалеко вже від гнізда по дереві дереться білоголовий хлопчик. Доліз до гнізда, видер, заклав його в пазуху і з поспіхом поніс додому.

Шкода стало променеві пташок, і він спересердя на хлопця узяв та й зовсім злетів з того дерева. Хлопцеві стало не видко, куди лізти, він обірвався та й гепнув додолу! "Так тобі й треба", хотів сказати промінь, але як почув, що хлопець дуже плаче, то так йому стало жалко і соромно: "Нічого я не розберу, хто правий, хто винний!" сказав він сам собі та й полетів додому.

Але було ще рано, сонечко ще високо ходило по небу. От промінь узяв та й заховався у білу хмарку та й сидить, думає: "Вернуся додому пізненько, то, може, батько й не впізнає, а то буде мені лихо; знов не пустить на землю гуляти". Ото лежав-лежав та й заснув; прокинувся – аж сонечко стоїть на краю неба, та таке червоне, таке сердите, що аж люди на землі це запримітили й казали: "Оце завтра буде якась негода, ач як сонце розжеврілось, та ще й у хмару сідає".

Ніяково променеві показатись перед очі батькові: сидить собі у хмарці ні в сих ні в тих, аж та, бідолаха, за нього зчервоніла, засоромилась. Дуже розсердилось сонце, нараз завинулося синім-пресинім запиналом. Злякався промінь, кинувся до батька, а вже у сонечка й двері позамикані. Усю ніч було видко, як виблискував над хмарою один-однісінький промінь, а люди казали, що зірниця миготить.

Проситься син до батька, а той сердиться; то зітхає, то гримає на шкодливого сина, так що вітер та грім гудуть попід усім небом, порозганяли геть усі зірочки, навіть і той місяць несміливо виставляв свої ріжки з-за хмар. Настав ранок, а сонечко не встає, грізно тільки глянуло з-за хмари та й сховалося, а на своє місце поставило свого прикажчика – вітра. А той радий прислужитись свому сердитому панові та підняв таке, що не доведи боже! Хмари ганяє, свище, реве, дощем січе і правих та винних, і то йому ще мало: десь далеко, з горища, чи що, повидирав бог зна колишні, ще зимові хмари-лантухи та як струсне їх на землю – як посиплеться град, як заплаче усе на землі!

Тут вже не видержав молоденький промінь: "Ні, каже, цього вже я не допущу, щоб за мою провину так сікли бідних неповинних. Коли хочеш, пане вітре, січи мене". І ліг він під холодні льодові різки, а вітер радіє, а вітер знущається над панською дитиною! Не стерпіло сонце: "А зась!" крикнуло воно, і вітер відразу підібрав свої поли та й утік у безодню.

А сонечко вийшло, розсунуло хмари, причепурило на небі і землю освітило, огріло ясною усмішкою, обіцяло, що воно само переробить на добре усі вітрові шкоди.

Увечері, лягаючи спати, довго милувало сонечко свого малого сина: "Ти в мене, каже, добра дитина, хоч і не дуже ще розумна й обережна, але гаряче в тебе серце, як і в мене". І весело стало променеві, так що зразу забувся він, як його градом висічено.

На другий день знов полинув промінець шукати, кому б до помочі стати. Літав по горах, по лісах, по луках – скрізь вже його брати на роботі.