Киселиця

Жив собі раз багатий та могучий князь Самоволя в своїх золотоверхих палатах і мав дуже гарну донечку Яргордійку.

Гордився він своїми багатими, вірними боярами, хоробрими воєводами, а над усе любив свою первородну донечку княжну Яргордійку. Величався її чудесною красою, її мудрими дотепами і часто говорив своїм боярам:

Наша люба доня, княгиня Яргордійка, достойна єсть зіста-ти наслідницею нашої великої держави.

Бояри, воєводи притакували завсігди на це своєму князеві, навіть і сам блазень, що мав дерев'яні калаталки коло своєї баранячої кучми, навіть і він признавав, що Яргордійка зовсім подібна до свого батька князя: і ростом, і рисами лиця, і честолюбною вдачею, і що вона достеменний другий батько князь Самоволя. Самоволя-князь хоча любив свою гарну донечку над усе, та часами гнівався на неї дуже за те, що не хотіла їсти його двірської страви киселиці. А мусите знати, що він був дуже рішучим владикою, не розумів слова "годі". Коли казав: "Ми так по нашому повелінню хочемо", — то так зараз мусіло все точнісінько зробитися; не було ні брата, ні свата, ні дочки, ні сина, лише все мусіло повинуватися княжому хотінню.

Не хоче Яргордійка їсти киселиці. Вона, князева дочка, не хоче навіть покуштувати князевої страви, вона — краса, гордість і подоба князя Самоволі — не повинується найвищому повелінню. Прикликав князь Самоволя аж з чорної гори, аж з-за десятої води найстарішого та й мудрішого чарівника Кочергу до свого золотого престолу і каже йому:

— Ми з нашими могучими боярами і хоробрими воєводами казали тебе в наші золотоверхі палати закликати і о совіт просити: що нам робити, щоби наша найгарніша зі всіх дів, княгиня Яргордійка, полюбила нашу страву киселицю?

Славний чарівник Кочерга був дійсно мудрим і хитрим чоловіком. Він довго вдивлявся своїми чарівними очима в княгиню Яргордійку, довго розважав своїм умом-розумом і навпослід повідає:

— Помастімо киселицю перевареною олією, і все буде добре.

Гарна княгиня Яргордійка показалася ще мудрішою, ще хитрішою від самого чарівника Кочерги: вимачала масні очка, що плавали поверх киселиці сухим ощипком, а княжою стравою погордила, навіть не покуштувала.

З десять макухів олії поварили і з цибулею пересмажили, та все те на ніщо здалося.

Розгнівався князь Самоволя, що чарівник виставив його княжу повагу на позорище світу. Він у своїй ярості забув на свою княжу достойність і кинув цілу жменю скалубиння з горіхів чарівникові Кочерзі межи очі. Він, бачите, сидів тоді на своїм золотім престолі і розгризав дуже тверді лісові горіхи.

Заплатив віщун-чарівник Кочерга князеві повною міркою за таку образу. Він також в своїй чарівничій державі був собі князем-владикою поміж чарівниками, тож переобразив гарну княгиню Яргордійку на довгохвосте мишенятко, а сам забрався та й утік з княжої палати.

Яргордійка, як тільки стала мишкою, так відразу полізла в кут до княжого дяка, витягла з його калитки якийсь кусничок шкірки зі солонини і почала з нею бігати на посміх усьому княжому дворові, по всіх кутах, та шукати мишачу дірку. І знайшла під самими сходинами золотого престолу малесеньку дірочку і в тій дірочці сховалася, пропала.

Самоволя-князь так дуже зажурився, що розсипав всі горіхи на підлогу, і не дивниця, що розсипав; його однісінька наслідниця могучої держави, краса всіх дворів княжих, ходяча мудрість, достеменна подоба старого Самоволі, сталася пакостливою довгохвостою мишею і сама полізла десь по норах глядати за мишачим товариством.

Повелів князь шукати чарівника по всіх усю дах: велів оголосити по всій державі, що дасть Кочерзі золоті гори, наділить його княжими та богатирськими почестями, щоби тільки повернув та відчарував його гарну донечку. Та й тим, що мали Кочергу придибати, також приобіцяв великі дари. Тож ратні аж позасапувалися, так дуже швидко бігали; де хто приповів, що бачив щось подібного до Кочерги, так зараз всі в ту сторону стрімголов бігли. І все дурнісінько бігли.

Кочерга, горда людина, ні другим не давав себе до князя припровадити, ні сам не показався, пропав безвісти.

Сумує, горює, суятить князь Самоволя і вдень-вночі: не їсть, не п'є, лише постійно думає про свою зачаровану доню. Постійно зазирає в ту дірочку під східницями золотого престолу і щось розважає. Дивні гадки рояться в його голові, дуже дивні; не раз збирає його охота розвалити тоті ступені-східці, щоб заглянути глибше на спід, що там миші поробляють, як його донечка проживає, та боїться, щоби золотий престіл не завалився.

"Де вона тепер перебуває? — роздумує князь. — Вона, бідненька, тепер мишею, більше нічим, лише звичайною докучливою мишею; коти, пси, пастки, словом, смерть всюди грозить їй; хто-небудь придибле хоча б у мізерних висівках і задушить, роздавить ногою найгарнішу князеву дочку, просту пакостливу миш. Навіть і добросердний дяк обезвічить княги-ню-мишку, коли знайде її поміж своїми карбованими грамотами. Що робити? Що гадати? Треба лихові якось зарадити".

Щоби остерегти свою донечку від такої поганої мишачої смерті, повелів князь Самоволя видати закон і оповістити його по всій державі, що заказано миші умертвляти, якої би вони не були породи: чи хатні, чи польові, чи лісові, чи водяні, словом, всяка довгохвоста сіра, руда, біла або інша миша всюди може вільно собі гуляти; а хто наважиться одну хоч би пальцем мізинним зачепити, того зараз ратні мають ув'язнити і в диби закувати.

Аж тепер князь трішки утихомирився: гадав собі, що його донечці Яргордійці уже не грозить небезпека, коли новий закон прийняли усі без ремствування і кожен міщанин шанував миші і в дружбі з ними їв з одної дерев'яної миски.

Але ж послухайте, яка з того нова чудасія зродилася, послухайте далі!

Розмножилися миші, як пісок у морі, як зірки на небі: по полях, по лісах, по городах, по садах нічого не видати, лише всюди миші та й миші; гризе сатана все, гризе і боярські лани, і мужицькі прилуки, нищить все до остатку; з соломи — січка, із зерна висівки, з трави — потерть, навіть в князевім городі лишилася, мов на сміх, одна головка капусти і ця зверху ніби головка, а в середині кількадесят кіп молодих мишенят і голих, і уже трохи оброслих, мов мурашки в купині снуються.

Нечувана, непригадана пошесть; голод в державі могучого князя Самоволі! Народ ридає: "Горе нам, горе!", але щадить мишей, шанує мишачий закон.

— Треба лиху зарадити, — пригадав князь і скликав всіх звіздарів в золотоверхі палати на вседержавний собор, та в союзі з боярами, воєводами почав радити.

Сам князь Самоволя на золотім престолі держить в руці скіпетр з цукру і каже:

— Ми скликали по нашому княжому хотінню всіх вас, славних волхвів нашої держави, до золотого престолу; радьте, що нам робити в нашій крайній нужді?

Піднявся з лави боярин, що бував послом всюди від князя Самоволі, поклонився князеві, а потім на схід, на північ, на південь і на захід, тобто усьому радничому собору, і промовляє:

— Наймилостивіший наш батьку князю, наше сонечко ясне! В далекій від нас державі живуть звіздарі, що не карбують своєї мудрості кременем на дереві, як, приміром, наші дяки, лише чорною маззю мажуть на віслючих шкірах; знаються вони на скотах, на гадах, на пернатих птицях, на рибах і на всяких звірах. Приклич тих звіздарів до нашої держави; вони, напевне, відшукають нашу княгиню Яргордійку поміж миш-нею і вернуть нам наслідницю нашого золотого престолу.

Піднявся з лави і другий боярин, обстрижений, обголений весь, з великим залізним ножем при боці. Він заблукався перед літами на княжий двір, вчив боярів тим ножем володіти, тож був за славного богатиря і посідав довір'я в князя Самоволі. Він і не кланявся так, як всі, чотирьом сторонам світу, лише вдарив непомітно поклоном самому князеві і сказав:

— Прикличмо з далекої півночі людей, що розуміються на ремеслі воєннім; вони навчать наших мишей нападати на чужі держави, нищити дотла їх садиби, перетворювати в січку, потерть, висівки все їх майно, а тоді загорнемо в свої руки все-все, і ти, князю, будеш владикою цілого світу.

Встав і третій, старий боярин, що не любив дуже того обстриженого, з великим залізним ножем при боці, поклонився статечно найперше князеві, а відтак всьому радничому собору та почав говорити:

— Пощо нам чужих грамотіїв-звіздарів, пощо чужих воєво-дів з ратними? Маємо своїх дяків-карбівників, що викарбують не знати яку грубу шкіру. Пощо грабувати чужі краї, коли своєї землі доволі? Краще побудуймо великі комори на наших незмірених степах, наповнім їх вудженою солониною і сушеною рибою, позвольмо переселитися мишам з нашою світлою княгинею Яргордійкою в ті степи, а потім уже будемо щось далі радити.

— Ні, не так, — сказав четвертий, уже дуже близький свояк князя Самоволі. — Повиколюймо мишам ніжненько очі, повириваймо їм передні зуби, і перестануть вони нам пакостити.

Зірвався з лави як ошпарений і п'ятий, дуже незгідливий боярин, що постійно бився навкулачки з тим обстриженим пройдисвітом, і каже:

— В мене коротка справа: палкою всі миші без жалю на прах винищити, і буде святий спокій в державі.

Треба було бачити, яким злим оком дивився князь Самоволя на обох останніх радників.

— Також мудра порада, — муркотів собі дяк під носом. —Один велить нашу княгиню осліпити і зуби повиривати, а другий — палкою убити.

Він хотів уже коло карбів двох останніх видовбати по дві великі дірки, тобто зазначити, що обоє сказали дурницю, як зненацька зашуміло у повітрі, наче градова хмара, і до палати прибули нові радники: мільйони та мільйони мишей захопило княжі хороми, почали гризти все, що трапилось під їх гострі мишачі зуби: тисові столи, лави, боярські шуби, княжі ризи, і навіть княжий скіпетр з цукру чортівня погризла, тільки золоту верхівку з нього лишила. Диво нечуване, князь зостався без скіпетра, бо ж сама верхівка, хоча золота, без держала нічого не вартувала.

Саме коли бояри обганяються від мишей і руками, і ногами, і самі не знають, чи себе пильнувати, чи князя, прибігає блазень, затарахкотів своїми калаталками на високій баранячій шапці і говорить:

— Як позолотиш мені, князю, мої дерев'яні калаталки на моїй кучмі, то я тобі допоможу відшукати княгиню Гордійку поміж мишами.

— Говори! Ми тобі повеліваємо, — каже князь Самоволя.